Практична слабкість пам'яті

Сімнадцятий рік безкарності за вбивство журналіста «УП» Георгія Гонгадзе – щороку ця цифра більшає і, здається, незабаром стане такою, що просто не вкладатиметься в голові. Сімнадцятий рік гри у мовчанку із суспільством, якому вдалося домогтися арешту й вироку для виконавців злочину, та яке, однак, досі очікує останнього слова від влади: хто замовники вбивства журналіста? Не будемо лукавити: їхні імена давно відомі – треба лише їх офіційно озвучити. Однак питання того, чи відповідатимуть ці люди бодай колись за свій вчинок перед законом, людьми та загальноприйнятими нормами гуманізму, на жаль, залишається риторичним. По-людськи соромно за те, що у суверенній та незалежній країні нового століття таке явище як усунення людини за виконання нею професійних обов'язків (якщо це журналіст) не є одиничним випадком, більше того – що розслідуванню таких справ не дають ходу, попри численні обіцянки посадовців та президента. Він, до речі, деякі справи не раз присягався узяти під особистий контроль, а щодо «справи Гонгадзе-Подольського» взагалі казав, що це «справа чести для нього» і ставав на коліна, та поки – безрезультатно. Разом із похованням Гонгадзе, не може бути похована його справа, бо вона досі не розв'язана, – це виразне тло для прояву активності і небайдужості фахового середовища його колег, де нині кожен усвідомлює: якщо ти журналіст – ти уже у зоні ризику. Те, чого домоглася і чого тепер силкується домогтися українська медіаспільнота у «справі Гонгадзе» та інших знищених журналістів, можна вважати лише частковим результатом. Але назвати таку солідарність раціональною, системною, однозначною можна не завжди – ось як, наприклад, сьогодні.

У Києві – абсолютно звичайний, в міру насичений новинами ранок п'ятниці. Більшість із них, певна річ, про масштабний форум «Ялтинська європейська стратегія» (YES), хоча уже третій рік поспіль вона аж ніяк не ялтинська, бо проводиться в столиці (достратегувалися, що втратили Крим), та і не надто європейська: значна частина прибулих спеціальних гостей – із США, а не Європи. Про те, що сьогодні – річниця загибелі Георгія Гонгадзе я пригадую завдяки прочитаній зранку статті в газеті «День» та запрошенні на вечірню акцію вшанування пам'яті Гонгадзе та інших вбитих українських журналістів на Майдані Незалежності. Інші ЗМІ на цьому не надто наголошують, на форумі є про що поспілкуватися, звісно, крім таких невеселих речей, тож і Президент у своєму виступі не обтяжує нікого згадкою про таку подію. Біля Мистецького Арсеналу з самого ранку безперестанку приїжджають чорні автомобілі зі шкірними сидіннями, з них виходять, вітаючись, високоповажні гості в обов'язковому супроводі своєї охорони, а також повертаються до них – втомлені чи дуже ділові – поспішають, перемовляються англійською, відмовляються від коментарів – та від'їжджають геть. Тут же – і вітчизняна політична «еліта», і журналісти – спілкуються, їдять ланчі, слухають виступи.

Словом – ані натяку на те, що когось здивував чи обурив такий цинічний збіг часу й обставин. Ялтинський форум, як відомо, організовується коштами і зусиллями родини Кучми-Пінчука, тобто кланом, якщо послухати наприклад «плівки Мельниченка» причетним до викрадення і побиття Олексія Подольського та до вбивства Гонгадзе, саме у той день, коли слід вшанувати пам'ять журналіста.

Особисто для мене індикатором журналістської солідарності було питання, хто ж усе-таки прийде на мітинг на Майдані увечері 15 вересня: дрібниця, здавалося б на перший погляд, однак з таких маленьких порцій уваги і складається репутація людини. Водночас таким чином, покроково, показово відбуваються великі зрушення у, на перший погляд, незрушних справах. Не можуть же усі затриматися на форумі допізна, – думала собі. І дарма: побоювання виправдалися. Очевидно більшість сказали впевнене «YES», аби залишитися на форуму. З іншого боку, я пам’ятаю ходу на честь річниці загиблого журналіста Павла Шеремета у липні цього року. Я була вражена, яка велика кількість небайдужих людей організовано, спокійно і відповідально провели захід, аби привернути увагу правоохоронців до нерозслідуваного злочину. Не думаю, що цього разу справа у тому, що про захід пам'яті Інститут масової інформації, ініціатор цього зібрання, поширював мало відомостей, до того ж подібні заходи у Києві щорічні. Прибули журналісти, які під час акції працювали: фотографували, записували включення в ефір та стендапи, брали синхрони – а їх практично не було у кого записувати. Нам, студентам та кільком волонтерам, доручили тримати плакат із написом «Георгію, ми не забули». Тільки це змістовно правильне зізнання-гасло виглядало тут, на п'ятачку Майдану під стелою Незалежності не дуже переконливо: навпроти нього стояло не більше чотирьох десятків людей – не така уже й масова акція.

Головне призначення таких заходів – не протест, а нагадування. Самим собі, журналістам, що треба бути обачними, але ніколи не відступати від правди, як це і робили наші колеги, яким, на жаль, за цю правду – як би патетично це не звучало – довелося розплатитися власним життям. А ще – владі: що злочини проти людей цієї професії мають бути нарешті розслідувані. І усім людям, навіть не причетним до медіасередовища – що надія на правду завжди є, допоки є ті, хто її боронить, цінує, невтомно шукає.

Мінімальний антураж підкреслює непотрібність зайвих слів цього вечора. Сутеніє швидко; від запалених лампадок іде світло, легкий запах парафіну і теплий дух. Організатори в мікрофон перераховують прізвища загиблих журналістів та роз'яснюють, за яких умов тих було вбито. Я мимохіть відчуваю, як мурахи починають бігти попід шкірою. Я, певна річ, чула про найрезонансніші справи, але під час акції вперше дізнаюся, що в Україні за часів незалежності загинула аж така велика кількість людей мого фаху, причому закатовані якимись абсолютно моторошними способами: повішені, застрелені, розчленовані, спалені, вбит внаслідок вибуху... Навіть повірити складно, та й вірити не хочеться.

Оголошують хвилину мовчання. У такі миті хочеться зосередитися на думці під дзвінку тишу, але тут, у середмісті столиці це неможливо, бо життя довкола вирує, співає, гримить, мчить кудись. Минає не більше, аніж півгодини – і люди помалу починають розходитися. Стендапи й синхрони записані, час повертатися до редакцій і на запитання колег: «Ну що, як пройшла акція?», розгублено кидати на ходу: «Та нічого, людей небагато прийшло, маю лиш пару нормальних синхронів»... І повертатися до журналістської рутини, далі продовжуючи свою роботу. Це небезпечне, складне, виснажливе ремесло, заради якого жертвують усім на світі, навіть власним життям, заради якого вступають до факультетів та Інституту журналістики, бо не бояться брати на себе відповідальність за те, аби ми з вами дізнавалися правду. Чи знатимемо її щодо «справи Гонгадзе-Подольського», коли зустрінемося на цьому самому місці за рік?

Поки доходжу до станції метро, спостерігаю усіляке розмаїття вечірнього Хрещатика. Мене завжди це трохи дивує: як може бути так, щоб за кілька кроків від того, де люди збираються і говорять про важливі, часом навіть трагічні речі, в кафе гучно лунав беззмістовний шансон і танцювали хіп-хоп, цілувалися, сидячи на тротуарах, і вигукували якісь дурниці під пиво. А у стрічці Фейсбуку – той самий «YES» форум і нічого більше.