ПАТОВА «НІЧИЯ»

Валерій МАТВІЄНКО, президент Україно-американського центру стратегічних комунікацій, доктор філософських наук

— Для початку треба розібратися методологічно, що таке опозиція. Реальна опозиція, яка прагне до зміни існуючого ладу — це ліва опозиція, яка зараз залягла і не чинить жодних дій. Другу опозицію (праву) взагалі важко назвати такою, тому що її представляють ті люди, які ще вчора були самі при владі. Виходить, що той, хто недавно був разом із Президентом, раптом виявився по той бік барикади. Хоча треба відзначити, що права опозиція зараз уже сформувалася, і її умовно можна назвати регіонально національною. В її основі лежить зміна курсу у бік Заходу. Але це опозиція більше до Президента як до особистості, а не до існуючого ладу. Що ж до її досягнень, то основним є те, що вона сприяла розвитку деяких елементів демократії. Але з іншого боку, її дії, особливо деструктивні, погіршили становище України на міжнародній арені: погіршився інвестиційний клімат і ставлення європейських громадських організацій до нашої країни. Опозиція примусила говорити ЗМІ про те, що в Україні існує політична криза, хоч дану ситуацію не можна назвати політичною кризою — це політичний скандал, який був майстерно трансформований в так звану політичну кризу. Адже основних ознак політичної кризи в країні не існує, а політичні скандали — невід’ємний елемент всіх розвинених держав, де існує демократія. Створивши умови, за яких вибухнула політична криза, вони виграли час для консолідації правого крила, тобто створили передумови для того, щоб посилити свій вплив.

Що ж до влади, насамперед, вона показала, що реально існує і що її не можна зрушити подихом вітру. Влада заявила про себе як структура, яка може впливати на процеси в країні і в політичному плані, і в силовому. На мій погляд, в Україні однозначно встановилася чітка влада і поки жодних анархічних виявів немає. Досягненням влади є також те, що вона не пішла на силові методи, які здавалося б, повинні були бути присутніми. Серйозним прорахунком влади я вважаю те, що вона не знайшла потрібного тону для проведення діалогу з правою опозицією. Цей момент втрачено і тепер набагато менше можливостей знайти з нею контакт.

Сергій МАКЕЄВ , доктор соціологічних наук, директор Центру політичного аналізу і консультування:

— Я думаю, що місяць, який завершується, був місяцем неправильних політичних рухів як з боку влади, так і опозиції. Позаяк рухи були неправильні, ситуація не розряджається, а, скоріше, посилюється. Мене це пригнічує і як спостерігача і просто як громадянина України. Адже еліти, які плодять помилки, а не суспільно корисні рішення, мабуть, не мають права називатися елітами. Ще гіршою є одна обставина — вони не вчаться на своїх помилках, вони їх просто розмножують. Нездатність вчитися на власних помилках для мене є ще однією ознакою псевдоелітарності тих, хто очолює політичні процеси в Україні. Я не є прихильником рівної відповідальності за нинішню ситуацію влади і опозиції. Конкуренція еліт — це, насамперед, конкуренція за те, хто буде мудрішим у складній ситуації. І тут ініціатива повинна належати одній стороні — владі. Влада повинна бути мудрішою, більш передбачливою і далекоглядною, вона повинна передбачати розвиток подій. На жаль, ситуація сьогодні є така, що еліти борються за те, хто буде сильніший, а про мудрість наразі всі якось забули. І дуже погано, що влада пішла шляхом демонстрації сили. В її силі, до речі, ніхто не сумнівався, але навряд чи всі ми чекали підтвердження цієї її якості.

У відповідь на це опозиція не виявила досить мудрості, а після 9 березня вона взагалі якось зачаїлася. І той самий Форум національного порятунку, який міг би претендувати на роль об’єднувального центру опозиції, фактично припинив свою публічну діяльність і не інтерпретує того, що сталося 8—9 березня, не змальовує перспектив на майбутнє.

Для суспільства це також поганий знак, позаяк воно таки чекає якихось ясних і прозорих завдань, які цілком зрозумілі значній частині населення. Цю ситуацію значною мірою посилюють і ЗМІ, не даючи відповідей на запитання, які громадянам було б цікаво почути. Напевно, не в кращому стилі працюють і експерти, які намагаються подати, як розвивається ситуація і як вона розвиватиметься надалі. На сьогоднішній день ситуація така, що і влада, і опозиція відновлюють і накопичують сили для нових «лобових атак», і дуже мало ознак того, що станеться зміна способів взаємодії. Президент нині у відпустці, і, безперечно, він має право на відпочинок, однак є різні ситуації в суспільстві, які можуть відкладати реалізацію цього права. Це ж перебування у відпустці консервує ситуацію і свідчить про те, що влада не готова бачити раціональне зерно в діях опозиції. А це явний крок до того, що ситуація буде консервуватися, а не розвиватися. На мій погляд, зближення позицій протилежних сторін може відбутися тільки в одному випадку: якщо вони готові побачити раціональне зерно в тому, що кажуть опоненти. Якщо ж це не відбувається, то ситуація тільки загострюється. І на сьогодні влада і опозиція повинні визнати один за одним певну правоту. Цього поки не відбувається, тому про досягнення говорити не доводиться.

Валерій ХМЕЛЬКО , доктор філософських наук, президент Київського міжнародного інституту соціології:

— Першим і найбільш істотним прорахунком влади було те, що вона поводилася так, неначе можна нову, в основному неліву опозицію не бачити і не вважати опозицією. Така позиція не може не викликати помітного обурення в Україні. Друге, це переконання, що цю «неіснуючу» опозицію можна розсіяти ізоляцією одного з її лідерів під приводом його впливу на слідство у справі. Я маю на увазі Юлію Тимошенко. По-третє, я б відзначив прорахунки у ведінні та освітленні справи Гонгадзе аж до недавнього часу. І первинну реакцію на записи майора Мельниченка. Це загальні прорахунки. Крім них, є й окремі, котрі не менше вплинули на репутацію влади. До них я б зарахував таку поведінку влади, неначе мобілізація тисяч міліціонерів заради того, щоб Президент міг покласти квіти до пам’ятника Шевченку, може не принизити репутацію Президента в очах значної частини України. Перед цим було знесення наметового містечка на Хрещатику до того, як були використані можливості оскаржити рішення суду. Не врахували й можливі сценарії поведінки найбільш радикальних опозиційних учасників походу до пам’ятника Шевченку і можливі зриви міліціонерів, на яких нападають. Ще я б назвав прорахунком те, що не було враховано, що грубе поводження зі студентами на київському вокзалі стане приводом для додаткового обурення дiями влади.

Першим фундаментальним прорахунком опозиції я вважаю те, що опозиція поводилася таким чином, неначе непрямі докази, отримані з фонограми майора Мельниченка, вони мають право використати для усунення Президента від влади без використання правових процедур. Прорахунком з боку опозиції є і співпраця з ультраправими політичними угрупованнями, що різко звузило можливу соціальну базу підтримки опозиції й ідейно, й територіально. Такий тип поведінки і така співпраця дали ще один прорахунок — заяву про намір не допустити 9 березня Президента до пам’ятника Шевченку без урахування того, що це могло викликати тільки негативне ставлення у значної частини населення. Прорахунками були також силові дії учасників акції біля адміністрації Президента, топтання вінків і квітів біля пам’ятника Шевченку. Ще я б відзначив, що великим прорахунком був заклик під час акції 9 березня, який прозвучав з вуст Степана Хмари: «Йти на штурм до кінця». Такі заклики, я переконаний, можуть зашкодити нелівій опозиції в більшості регіонів України.

Досягнень, по-моєму, набагато менше. Про них важко говорити. Якщо виходити з інтересів влади, то основним її досягненням можна назвати консолідацію заяв Президента і прем’єр-міністра з приводу характеру опозиції і справи Гонгадзе. Враховуючи високий рейтинг довіри, який зараз має прем’єр-міністр України, це було явно в інтересах влади. Потім звернення до міжнародних організацій з проханням про сприяння в розслідуванні справи Гонгадзе. Організацію стійкої, але неагресивної охорони адміністрації Президента 9 березня також можна віднести до безумовних досягнень влади. Досягненнями влади можна назвати також відсутність спроб перешкодити якимись явно силовими методами мирній демонстрації на підтримку Юлії Тимошенко.

Щодо досягнень опозиції, то першим можна назвати організацію мирних форм протесту в наметовому містечку на Хрещатику. Сам розгін містечка також дав деякі дивіденди опозиції. Другим можна назвати те, що опозиція в організації голосування щодо недовіри Генпрокурору в ВР зуміла показати справжній розклад сил: ті, хто стримувався або не брав участь в голосуванні, фактично себе викривали як такі, які підтримують Генпрокурора, який сам себе багато разів зганьбив необґрунтованими заявами. Ще одне досягнення — це отримання підтримки з боку західних демократій, хоч і не безумовної підтримки. Ще одне досягнення — це організація саме мирних демонстрацій на підтримку Юлії Тимошенко 8 березня. І останнє, що я вважаю потрібним відзначити, це отримання підтримки з боку помітної частини студентства Західної України і найбільш національних університетів Києва. Взагалі, ставлення студентів до влади і опозиції у всіх країнах вважається дуже важливим лакмусовим папірцем, індикатором, який випереджає поведінку інших верств населення.

Віталій ПОРТНИКОВ :

— Від ситуації останніх місяців прогоріли всі. Влада продемонструвала, що нездатна тримати удар, нездатна до стратегічного мислення, серйозної політики та діалогу. Нинішня президентура — втім, це новина від 1994 року — виявилася спроможною існувати комфортно лише за умови, коли немає будь-якого критичного погляду. Ми не побачили від влади ані реального бажання розмовляти з опозицією, ані спроможності відповісти на виклик якоїсь позитивної програми. Ми також побачили самого Президента, нерозуміння яким ситуації кожний у його оточенні намагається використати на свою користь.

Однак те, що відбулося із владою, «заслуга» передусім самої влади, а не опозиції як такої. Ми побачили опозицію розпорошену, кон’юнктурну, нездатну на створення сильної та ідеологічно зцементованої організації, на розробку спільної програми дій — не повалення Президента, а програми дій у випадку приходу до влади. Ми побачили опозицію, яка поки що неспроможна відповісти на просте запитання, хто буде її єдиним кандидатом у випадку проведення дострокових виборів президента, на чому вона наполягає. Ми побачили опозицію, яка критикувала Президента не за бездіяльність та апатію останніх 8 років, не за те, що не було реформаторських дій, реформаторського мислення, не за побудову олігархічно-кримінальної провінційної імперії, а за можливу причетність до зникнення Георгія Гонгадзе, про якого із часом стали згадувати дедалі менше і менше, тож досі залишається незрозумілим, чи була доля нашого колеги приводом або причиною для протесту.

Як на мене, наше суспільство заслуговує на ліпшу — чесну, ефективну, здатну до стратегічного мислення політичну еліту. І якраз останні події продемонстрували, що в теперішній владі та опозиції її годі шукати. Ця еліта сформується з тих, хто сьогодні працює у регіонах України, хто займається реальним сектором господарства, з молодих менеджерів нового покоління, незіпсованих соціалістичним досвідом поведінки в суспільстві. Однак для того, щоб ця зміна відбулася, представники нинішньої еліти просто мають звільнити місця — і в таборі влади, і в таборі опозиції, тим більше, що в цих обох таборах люди міняються місцями з непередбачуваною швидкістю. Десять років — достатній час для того, щоб скласти іспит. Наш політичний клас його склав на «незадовільно».

Олександр ДЕРГАЧОВ , політолог, головний редактор журналу «Політична думка»:

— Ведучи мову про досягнення і прорахунки влади та опозиції, потрібно робити поправку на те, що їхні дії спочатку не були досить усвідомленими і спланованими. Тут має місце значна частка стихійності і непередбачуваності, оскільки навіть влада певною мірою не консолідована і не всі її лідери готові до дій у кризовій ситуації. Іще більш розрізненою є опозиція, вона не становить єдиного цілого, тому виникає проблема з’ясування, хто саме і з якими цілями діє. У загальному плані, головний стратегічний прорахунок влади — це самовпевненість, втрата почуття реальності і почуття небезпеки, перебільшення власних можливостей, неправильні висновки з ілюзії пасивності суспільства. Адже воно не все пасивне і відома його частина досить активна для того, щоб відстоювати свої інтереси. Можна вести мову і про внутрішні протиріччя у владі, які не дають їй діяти оптимально, про непрофесіоналізм як тих, що займаються розробкою політичної стратегії, так і тих виконавців, котрі змушені діяти в цій ситуації. Це, передусім, силові структури та правоохоронні органи. Ведучи ж мову про прорахунки опозиції, на перше місце виходить неправильна оцінка рівня активності або можливого рівня активізації суспільства. Адже абсолютна більшість населення залишилася спостерігачем. Масові рухи в Україні практично неможливі. Опозиції, звичайно ж, не вистачає і лідерів національного масштабу, які змогли б хоч би тимчасово об’єднати різні сили, хоч би на першому етапі, коли треба було б усунути грубі порушення демократичних механізмів функціонування влади, включити механізми саморегуляції, самоочищення, — і в той же час які могли би бути сприйнятими за кордоном. Одночасно нерозвиненими є правові механізми врегулювання політичної кризи. Тому виникає ситуація глухого кута і своєрідної «нічиєї», коли надто важко знайти конструктивне з погляду інтересів суспільства розв’язання проблеми. У цій ситуації виникає головне запитання: якщо не Кучма, то хто і яким чином? Адже лідер має тримати ситуацію під контролем, забезпечувати стабільність, одночасно забезпечувати і певну спадкоємність, без якої не буде стабільності, яка відкриває перспективу реальних реформ. Ведучи мову про досягнення влади та опозиції, я хочу зауважити, що навряд чи влада в умовах кризи проводила національну політику, вона займалася самозбереженням. У зв’язку із цим можна вести мову про те, що вона, принаймні наполовину, використала очевидні слабкості опозиції. Тут влада діяла досить ефективно. Однак я не бачу ніяких ознак тверезої самооцінки влади і готовності до самоеволюції. Щодо опозиції, то її досягненням є те, що вона з’явилася, вона актуалізувала політичну дискусію, вона привернула увагу до непрофесіоналізму влади і створила шанси на оновлення і прискорене проходження перехідного етапу.

Василь СТОЯКІН , політолог (Дніпропетровськ):

— Створюється враження, що в нинішній кризі і влада, і опозиція абсолютно ні при чому, а вирішуються проблеми, про які ми просто не знаємо і які не артикулювалися в нинішньому політичному полі. Можливо, йдеться про якусь боротьбу між Заходом і Росією за вплив на Україну, можливо, йдеться про боротьбу між нашими, західними і російськими олігархами за якісь галузі промисловості, можливо, це ознаки боротьби між олігархами за вплив на Президента і посаду голови уряду. Але те, що відбувається, не може бути пояснене раціонально.

Щодо влади, то, як на мене, вона діє в цій ситуації самостійно, її ніхто не використовує. В тих випадках, коли на боці влади стоять певні політичні сили, це дуже добре помітно і навіть не маскується. А ось опозиція явно використовується, причому «за повною програмою». Власне кажучи, те, що ми називаємо опозицією, тобто Форум національного порятунку, явно кимось створено штучно, причому ці «хтось» абсолютно не рахуються з позицією опозиціонерів. Вони взагалі, між іншим, ні з чим не рахуються. Їм абсолютно байдужа доля країни і багато які інші речі. За великим рахунком, те, що відбувається, не є вигідним нікому. За винятком того, що загалом для України щось у такому дусі мало б позитивний вплив, позаяк влада після перемоги на виборах стала дуже вже впевнена в тому, що вона може робити все, що надумається. Та й з іншого боку, коли були серйозні мотиви, щоб виступити єдиним фронтом проти «антинародного режиму» — на виборах, під час референдуму, після розколу Верховної Ради, — опозиція цього не робила, бо сама зробити цього не могла. Повинен був знайтися хтось, хто «зігнав би їх докупи» і, очевидно, влив фінансові ресурси в цю справу. Це те ж питання, що порушувалося з приводу парламентської більшості. Якби не тиск з боку президентської адміністрації, парламентська більшість у нас не відбулася б. Точнісінько так само не відбулося б у нас і опозиції, якби про неї хтось не подбав.

Щоб говорити про якісь досягнення опозиції, треба спочатку зрозуміти, а чого опозиція, власне, хотіла досягнути? Я маю підозри, що те, чого хоче опозиція офіційно, і цілі тих, хто її спроектував у нинішньому вигляді, дещо різняться. Тому не можна проаналізувати, наскільки це успішно або неуспішно. Якщо говорити про владу, то певне досягнення влади полягає в тому, що вона взагалі утрималася. Тиск часом був дуже сильний, а реакцію у відповідь влади була неадекватною, і ця невідповідність могла закінчитися сумно. За великим рахунком, якоюсь мірою, можливо, виграло громадянське суспільство в Україні. Ми, справді, котилися до «білоруського варіанту», а наразі цей рух дещо сповільнився. Але сказати, що це пройдений етап, я б не ризикнув, бо опозиція щодо цього ніяких гарантій від «білоруського варіанту» не дає. Вона сама є ще більш «білоруською», ніж Президент.