Про наукофобію та її ознаки
Долучаючись до дискусії про науку, хочу почати із зауваження. Ви дали не зовсім точний заголовок до публікації вчених: «Симптоми тяжкої хвороби». Тяжко хворою в нас є не наука, а держава. Діагноз цієї хвороби — наукофобія. Безліч людей, які мають досить туманне уявлення про науку, як-от віце-прем’єр з гуманітарної політики п. М.Томенко, дозволяють собі категоричні твердження і непродумані рекомендації. Вони, нічого не знаючи про науку достеменно, вважають її чимось зайвим, а працю науковця — синекурою, де нічого не роблять, а отримують гроші.
Замість того, щоб навчитися використовувати науку, частина нашого суспільства переймається проблемою, як цієї науки позбутися. Як сказав мені один студент: «Навіщо вивчати математику, коли є комп’ютери?» Високопосадовці йдуть ще далі: «Навіщо утримувати науку, коли за будь-якою інформацією можна звернутися до закордонних консультантів, а будь-який наукомістський товар (автомобіль, телевізор, комп’ютер, мобільний телефон, медичний препарат тощо) можна імпортувати?». Такі міркування — один із проявів наукофобії.
Лист, який я прокоментую, тобто маніфест моїх колег-науковців, відрізняється тим, що його автори мають власний досвід наукової і педагогичної праці. Я теж маю такий досвід. Майже все життя працюю в академічному інституті, з 1962 р. викладаю у різних університетах, керую дипломними роботами студентів та дисертаційними роботами аспірантів. Маю досвід і праці за кордоном, і участі у багатьох міжнародних наукових конференціях.
З багатьма тезами листа дев’ятьох я згоден. Проте, не можу схвалити традиційного для України провінціалізму. Я не сумую за відсутністю українців серед нобелівських лауреатів. Бо мені відомо чимало імен видатних учених, які не стали Нобелівськими лауреатами. Відомі випадки, коли російським вченим, справжнім і талановитим, давали Нобелівську премію з політичних міркувань. Отже, відсутність нобелівських лауреатів нічого не доводить. Це все одно, що заперечувати західну науку через відсутність там лауреатів Сталінської премії.
Серед тверджень листа знаходимо дуже небезпечні. Наприклад, автори кажуть: «Україна не має й не матиме в майбутньому достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів для розвитку всього спектра фундаментальних досліджень. Тому постає запитання, на засаді яких принципів та критеріїв держава має вирішувати, які напрямки заслуговують на її підтримку». Про що йдеться. Про те, що вчені не знають, що їм робити. Тому держава (в особі кого?) повинна дати вказівку.
Це — войовниче невизнання творчого характеру наукової праці. Держава безграмотна. Жодний чиновник не знає, де проходить передній край науки, і не має морального права керувати науковцями. Насправді, науковці у фундаментальних науках повинні мати право і можливість працювати над реалізацією власних творчих задумів, які незрозумілі чиновникам. Адміністративних вказівок нам не треба. Саме так я працюю все своє життя. Ідея — розробка її — публікація результатів. Такий цикл нормальної роботи у фундаментальних науках.
Поруч із цим уклоном в бік бюрократії читаємо в листі правильну тезу: «...наукова творча праця була й залишається справою окремих особистостей чи малих колективів. Інша річ, що для їхньої ефективної праці вони потребують відповідного адміністративного, фінансового, матеріального, інформаційного та координаційного забезпечення. Будь- яка академічна адміністративна структура має право на існування лише тією мірою, якою вона це робить. У наших умовах розмови про колективну природу сучасної наукової діяльності слугують прикриттям для присвоєння академічними керівниками творчих доробків підлеглих».
Далі йде знов помилкове твердження: «з одного боку, мають підтримуватися напрямки, які можуть існувати та розвиватися тільки на теренах України. Це — українська історія, правознавство, геологія, географія, археологія, етнографія, мовознавство, економічні науки, демографія, соціологія тощо... З іншого боку, підтримуватися мають ті конкретні напрямки фундаментальних наук (математика, фізика, хімія, біологія, психологія, філософія тощо), представники яких працюють на світовому рівні...»
Отже, або провінційна наука: українознавство, історія УПА, але ні в якому разі ані єгиптологія, ані історія цивілізації майя й т.п., або ж ті напрямки, де ми випереджаємо світ, наприклад, електрозварювання. Схаменіться, панове! Україна вже держава. Наш дипломатичний корпус має бути навчений історії та країнознавству всіх країн світу. Отже орієнталістика нам теж потрібна.
А друга частина тези: визначити, хто з науковців є видатним і саме таких підтримувати, — виглядає утопією. Автори листа покладають надії на атестаційні комісії. Вони відчувають, що в інститутах атестаційні комісії можуть бути не зовсім об’єктивними, тому пропонують залучити іноземних фахівців для оцінки рівня наших науковців. Не можу поділити ані утопічну надію на атестацію, ані комплекс меншовартості — хай нас оцінять іноземці.
Реальна ситуація виглядає таким чином. Я багаторазово був членом атестаційних комісій і можу поділитися досвідом. Наказом директора призначено комісію у складі п’ятьох співробітників. З цих п’яти може не бути жодного, хто знайомий із роботою «підсудного» на професійному рівні. У кращому випадку хтось із членів комісії може працювати у суміжному напрямку і розуміти колегу лише в загальних рисах. Перед атестаційними комісіями ставилося завдання значно простіше, ніж те, яке пропонують автори листа 9-х, а саме: чи відповідає співробітник посаді, яку він посідає. Звичайно атестаційні комісії голосують формально. Якщо навколо людини немає скандалів, вона пройде атестацію.
У листі 9-х пропонується, щоб атестаційна комісія визначала, чи є даний науковець видатним, чи ні. Тут виникає проблема критеріїв. Насмілюся твердити, що таких критеріїв не тільки немає, але й не може бути принципово. Чому? Адже пропонувалися багато таких критеріїв. Спостерігаю такий закон: будь- який критерій працює доки його не зробили офіційним і миттю втрачає об’єктивність, якщо його таким зробити. Наприклад, якщо оцінювати працю вченого кількістю публікацій, матиме місце штучне подрібнення статей, фіктивне співавторство та інші способи подовження списку публікацій. Якщо оцінювати не кількість, а обсяг публікацій, статті будуть штучно роздуватися. Якщо підраховувати кількість цитувань даного автора, відбудеться те, що має місце на Заході, де цей критерій дуже популярний. Вчені на неформальній основі прохатимуть своїх друзів і колег цитувати їхні публікації. Якщо оцінювати за кількістю монографій, то буде те, що вже є в гуманітарних науках — виникнуть монографії, написані за гроші на замовлення таємними авторами, де на палітурці стоїть прізвище не автора, а замовника.
Можна покладати деякі сподівання на гіпотетичний механізм оцінки вчених фаховими радами, які пропонується створити в листі. Але й цей спосіб має свої вади. Навіть якщо ці ради створити за принципом фахової однорідності та демократії, тобто вважати їх членами всіх українських докторів, а в окремих випадках і кандидатів наук, що працюють в даній вузькій області, то й тоді залишаються сумніви. Чи можна собі уявити, щоб якась фахова рада чи атестаційна комісія визнала видатним фізиком службовця патентного бюро в Берні Альберта Ейнштейна? Звичайно, ні. Тому що переворот у фізиці, яким була теорія відносності, спочатку не набув загального визнання. Чимало фізиків не сприймали її.
Я багато думав про те, як оцінити науковців, адже вся наукова спільнота знає, хто чого вартий. Висновок мій такий. Будь-яке адміністративне втручання в процес оцінки науковців принципово шкідливе. Фактично це шлях до мафіїзації науки, а також потужне гальмо її розвитку. Коли якась комісія оголосить якогось вченого видатним, а його напрям — пріоритетним, то це завжди буде наслідком змагання посадових впливів та позалаштункової діяльності. Видатними вченими в нас завжди будуть директори, члени Академії та їхні висуванці. Молодий талановитий, але зовсім не сановний вчений, ніколи не буде проголошений видатним, а його нова (і, типово, спочатку дуже сира) ідея ніколи не стане пріоритетом.
Мені судилося пережити чимало кампаній скорочення штатів науковців. Кампанії провадилися під гаслом: «Позбутися баласту!». Що відбувалося насправді? Позбавлялися не баласту, а незручних працівників. Серед цих незручних були талановиті науковці, яким не було притамане підлабузництво, які дозволяли собі критику начальства. А сірість залишалася, бо вона завжди мала міцну адміністративну підтримку.
Я дійшов ще одного парадоксального висковку. Баласт абсолютно необхідний у науковому колективі. Хоч який би колектив ви створили, «геніїв» буде приблизно 5%. Якщо ви звільните 95% (баласт), то з 5%, які залишаться, 95% деґрадують і стануть баластом. Баласт виконує, таким чином, важливу соціальну роль, він створює середовище, в якому тільки й можуть працювати талановиті вчені. Хтось повинен їх слухати, їм аплодувати, розвивати висунуті ними ідеї, а також змушувати талановитих підтримувати форму, щоб витримати конкурентний тиск знизу.
