Запитання і відповіді:

Можете вважати мене песимістом, я ж особисто вважаю себе реалістом. А тому у відповідь на запитання, якими мають бути сьогодні механізми контролю за владою з боку суспільства в Україні, відсилаю співрозмовника до Гегеля. Той свого часу стверджував: якщо на запитання немає відповіді, це означає, що воно поставлене неправильно.

І справді: на моє переконання, за умов нинішнього владного режиму жодні механізми не спрацюють — бо вони і чинний владний режим апріорі несумісні. Скажіть, який міг би бути контроль народу за владою Сталіна? Чи Трухільо? Чи Кім Чен Іра? Он у Єгипті що вийшло на фініші президентства Мубарака, а це ж зовсім іншого типу постать, це не диктатор, це освічений авторитарний правитель, бойовий маршал, який на момент вступу на посаду не був помічений у жодному корупційному діянні. Але природа певного типу режимів така, що вона — як у випадку з більшовиками — викидає на політичне узбіччя і призводить до смерті таких, як Бухарін та Скрипник, тобто діячів нетоталітарного штибу, а водночас підносить Сталіна та Постишева. А у єгипетському випадку — перетворює через 30 років правління енергійного реформатора та борця із корупцією на корупціонера та уособлення застою.

Тому треба рішуче змінювати і конструкцію владного механізму, самого політичного режиму, і персонажів, які зараз на чолі країни. І разом із тим вже будувати механізми контролю. У загальних рисах це мають бути потужні структури громадянського суспільства та незалежні ЗМІ, а ще — система місцевого самоврядування. Ну й політична еліта мусить бути принципово іншою. У нас на початку 1990-х вона була, хоч як це дивно, значно вищої якості, ніж зараз. Тоді ще не було майбахів і мерседесів...

Але все це не може бути стійким, поки в країні відсутній масовий платоспроможний громадянин. До кризи 2008 року в нас він так-сяк животів, потім — почав гинути. І нинішня влада не дасть йому знову стати на ноги, бо не забула, як 2004 року саме ці верстви населення дали Януковичу під дупу. Отож, який саме механізм, кажете ви? Сьогодні немає іншого, ніж той, про який говориться в Декларації незалежності США — повсталий народ. Я зовсім не закликаю до збройної боротьби — повстання може бути мирним, яким воно було свого часу в колоніальній Індії під проводом Індійського національного конгресу. Ба більше: мирне повстання сьогодні більш ефективне, бо викликає симпатії в усьому світі. Але воно має бути масовим та добре організованим.

За чинних обставин втрачає сенс і інше сакраментальне запитання — які зміни потрібно внести в Конституцію України, щоб вона запрацювала? Адже насправді чинна Конституція після тих ѓвалтувань, які скоєно над нею і від її імені, вмерла. Вона нелегітимна і з формальних причин (ніде у світі ще нікому не вдавалося змінювати тіло Основного Закону за рішенням суду), і зі змістовних (це окрема тема — зміст). Потрібна нова Конституція. Але ухвалена вже після усунення чинного режиму. Інакше матимемо ще одну «сталінську Конституцію» — номінально в чомусь навіть гарний документ, за посилання на який у захисті своїх прав ти міг бути відправлений у ГУЛАГ.

Із цим запитанням безпосередньо пов’язане й інше, не менш пекуче: як реформувати партійну систему в Україні в інтересах народу? Дуже просто. Які партії складуться у ході боротьби за усунення чинного режиму, ті й мають стати основою політичної системи. А всілякі угруповання, які насправді є або типовою п’ятою колоною іноземних держав, або «дахом» над кримінальним бізнесом, мають бути заборонені. Так само, як і щиро українські нацисти (соціал-трудовики, скажімо). Бо то не націоналісти, а відверті расисти, які компрометують Україну та руйнують її перспективи.

І якраз через боротьбу за свободу й гідність відбуватиметься об’єднання української нації. Інших шляхів не буває, інші шляхи штучні. До речі, ніхто не задумувався, чому був таким високим результат референдуму 1991 року на підтримку незалежності? Бо він виріс якраз на гребені такої боротьби. На жаль, той результат і та єдність практично не були використані...

Ще одне сакраментальне запитання, яке турбує політично ангажованих громадян — це те, як відділити владу від бізнесу. Як на мене, спершу треба, згідно з рекомендаціями нобелівського лауреата Джозефа Стіѓліца, істотно переглянути результати великої приватизації, бо інакше ми взагалі не матимемо ефективної економіки. У когось така теза може викликати жах, але рекомендую їм звернутися до обѓрунтування цих положень усесвітньо знаним економістом. Потім слід знищити саму можливість виведення в офшори грошей з України і за змогою повернути бодай частину вже виведених коштів. Наступним кроком — запровадити (як, до речі, і було передбачено так званою політреформою, але не втілено у практику) державне фінансування парламентських політичних партій та — на регіональному рівні — тих політичних сил, які представлені в облрадах і Київраді за списками. Бо 3% голосів можна одержати й на ентузіазмі, фактично без грошей, проте стабільна партійна діяльність вимагає фінансів, і краще нехай в основі їх лежатимуть бюджетні (тобто народні) гроші відповідно до міри народної ж підтримки цієї партії, ніж кошти олігархів та криміналу.

При цьому всі партії повинні ѓрунтувати свою діяльність на засадах спільної метаідеології, тобто «надбудови» над суто партійними ідеологіями. Це має бути, якщо коротко, державницька метаідеологія. Як у Фінляндії в 1930—1940-х чи у Польщі у 1990-х роках. Така, ширша за будь-які партійно-політичні вподобання, ідеологія і працює на виведення країни із системної кризи, на її усталення як незалежної та демократичної. Це цілком реально, як і все, про що йшлося.