ЗАПИТАННЯ «Дня»

Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Запитання про те, у кого і чого вчитися українським політологам, має кілька вимірювань. Справа в тому, що є академічна і прикладна політологія. Ці дві сфери, хоч і об’єднані одним об’єктом інтересу, функціонують самостійно і перетинаються відносно рідко. Стан академічної політології в Україні вимагає окремої і грунтовної дискусії. Українським політологам, які працюють в академічній сфері, справді треба вчитися, але, насамперед, у своїх західних колег: знати тенденції розвитку світової політології, активно брати участь у діяльності Міжнародної асоціації політичних наук. Останніми роками в цьому плані зроблено серйозний ривок. Десятки українських політологів побували на Заході, знайомляться з політичною теорією не з других рук, а з першоджерела. Зараз уже ніхто не говорить нісенітниць про створення своєї власної української політології. Втім, порівняно з російськими колегами, українські політологи набагато слабше включені в міжнародні наукові процеси. В Україні хоч і створена, але практично не діє політологічна асоціація. У Росії ж саме Асоціація політичних наук виступає колективним організатором і основною рушійною силою в розвитку політології. Періодично проводяться всеросійські політологічні конгреси, десятки міжнародних конференцій. Провідний російський політологічний журнал — «Поліс» («Політичні дослідження») — дуже якісне видання, яке в кожному номері дає статті відомих західних політологів, грунтовні в теоретичному плані роботи російських авторів, а також їхніх колег із країн СНД. Крім «Поліса», видається ще близько десятка авторитетних політологічних журналів. У нас же був досить непоганий журнал «Політична думка», який, судячи з усього, вже почив у бозі. Журнал «Людина і політика» значною мірою є виданням для дисертантів та групи авторів. Університетські збірники ще більшою мірою орієнтовані на «дисертаційну науку». В Україні, по суті, не сформувався єдиний політологічний простір. Організаційному будівництву і розвитку політології у росіян можна повчитися, враховуючи ту обставину, що у нас багато спільного в соціально-економічних і інституційних умовах функціонування академічної сфери. А ось теорії і методам дослідження треба вчитися у західних колег. Так само, як це робили і роблять російські політологи. При цьому з російськими політологами треба активніше спілкуватися, бо у них досить своєрідні, якщо не сказати, деформовані, уявлення про політичні процеси в Україні.

Що ж до прикладної політології, то і вона неоднорідна. Якщо брати «прикладників», які забезпечують виборчі кампанії, то тут у росіян багато чому можна повчитися. Причина проста — у російських колег більше практичного досвіду. Вибори у них проходять у режимі нон-стоп. У нас же — раз на два-три роки. Але як показує досвід останніх виборів, і до російського досвіду потрібно підходити обачливо. Часто росіяни під виглядом передових виборчих технологій сплавляють відверту халтуру і секонд-хенд.

А ось у іншій сфері прикладної політології — аналізі державної політики (policy analysis) — росіяни відстають від західних колег не менше, ніж ми. Тому знову-таки логічно вчитися у західних колег.

Але при цьому не треба розглядати зовнішній досвід і досягнення політичної теорії як якусь догму. Передові досягнення політологічної думки треба освоювати творчо з урахуванням особливостей нашої політичної культури і політичної системи, історичних традицій.

І останнє. Культ росіян, який склався в українській політиці, є певною мірою породження комплексу неповноцінності і елементарного незнання політології, в тому числі й російської, у значної частини українських політиків та журналістів. Не варто комплексувати, треба розвиватися, орієнтуючись на справді передові зразки політичної науки, а не на «світло вчорашнього дня».

Вадим КАРАСЬОВ, політолог:

— Невтішні констатації відносин української сторони «майстрів «політцеху» з Росією не нові і виникають щоразу, коли відбувається зміна поколінь або фігур російських політтехнологів, які активно працюють на українській політологічній ниві. Свого часу українських політиків і виборців радували Павловський, Щедровицький, Островський. Сьогодні — черга зайнятися політичною роботою, а заодно і знову витягнути тезу про вторинність «українського політичного розуму» — нових і свіжих сил.

Не впевнений, що російські колеги саме в цьому вбачають суть своєї «ментальної роботи». Однак тут важливі, як сказав би невиправний лаконіст, «передсвідомі інвестиції на рівні інтересу і несвідомі інвестиції на рівні бажання». Бажання публічно висловитися з приводу української політології свідчить як мінімум про дві речі. По-перше, про те, що в Україні є «школи політології», хоча б у формі політологічних співтовариств; адже російських авторів не турбує стан польської, угорської тощо політології. По-друге, про ментальну близькість української і російської варіацій політологічного дискурсу, і про зацікавленість не тільки в культивуванні російської політології на «суміжних», розумових і географічних територіях, але і в зростанні амбіцій, професіоналізму і дисциплінарного стандарту наших політологів. За що окрема вдячність. Та якщо вже йдеться про два «сусідські» національні політичні дискурси, то навряд чи буде продуктивним контекст порівнюваності: краще — гірше, первинність — вторинність, хто «крутіший», а хто ні — загалом, у стилі ток-шоу «Найрозумніший». Вірно, що і в Росії, і в Україні є політологи, а є й дилетанти, так само як і те, що і українська, і російська політологія первинні за «контекстом», але вторинні за «текстом».

Усі ми вийшли з гоголівської і гегелівської (точніше, марксистсько-гегелівської) шинелі, і в цьому великий плюс — грунтовність думки, її філософічність, широта ментального горизонту, креативний кураж тощо. Можливо, в цьому наші російські партнери дещо попереду. Але і в Україні формуються школи принаймні не байдужі до новітніх парадигм.

У подібному синтетичному контексті можуть полягати конкурентні переваги наших політологів, їхня близькість (а, можливо, і велика адекватність) до постмодерністських форм сьогоднішньої політики — не тільки пострадянської. Тим більше, після цього необхідно вказати на нашу спільну вторинність щодо академічної політології Заходу, на несформованість дисциплінарного мислення, на операціональне володіння (або, точніше, неволодіння) категоріальним апаратом, — чого варті українські «мікси» із політології, журналістики, публіцистики та іншої аналітики. Утім, і російський політичний менс (з латинської — розум) теж не на висоті: запозичення сумнівних українських політичних новацій (та ж ідея парламентсько-президентської республіки в посланні Путіна), включення до дисциплінарного політологічного комплексу не відрефлексованих та історіософських ідей консервативно-російської філософії. І головна біда, яка, на жаль, не обійшла і Україну, — це консервативна євразійська геополітика з її захопленням «осями», «дугами» та іншою «геометрією», і все це відбувається зараз, коли разом з глобалізацією та «кінцем географії» геополітика як дисципліна і стратегія поступається іншим формам знання і просування національних інтересів.

Наш спільний недолік — слабкість внутрішніх, не говорячи вже про міжнародні, позицій у сфері актуальності відповідних реальній політиці політологічних субдисциплин: інституційного дизайну, електоральної політології, теорії конфліктів тощо. В цьому плані ми вторинні. Вторинні по відношенню до сучасного «тексту» західної політології. Крім школи Григорія Голосова, немає просунутих і адекватних західному політологічному контексту шкіл ні в Росії, ні в Україні. З цього погляду у наших політологій існує пакет пропозицій до політиків щодо інституційного будівництва, структури електоральної політики. Але надмірна ставка на політтехнології лише маскує дефіцит дисциплінарного і точного політологічного знання. Це політологія з обмеженою відповідальністю, хоч це не означає, що в наших країнах немає або мало цікавих носіїв політичного знання, у яких можна і необхідно вчитися по обидва боки українсько-російського кордону. Вчитися не у шкіл, не в «школі», а у професійних політологів, розумних журналістів, проникливих аналітиків і грамотних політиків. Як говорив давньогрецький поет Феогніт, «кращому можна навчитися тільки у кращих».

Олександр ДЕРГАЧОВ, редактор журналу «Політична думка»:

— Об’єктивно кажучи, російська школа політичної науки більш розвинена, принаймні кількісно. Там більша конкуренція і більший попит на дослідження, що й визначає в останні роки певну перевагу політологічної науки в Росії у порівнянні з нами. Безумовно, дещо в росіян можна було б запозичити. Але якщо говорити про те, де і чому вчитися, то вчитися треба в західних дослідників політичних проблем, де ця наука вже давно сягнула якісно нової межі, де проводяться серйозні дослідження із застосуванням методів соціології та деяких точних наук, де значно просунулася методика і де, врешті-решт, набагато більш адекватна сучасним реаліям політична теорія. Окрім того, якщо вже вступати в дискусію з росіянами, то ми маємо сьогодні перед ними деяку перевагу, оскільки політична ситуація в Україні дає певні можливості торкатися найгострiших проблем політичного розвитку країни, зокрема дій влади. Тоді як росіяни в останні роки чи то з обережності, чи то під тиском практично припинили розробки і дискусії щодо найбільш актуальних для Росії політичних проблем (за винятком обслуговування виборів). Вони фактично пішли з реальної політики. Поза увагою російських політологів залишаються загальнонаціональні політичні проблеми, які потребують громадянської сміливості, наукової сумлінності і взагалі відвертої розмови про те, як вибудовуються відносини між владою і суспільством, чиї інтереси представляє державний апарат, які тенденції суспільно-політичного розвитку. До слова, останні в Росії дуже неоптимістичні. Там немає ані реального політичного плюралізму, ані плюралізму думок. Таким чином, можна говорити про те, що росіянам важливо звернути увагу на власні проблеми і відкласти «на потім» поради щодо того, кому і в кого вчитися.