Історична «підніжка» польського Сейму

Сьогодні - один із темних днів в історії сучасних українсько-польських відносин. Сейм Республіки Польща визнав Волинську трагедію «геноцидом». За резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА» проголосували 442 депутати, 0 – проти і 10 депутатів утрималися. Як передають ЗМІ, в основі цієї резолюції став проект правлячої консервативної партії «Право і справедливість».

«Жертви злочину, вчиненого у 1940-их роках українськими націоналістами, до цього часу не були гідно вшановані, а масові вбивства не були названі по імені – згідно із історичною правдою – геноцидом», - цитують документ ЗМІ. - Внаслідок вчиненого у період з 1943-1945 геноциду, було вбито понад сто тисяч громадян ІІ Речі Посполитої, в основному селян. Їх точна кількість досі не відома, а багато з них досі залишаються без гідного поховання та вшанування пам’яті». Як передає «Радіо Польщі», депутати відхилили поправки опозиції, якими пропонувалося, зокрема, викреслити із назви ухвали слово «геноцид». Водночас прийнята поправка, що усунула з тексту документа визначення «братовбивчих боїв».

На резолюцію польського Сейму одразу відреагували українські політики, насамперед Президент України Петро Порошенко: «Шкодую щодо рішення польського Сейму. Знаю, багато хто захоче використати його для політичних спекуляцій. Однак, маємо повернутися до заповіді Івана Павла ІІ – пробачаємо і просимо пробачення. Лише спільними кроками можемо прийти до християнського примирення і єднання. Лише разом зможемо з’ясувати всі факти трагічних сторінок спільної історії. І вірю, що ми продовжимо рухатися саме цим шляхом».

Український посол у Польщі Андрій Дещиця підкреслив, що «Сейм не врахував пропозицій України щодо спільної оцінки Волинської трагедії». «Шкода, що перевагу було надано односторонній політичній оцінці подій, а не фаховим міжнародним чи хоча б українсько-польським експертним дослідженням та відповідним правовим висновкам того, що сталося, - підкреслив Дещиця, - Звичайно, що на таке рішення польського парламенту буде відповідь українських політиків та парламентарів, які на свій розсуд і кожен по-своєму слушно будуть доказувати, що був геноцид і українців з боку поляків».

Він закликав до взаємних вибачень та кроків щодо вшанування памяті жертв Волинської трагедії з обох боків. «Наш обов'язок - довести майбутнім поколінням українців та поляків, як рівно ж і світовому співтовариству, що ми вищі перед спробами нас роз'єднати та сильні духом настільки, щоб зберегти мир, єдність, взаємоповагу та солідарність між нашими народами», - зазначив Дещиця.

А народний депутат Ганна Гопко виклала позицію підвідомчого їй Комітету у закордонних справах, висловивши глибоку стурбованість рішенням польського Сенату. «Надана викривлена, політично і юридично некоректна оцінка трагічної сторінки українсько-польської історії, що стосується подій на Волині», - зазначила Гопко та підкреслила, що Україна та Польща вже надавалили спільну об’єктивну оцінку історичним подіям, зокрема на Волині, у погоджених обома сторонами документах.

З цього резонансного приводу «Радіо «Свобода» звернулося до головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, яка є родом з Волині, для оцінки рішення польського парламенту. «Мені здається, що це не стосується історії, це не стосується жертв, - відповіла Лариса Івшина. - Я боюся, що саме це політичне рішення нанесло травму цій пам’яті. Я згадую своїх родичів і їхні розповіді - вони дуже співчували вбитим полякам, співчували вбитим українцям, які були одружені на поляках. Але  ще більше вони співчували своїм близьким родичам, вбитим поляками на нашій волинській українській землі. Мені здається, сьогоднішнє рішення засмутило б, покоробило б пам'ять цих людей».

Для справедливості слід додати, що автори польської резолюції також висловили «солідарність» із Україною, яка дає відсіч зовнішньому агресору за територіальну цілісність. В той же час підкреслюється, що «єдиною дорогою до істини є шлях до примирення». Проте з цього приводу виникає питання: чи є політичні заяви шляхом до встановлення істини та тим більше до примирення? Фактично, польські депутати вирвали проблему, яка досі є актуальною у дослідженні і дискусії істориків двох наших держав, і винесли її на політичний рівень. Як нещодавно підкреслив історик Юрій Шаповал в інтерв’ю «Дню», точно навіть не встановлено, про яку кількість загиблих під час Волинської трагедії йде мова. «Волинська трагедія належить до таких подій, дослідження яких не завершено, - зазначив Шаповал, - Я вам скажу чесно: не вірте нікому, хто назве хоч одну «правильну» цифру». «Поляки стверджують, що на Волині померло 100 000 поляків. Єва Семашко казала, що вони встановили реальну цифру: 40 000 вбитих. А решта — то все оцінки і неперевірені відомості. Однак на публіку пішло 100 000, і журналісти так говорять. Щодо таких речей має бути серйозна відповідальність і відсутність політичної кон’юнктури», - підкреслив він.

Чому сьогодні наш найближчий західний сусід Польща зробила підніжку Україні, яка і без того слабко стоїть на ногах через зовнішню російську «гібридну» агресію та внутрішню інституційну слабкість? Мабуть саме це є не «додатковою обставиною», а першопричиною. За 25 років наші політики не змогли вибудувати сильну й цільну державу, а чітке й рівноцінне позиціонування України відносно нашого «оточення». Звідси - російська агресія, звідси - рішення польського Сейму. Нашою слабкістю користуються, аби самоствердитися в регіоні. Тож Польща, яку по-лакейські деякі політики полюбляють називати «адвокатом України», спробувала зробити із нашої держави злочинця, якому дійсно потрібен судовий захист.

А рецепт вирішення історичних польсько-українських проблем і встановлення рівноправних відносин самодостатніх держав вже давно надала газета «День» у книжці «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...». Мабуть, українським політикам ще не запізно користуватися підказками, які надало їм українське інтелектуальне середовище ще 12 років тому.

«ЦЕ ДУЖЕ НАГАДУЄ СПРАВУ МАЙОРА ЛИСЕНКА, РОЗКРУЧЕНУ ПОЛЬСЬКИМИ СПЕЦСЛУЖБАМИ»

Богдан ГУДЬ, доктор історичних наук, професором Львівського національного університету ім.Франка:

- Резолюція польського Сейму для мене не була несподіванкою, тому що я є членом Українсько-польської міждержавної групи, яка займається важкими питаннями наших взаємовідносин. Ми не один раз стикалися з пересмикуванням фактів з боку польських колег, з тим, що вони не сприймають аргументів української сторони і намагаються виправдати лише ту позицію, яку вони займають. Крім того, я знаходжуся у постійному контакті з людьми, які близькі до найвищих політичних кругів Польщі, звідки виходила інформація, що таке рішення буде прийняте.

Ці питання треба обговорювати, підкреслювати і дійти до розуміння того, що сталося насправді, а не використовувати історію з політичною метою. Проте навіть якщо ми представимо ці беззаперечні докази, не факт, що польська сторона сприйме їх до кінця. Дивлячись еквілібристику солідних польських істориків рівня Гжегоша Мотики, вражає, наскільки вони не хочуть бачити очевидних речей. Що ж тоді говорити про політиків, які використовують не історичні дослідження, а опуси журналістів, які не добре знаються на історії, а також враховують настрої свого електорату, який вони повинні задовольняти. Тим більше, ще кілька років тому, коли була прийнята ухвала польського Сейму про «етнічну чистку з елементами геноциду», польські політики говорили, що домагатимуться «називати речі своїми іменами» - аби прозвучало поняття «геноциду».

Як історик, я виробив імунітет до речей подібного характеру, оскільки я дуже добре знаю, що насправді відбувалося на Волині в 1943-1944 р.р. і наскільки резолюція польського Сейму відображає дійсність. Насправді ж ця резолюція відображає ту картину, яка створена у головах поляків десятиріччями формулювання образу їх як жертв в українсько-польському протистоянні, а також того образу, який сформували останнім часом польські історики, які займаються цими проблемами.

Що справді зачепило мене, так це, що проголосували за цю резолюцію аж 442 депутати, ніхто не був проти і лише 10 осіб утрималися. Нещодавно я провів цілий тиждень у Варшаві, де намагався представити нашим польським партнерам свою точку зору, оскільки ці історичні події не вписуються в поняття «геноциду». Ніби було розуміння, але водночас не було бачення, як вийти із даної ситуації.

Ця ситуація скоріше нагадує мені конфлікт всередині польського суспільства, можливо, навіть більший ніж українсько-польський конфлікт. Певні політичні сили, як казали в часи Австрії, «хочуть бути більшими католиками від самого Папи», - не бажають допустити зміцнення дуже радикальної групи у польському Сеймі, тож фактично йдуть на поводу у неї у справах історичної пам’яті.

Але я не вважаю, що прийняттям цієї ухвали поставлена крапка - нас ще чекає фільм «Wołyń» Войцеха Смажовського, прем’єра якого запланована на осінь, і він може мати більший вплив на суспільні настрої у Польщі, ніж резолюція Сейму.

Думаю, представники Польщі не вийдуть на рівень ООН, оскільки вони не мають достатньо аргументів, щоб довести, що Волинська трагедія була геноцидом. З іншого боку, у нас є достатньо документів, аби довести, що це була селянська громадянська війна - надзвичайно жорстока і брутальна, де УПА і ОУН відігравали провідну роль, але не можна сказати, що вони були організаторами запланованої акції, як про це пише Гжегош Мотика. Значною мірою це була стихійна акція, про що свідчать польські документи і спогади польських учасників цих подій. Крім того, не в інтересах Польщі загострювати відносини з Україною аж до такої міри.

Натомість на міждержавному рівні можна очікувати охолодження відносин в стосунках між парламентами наших країн. Зустріч парламентарів, яка мала відбутися тиждень тому у Львові була відкликана за ініціативи української сторони, тому що було зрозуміло, що вона б не привела ні до чого доброго. Проте сподіваюся, що розвиватимуться контакти на рівні президентів - між ними, здається, є більше взаєморозуміння щодо питань, які належить вирішувати. Іноді партикулярні інтереси наших країн змушуватимуть шукати порозуміння, позаяк ми маємо спільні проблеми у зв’язку із політикою РФ, спільні інтереси, зокрема в розбудові економічних зв’язків. В Польщі знаходиться 1 млн. українців, а погіршення відносин і перенесення це до наших співгромадян у польській державі може загрожувати серйозною внутрішньою дестабілізацією. Сподіваюся, польська сторона це розуміє і не допустить.

Крім того, є бажання у польських партнерів пригадати позитивні сторінки нашої історії, зокрема союз Пілсудського і Петлюри 1920 року. Це гарний приклад нашої співпраці, про який дуже рідко говорять польські політики, історики й журналістики. Мало хто знає, що армія Симона Петлюри тримала оборону на Дністрі - фактично весь південний фланг фронту залежав від бойових якостей українців. Вони до кінця виконали свій союзницький обов’язок, не пропустивши більшовиків в Європу.

Є підстави сподіватися, що контакти між нашими державами не заглохнуть. Але все це дуже нагадує 1994 рік і справу майора Лисенка, розкручену польськими спецслужбами. Фактично ця справа призвела до охолодження наших відносин більш ніж на рік, що зіграло на руку Москві. Дехто прямо вказував, що це була плата за згоду Єльцина на вступ Польщі до НАТО - щоб Україну не прийняли в європейські структури. Нинішня ситуація є подібною і рука Москви відчутна, особливо у подіях у Перемишлі, де крайні праворадикальні сили виразно фінансуються з боку нашого північного сусіда. Тож у наших політиках повинно бути постійно присутнє розуміння: «де двоє чубляться - там третій користується». Можливо, піде на користь те, що у нашого парламенту зараз канікули, тому буде час подумати над тим, що відбулося у польському Сеймі і не приймати поспішних рішень. Хоча відповідь й оцінка цьому мають бути.

«ТАКА РЕЗОЛЮЦІЯ НЕ ДОПОМАГАЄ ВИРІШИТИ СКЛАДНІ СТОРІНКИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ»

Марек СІВЕЦЬ, екс-член Європейського парламенту, колишній керівник Бюро національної безпеки Польщі, Варшава:

- Будь-яка резолюція, одностороння заява та позиція буде щодо такої складної частини нашої історії буде контрпродуктивною. Суспільства з обох сторін повинні почати спілкуватись, говорити разом про таку складну історію.  Після того, що сталося в Києві після присвоєння вулиці імені Степана Бандери в Києві, я чув деякі голоси і думки в Україні, що ми можемо вічно грати у такий пінг-понг, але це не зблизить нас у дуже складний період нашої спільної історії.

Звісно, я поважаю те, щоб будь-який орган, зокрема політичний орган як Сейм може висловити таку позицію, яку він хоче. Верховна Рада також може висловити будь-яку позицію. Але питання полягає в наступному, чи це допомагає нам вирішити дуже складні проблеми нашої історії, чи ні. На мою думку, така резолюція не допомагає вирішити складні сторінки польсько-української історії.

- Чому фактично весь склад Сейму ухвалив таку резолюцію, хіба серед депутатів немає тих, хто розуміє наслідки такого скороспішного рішення, зокрема звинувачення у загибелі 100 тис. поляків, якщо для цього немає ніяких доказів?

- Я не знаходжусь у складі парламенту, але я можу уявити собі атмосферу і настрої. У даний момент там витають настрої застосування важких слів. Причому з обох сторін. Але я не хочу виправдовувати їх. Депутати вирішили те, що вони хотіли зробити. На мою думку, польська опозиція повинна бути більш відкритою і бути більш критичною щодо тієї позиції, яка була представлена партією «Право і справедливість». Але що сталося, то сталося. І тепер нам треба думати. Але я вже наголошував, що будь-яка одностороння позиція не приведе нас до вирішення проблеми.

- Який може бути вихід з даної ситуації, наприклад створення якоїсь спільної комісії чи групи з вивчення цього питання, щоб остаточно були поставлені крапки на цій трагічні сторінці нашої спільної історії?

- У 2003 році, коли я був відповідальним за відзначення 60-ої річниці Волинської трагедії, ми витратили багато часу, провели багато дискусій і підготували спільну заяву обох президентів. І ця заява не була засуджена у жодній країні. І можливо цей документ не був найбільш прогресивним чи найбільш революційним. Але, на мою думку, головним було те, що у підготовці до тієї річниці було залучено двох президентів: Польщі та України, парламенти, комітети, зокрема існуючий комітет двох президентів. Я цілий рік готував цю річницю у 2003 році. І питання полягає не в тому, щоб підготувати документ, а потрібно змінити мислення людей з обох країн. І нашу заяву, до речі, навіть не критикувала громада тих, хто вцілів після Волинської трагедії.

І це можливо, якщо хтось до цього прагне. Якщо цього не прагнуть, то маємо  односторонню заяву. Думаю, що треба запитати представників партії «Право і справедливість», чому вони так поспішно в односторонньому порядку ухвалили таку резолюцію Я не хочу спрощувати їх мотивації. Я дивлюсь на це зі сторони, маючи великий досвід з цього питання. Хочу  додати, що до 60-ої річниці Волинської трагедії були сотні публікацій у місцевих газетах, які описали злочини, загалом усе, що відбувалось у 1944-1945 роки. І тоді не використовувалось формулювання геноцид, що не змінювало фактів.