«Жіночий розум — швидший за чоловічий...»
Що побачили українки у штаб-квартирі НАТО?
Лариса СКОРИК , професор архітектури, член-кореспондент Академії мистецтв України, голова Всеукраїнської партії міжнаціональної згоди «Новий світ»:
— У цю поїздку запросили, на думку представників НАТО, провідних жінок України. Це представниці різних напрямів: і політичного, і громадського, і мистецького, і наукового. Нас було 11 осіб. І наше перебування там насправді, як нам потім сказав пан Мішель Дюре, і на завершення відзначило керівництво штаб-квартири НАТО, справило на них теж дуже добре враження. Вони не очікували, що українські жінки будуть такими обізнаними, і не тому, що жінки, а тому, що в той час як дії НАТО щодо партнерства з Україною тільки наростають, вони не думали, що люди — представники різних професій і різних соціальних напрямів — можуть бути так глибоко і ґрунтовно обізнані з проблемою. Ми в перший день нашої поїздки мали зустрічі з керівниками різних відділів здебільшого політичної структури НАТО, тобто політичної частини штаб-квартири. На другий день ми зустрічалися з політичними керівниками НАТО, а потім — з представниками військової частини штаб-квартири. Найбільше враження на мене особисто справила наша розмова із паном Стівом Ковінгтоном, який обіймає посаду першого радника, а насправді це є друга людина в штаб-квартирі НАТО при головнокомандуючому Об’єднаних сил НАТО в Європі. Це людина потужного розуму і, оскільки він часто буває останнім часом в Україні, добре обізнана з українськими реаліями. Особливо його цікавить все, що стосується нашої військової реформи. Це та сфера, в якій ми повинні здійснити рішучі кроки, якщо ми хочемо увійти в НАТО. В мене склалося враження, що це людина, яка, можливо, найбільш неупереджено усвідомлює нагальні потреби України. Нам було дуже легко з ним розмовляти. Хоча цікаво і легко було розмовляти з усіма. На мене особисто також дуже гарне враження справила представниця Литви з політичного крила штаб-квартири, яка також добре розуміла наші проблеми. До речі, там, в НАТО, багато жінок, і власне з нами вони зустрічались не тільки тому, що наша делегація була жіночою, але багато було зустрічей з жінками тому, що вони справді обіймають там вагомі посади.
Був цікавий епізод під час зустрічі з представницею відділу «України і Росії». Нас дуже здивувало, що відділ має таку назву. І я запитала, чому наші країни об’єднали в один відділ. Адже Росія чітко сказала, що вона в НАТО не збирається, і її партнерство з НАТО є специфічним. Наше ж, як підкреслювали в штаб-квартирі, є особливе. Особливість його полягає в тому, що Україна чітко задекларувала своє бажання стати членом Євроатлантичного союзу. Мене також підтримали інші наші представниці. Ми сказали, що маємо повне усвідомлення того, що Україна ніяк не може бути пов’язана з Росією, і не тільки в цій справі. І попросили розглядати нас як окрему державу, яка висловила свій, відмінний від Росії, курс і вже давно вичерпала всі наслідки Переяславської ради. І тому ми хотіли б, щоб нас розглядали як звичайну державу, яка має свої проблеми, але яка розташована в Європі, є самостійною, незалежною і будує своє державне життя згідно з нормами демократичної Конституції. Це було дуже схвально сприйнято, і наші співрозмовники погодилися, що справді це питання потрібно порушити і розглянути. Коли ж я запитала, що ж означає те, що і Росія — особливий партнер, і ми — особливий партнер, нам не без гумору відповіли: «Ні, ви набагато особливіший!»
Загалом атмосфера була дуже приємною. Не було жодних розчарувань відносно того, що до нас мають якесь упередження. Звичайно, представники цієї потужної структури обережні у висловлюваннях, особливо в політичному відділі. І коли ми ставили дуже конкретні й непрості запитання, то в багатьох випадках нас скеровували до людей більш високого представництва. Найвищим представником політичного відділу штаб-квартири, з яким ми зустрічались, був пан Альтенбург, помічник Генерального секретаря НАТО. І ми справді ставили йому ті питання, на які нам не змогли чи не мали права відповісти попередні доповідачі. Звичайно, політика є політикою, і вона вимагає бути дуже обережними у своїх висловлюваннях, але у військовій структурі було більше відвертості, прямоти, менше дипломатії та більше конкретики. І тому друга половина наших зустрічей була ще оптимістичнішою для України. Дуже приємним було і те, що ті генерали, з якими ми зустрічалися і які розповідали нам про військову структуру НАТО, про її модернізацію, про її проблеми і плани, були представниками різних європейських країн. Один із них був італієць, другий — поляк. Це, зокрема, засвідчує, що НАТО — це справді європейська структура і європейські об’єднані збройні сили. Мене особисто дуже хвилювало питання, як ставиться НАТО і керівники штаб-квартири до ідеї, яка весь час мусується, — про створення так званих об’єднаних збройних сил Європи. Я висловила свою думку, що, як на мене, то це є намагання так чи інакше послабити позиції НАТО, що я вважаю у цьому світі абсолютно непотрібним, що це є розпорошування зусиль, і якщо європейські держави є членами НАТО, то дивним виглядає творення якогось нового пакту. Я навіть дозволила собі висловити своє побоювання: чи не буде це якась модифікація чи якесь відтворення Варшавського пакту? Мушу вам сказати, що вони були здивовані, що є таке розуміння в українських жінок, яке, очевидно, збігається з їхнім. Тому що ті відповіді, які ми отримали на це запитання, мене ще більше переконали в тому, що керівники НАТО не можуть над цим не думати. Представниця Литви абсолютно відверто відповіла, що вважає cтворення об’єднаних збройних сил Європи нонсенсом і абсолютно непотрібною річчю, яка може тільки послабити НАТО.
Також ми багато говорили про боротьбу з міжнародним тероризмом, адже нині це є одним із пріоритетів діяльності НАТО. І я висловила свою думку, що ця боротьба з тероризмом схожа більше на лікування симптомів, а не на усвідомлення причин і самого характеру явища. Це все- таки здебільшого наслідки та симптоми хвороби. А природа її є набагато складнішою. І нам, які виросли в тоталітарному світі й дуже близько стикалися з різними проявами тероризму тоталітарного світу, це більш ніж відоме. І тому я вважаю, що Україну можна було б залучити більш широко до цієї боротьби з тероризмом, причому в сенсі саме виявлення причин, а не лікування симптомів. Моя пропозиція полягала в тому, щоб провести в Україні спільні навчання, присвячені боротьбі з тероризмом, тим більше, що полігони, де це можна було б зробити з великою користю для нашого вміння і безпеки, в нас є. На що пан Ковінгтон, уважно подивившись на мене, сказав: «Тепер я ще раз переконався, що жіночий розум є швидшим за чоловічий».
Наш жіночий табір був переважно однозначним у своїх настроях та враженнях. Ідентичними були висновки щодо цієї поїздки у мене, і в пані Забужко, і в пані Зоріної, в пані Гошовської і в пані Ващук: ми були задоволені поїздкою, але розуміли, що Україна й українці повинні більше давати про себе знати. У свою чергу представники НАТО, з якими ми зустрічались, теж, за їхніми словами, були надзвичайно вражені нашою обізнаністю, нашими думками і тим, що ми маємо таке чітке усвідомлення проблем «Україна у світі» й «Україна в НАТО». Загалом у мене було відчуття, що це така інституція, з якою можна дуже конструктивно і з користю для України працювати.
Світлана ЗОРІНА, письменниця, директор мережі магазинів «Буква»:
— Я, напевно, належу до того розряду людей, які сплять і бачать, коли Україна стане європейською країною, членом усіх європейських організацій. Але слід дивитися на це без ідеалізму. Не треба думати, що, наприклад, якщо ми стаємо членом НАТО або ще якоїсь організації, в нас одразу, миттєво вирішаться всі проблеми. До цього потрібно прагнути, але при цьому абсолютно чітко розуміти ситуацію, в якій ми перебуваємо. Адже насправді найбільші проблеми — всередині кожної людини, відповідно, найбільші проблеми — всередині кожної країни. І думати, що хтось прийде та вирішить за тебе всі ці проблеми, було б наївно. Будь-яку допомогу ззовні слід сприймати рекомендаційно або як якусь планку, до якої потрібно прагнути. Але прагнути ми повинні самі. Ніхто нас за вуха не тягтиме. Слід розуміти, що будь-яка країна, Євросоюз загалом, живуть своїм життям. І поки ми самі себе не підтягнемо до якоїсь планки, ніхто нас не виховуватиме.
Доти, доки ми самі не зрозуміємо, що нам, наприклад, необхідно розібратися з тими ж боєприпасами, які в нас валяються по всій країні, ніхто за нас це не зробить. Я досить далека людина від НАТО і проблем, пов’язаних із вступом нашої країни до цієї організації. І я не обговорювала ці питання до нашої поїздки до Брюсселя. Але коли я почула, що вже досить давно в Верховній Раді лежить законопроект про ліквідацію складів із боєприпасами, які розташовані на території України, мені було ніяково за наших депутатів. Адже це дуже потрібний для країни закон.
Звичайно, мені поїздка до НАТО відкрила дуже багато нового. І я подумала, що якщо навіть я — людина, яка читає дуже багато газет і журналів та ретельно стежить за новинами, — відкрила для себе багато нового, то для досить великої частини населення України існує певний інформаційний вакуум про той самий європейський вибір, про те саме НАТО, про плюси та мінуси нашої інтеграції в ці структури. І над цим, звісно, треба дуже і дуже багато працювати. Причому як з боку НАТО, так і з боку української влади, яка хоче бачити Україну частиною європейської спільноти.
