Анексія по-путінськи

Сьогодні президент Росії Володимир Путін спробував словесно оформити фактичну анексію Криму. Вибудувана логіка дій Кремля щодо України зривала овації у присутніх на виступі клерків, але залишилася абсолютно невизнаною світовим співтовариством. Перекручення, брехня, цинізм і подвійні стандарти аргументів Путіна вражали. Як слід сприймати спіч президента Росії? Чи означає це перегляд світового порядку? Перед яким вибором опинилася Україна? Про це - в інтерв'ю з політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом Карасьовим.

- Вадиме, які основні сигнали слід виділити з виступу Путіна?

- У виступі Путіна було три основних сюжети. Перший - повернення Криму, Севастополя до складу Росії, тобто відновлення «історичної справедливості». Другий - «бендерівська», на їхню думку, Україна і нелегітимна влада як результат інспірованих ззовні безвідповідальним Заходом «кольорових революцій», Майдану. Третій - міжнародне право, проблема світового порядку, що було свого часу «зневажене» тим же Заходом на прикладі Югославії, потім визнання Косова. Це, за словами Путіна, змусило Росію діяти в такій же логіці руйнування міжнародно-правового середовища, встановлення нових міжнародно-правових прецедентів і претензії Росії на рівноправну, пайову участь у формуванні нового світового порядку, але без односторонніх поступок Заходу.

Стрижневою темою трьох сюжетів була, зрозуміло, Україна. Путін говорив про вихід РФ з міжнародно-правового середовища, сформованого після розпаду СРСР. Він говорив з претензією на те, щоб, використовуючи «українську кризу» і приєднання Криму, домовитися із Заходом на більш сильних умовах за новими правилами гри в новому сучасному світі. Сам виступ Путіна - це заявка на перегляд підсумків «холодної війни», що закінчилася наприкінці 1980-х - початку 1990-х рр.; заявка на перегляд розпаду СРСР з відповідним висуванням претензій Заходу; заявка на те, що тепер історична Росія буде збиратися, здійснювати відновлення свого історичного простору, який виходить за межі нинішніх територіальних кордонів Росії. Сюди входить не тільки Крим, а й південь зі сходом України. Ну і, звичайно, було б дивним, якби Путін не згадав про Київ як про «матір міст руських», православ'я як загальний цивілізаційний код, «Русский мир», російську мову. Родзинкою усіх цих міркувань є міраж про єдиний народ (українці, росіяни, білоруси).

Ось це і є концептуальний, геополітичний контекст від Путіна, в якому треба шукати малюнок претензій і войовничих заяв. Путін вважає, що українська державність не відбулася, бо, мовляв, її стрясає понад 20 років (постійні кризи, конфлікти, падіння політичних режимів, корупція і грабіж елітами власного народу), що логічно призвело до Майдану, який закінчився хаосом, погромом, вбивствами - як об'єднаних зусиль «бандерівців», націоналістів, антисемітів, русофобів. Виходячи з істинного або навмисно брехливого виступу, Путін вважає історично правомірною або політично доцільною анексію Криму і приєднання до Росії, вважаючи несправедливим акт передачі півострова Україні Хрущовим. Ну і тому, що немає сенсу залишатися Криму в рамках державності, яка є або неспроможною, або вузьконаціоналістичною.

- Що означають усі ці заяви?

- Що нас не залишать у спокої. Україну Путін розглядає як історичне непорозуміння, тому на частині України потрібен постійний захист російськомовних співвітчизників, бо Українська держава не буде або не може захищати своїх громадян. Причому Путін оперує поняттями - співвітчизники, населення, російськомовні, слов'янський етнос, але не громадяни, які не мають етнічних конотацій. Громадянин - це суб'єкт, права якого захищено законом, політико-правовою системою тієї чи іншої країни. Путін до такої категорії взагалі не звертається. Він мислить не в межах відносин права, а з точки зору лінгвістичної, релігійної, етнічної приналежності тих чи інших людей.

Легким натяком у виступі Путіна прозвучало те, що українську державність можна переформатувати на тих умовах, які вигідні Росії. Для Путіна головна небезпека, якщо Україна піде на Захід, в ЕС, НАТО. Якраз операція Росії в Криму і пов'язана з цим. Путін розглядає Україну як привід не тільки переписати правила світової політики на вигідних для себе умовах, а й, використовуючи «українську кризу», створити нову українську державність, суверенітет, які б влаштовували Росію –не українських громадян. І претендує на те, щоб стати одним із суверенів українського суверенітету. Тут мається на увазі федеративний устрій, російська державна мова, військово-політичний нейтралітет тощо. У промові Путіна ми повинні побачити заявку нинішньої російської еліти на ту модель державності, яка вигідна Росії.

- Які висновки слід зробити Україні, які повинні бути дії?

- З цього випливає, що Україні потрібно сьогодні зайнятися створенням або зміцненням власної державності у всіх вимірах, поняттях цього слова. Не буде сильної, правової, ефективної і дієздатної держави, значить, завжди буде привід або умови обґрунтувати право на втручання у внутрішні справи України.

- Чи є це розуміння у тих, хто сьогодні перебуває при владі в Україні? Чи здатні вони щось протиставити Кремлю?

- А що сьогодні українська влада може протиставити Путіну, якщо навіть Заходу (ЄС і США), за великим рахунком, нічого протиставити? Звичайно, путінській демагогії щодо Косова можна навести інші аргументи: Крим - це не Косово. Референдум по Косово або майбутній референдум по Шотландії - це процеси , що тривають багато років з відповідними дебатами, дискусіями на різних національних та інтернаціональних майданчиках. Референдум, як це відбулося в Криму, не проводиться за два тижні.

Але сьогоднішня реакція Заходу на ситуацію з анексією Криму - це суто політичний прийом, а де політична реакція? Було б наївно розглядати дії Заходу на путінську реакцію, на післяреволюційну Україну лише на рівні економічних санкцій, і то не щодо ключових чиновників путінської Росії. У Заходу фактично немає відповіді. Навряд чи те, що ми почули, можна прийняти як відповідь. Ситуація досить драматична, і тут не може бути простих рецептів чи рішень. Зрозуміло, що Захід із часом мобілізується проти геополітичного та міжнародно-правового ревізіонізму путінського режиму, який відпрацьовується на території України, але це буде потім, а що робити зараз, цієї хвилини?

Нинішня влада в Україні теж щось робить: зміцнює кордони, проводить часткову мобілізацію, заявляє, що Україна не збирається вступати в НАТО, частково збирається підписати євроасоціацію. Все це мінімалістські, реактивні, тваринні рефлекси, які повинні обов'язково спрацьовувати в такому політичному організмі, як держава під впливом зовнішніх воєнних загроз. А що далі? Які можуть бути варіанти?

- Які?

- Сьогодні пострадянська система, яка була результатом розпаду СРСР, впала. Уламок колишньої радянської галактики зараз розсипається, перетворюючись на незрозумілу соціальну туманність. Ми повинні розуміти, що пострадянська Україна була по-своєму теж малою постімперією, бо «шматок» імперії не міг одразу перетворитися на національну повноцінну державність. Центр-периферична система організації держави залишилася: центр - це все, а регіони - ніщо. Це і є імперський принцип побудови державності. Тільки на відміну від сильних імперій, які використовують цю структуру для зміцнення авторитаризму, в Україні ця система розрахована на корупційні практики і грабіж свого суспільства і державності. На Майдані ця система впала. І це виклик Україні, яка після недавньої революції залишилася в стані війни (інформаційної, психологічної, геополітичної) з Росією. Революція, поєднана з війною, - це вкрай небезпечно для стабільності і життєзабезпечення суспільства і держави.

З Майдану вийшла первинна субстанція, фундамент, на якому треба тепер будувати українську державність. Якою вона може бути, враховуючи, що Україна найбільша країна Європи, і те, що наша країна створювалася приростанням різних регіонів (Закарпаття, Галичина, Буковина, Донбас, Крим...)? Виходячи з досить масштабних меж, Україна, з точки зору територіальної цілісності, слабка країна. З Києва до Луганська чи Дніпропетровська дорожчий авіаквиток, ніж з Києва до Мюнхена. А проїхати мобільно з Луганська до Закарпаття на машині поганими дорогами складно. Територіальна цілісність робить країну інтегрованою, згуртованою не на словах, а в повсякденному житті. Тому сьогодні ми повинні думати, як далі позиціонувати Україну для того, аби, використовуючи зовнішній фактор, дати новий позитивний поштовх у розвитку країни.

Зовнішній фактор для української державності - основний. Сьогодні Росія не визнає нинішню Україну. Тому нам буде дуже важко в цій ситуації побудувати ту Україну, яка потрібна нам, а не Росії. Ми повинні розуміти, яка перед нами стоїть доленосна і нелегка дилема. Або ми заявимо про своє зовнішнє позиціонування - вступ до НАТО, ЄС, курс на Захід, тоді ми повинні розуміти, що Росія нас туди цілою не відпустить. Вона буде робити все, щоб забрати південь і схід України. За таких обставин ми повинні бути готові до того, щоб не допустити агресора на схід і південь нашої країни, а для цього потрібна сильна державність, армія, інша економіка, фінансування. Ми повинні будемо відстояти свій євроатлантичний вибір, не виключаючи повномасштабної війни на території України.

Або ми йдемо іншим шляхом, який нам вже підказують Росія і Захід вустами Бжезінського і Кіссинджера. Це «фінляндізація» України, нейтральний статус, федеративний дизайн державності, розширена автономія регіональної влади тощо. У такому випадку ми зберігаємо нинішні територіальні межі, цілісність країни і перетворюємося на позаблокову, нейтральну державу, буфер між РФ і країнами Заходу.

Можна по-іншому поставити дилему: Україна - це форпост або офшор? Якщо ми форпост, тоді ми прифронтова держава, як свого часу була Південна Корея, Західна Німеччина, Польща, куди Захід повинен вкладати інвестиції з метою геополітичного закріплення на території України. Хоча у мене виникає сумнів, чи готовий сьогодні Захід розглядати Україну як прифронтову державу, форпост у своїй геополітиці з відповідним інвестиційним «дощем» для того, щоб стримувати Росію. Як бачимо, Кіссинджер і Бжезінський запропонували варіант, який може влаштувати РФ - це держава-офшор. Така держава не претендуватиме на особливу роль у геополітиці. Росія хоче розіграти щодо України радянський сценарій 1955 року, коли в обмін на нейтралітет були виведені радянські війська з Австрії, вона ж федеративна країна. Після розпаду СРСР Австрія 1995 року вступила до Євросоюзу.

Ось у чому перед нами вибір. Повинна відбутися загальнонаціональна дискусія: якою має бути постреволюційна Україна в новому світовому політичному порядку чи безладі, який зараз намагається нав'язати Росія не тільки Україні, але й країнам Заходу. Кремль вміло і цинічно використовує всі слабкості Заходу і України, при всіх мантрах про братерський український народ. Потрібні національні дебати: як сьогодні перезасновувати, а може, заново створювати українську державність, в якому вигляді – федеративному чи унітарному, якою має бути внутрішня або зовнішня політика тощо.