Про міфи антикомунізму та перспективи комуністичної ідеї в Україні
Сама постановка запитання є некоректною і провокаційною. Цілком очевидно, що спочатку задається алгоритм відповіді, побудований на перевіреному антикомуністичному прийомі: мовляв, якщо є проблема «трансформації» КПУ в партію «європейського зразка», отже, на даний момент вона такою не є, вся її діяльність носить «неєвропейський», тобто недемократичний, нецивілізований характер. А тому для противників лівої ідеї саме формулювання запитання перетворює його на риторичне, а не дискусійне, для комуністів та їхніх прихильників — на неприйнятне з самого початку. Оскільки Компартії України під прикриттям словесного лушпиння пропонують відмовитися від принципових для комуністів позицій. По- перше, в демагогічних міркуваннях про «європейську партію» вбачається прагнення відвести партії трудящих роль прислужниці буржуазної держави, кланово-олігархічних груп, які диктують Україні політичний та соціально-економічний курс у власних корисних інтересах. По- друге, за «європейськістю» ховається бажання відвернути увагу комуністів та їхніх прихильників від інтеграційних процесів на пострадянському просторі, участь в яких не тільки з історичного погляду, але й у контексті сьогоднішнього світопорядку є для України життєво необхідною.
Далі. Хочеться спитати в ініціаторів дискусії: а за якими критеріями Компартія України не відповідає європейським стандартам? На кого вона повинна орієнтуватися? На «партію європейського зразка» в одязі об’єднаних есдеків, які претендують безпідставно і безрезультатно на ідейне родичання із партіями Соцінтерну, лідери якого відхрещуються від нав’язуваної спорідненості? Чи на штучний партійний конгломерат так званої парламентської більшості — цю багатогалузеву політичну корпорацію під назвою «партія влади»? Вибачте, як кажуть, але такі орієнтири не для КПУ. Адже цілком очевидно, що більшість нинішніх українських партій та партійок, цілковито (або майже) залежних від кримінально-олігархічної влади та з сумнівними джерелами фінансування, що не мають широкої соціальної підтримки, суспільно значущої програми, чіткої ідеології, не можуть серйозно розглядатися в системі нинішніх загальноєвропейських соціальних, економічних, політичних стандартів і тенденцій.
На цьому тлі стає абсолютно зрозумілим, чому авторам затіяної безперспективної дискусії так не припала до душі Компартія України. Їх, очевидно, до зубовного скреготу дратує те, що партія має життєво вивірену програму облаштування країни, на всіх рівнях відстоює національні інтереси, а тому здобуває підтримку щирих патріотів України.
Немає сумніву, що автори тези про «неєвропейськість» КПУ хочуть бачити у ній партію «від виборів до виборів», тобто чинну лише в рамках парламентаризму. Комуністи аж ніяк не виключають значення роботи у Верховній Раді, про що свідчать багато їхніх законодавчих ініціатив у парламенті. Але Компартія України є партією авангардного зразка, що виражає і відстоює повсякденно, і не тільки в стінах парламенту, інтереси не окремих корпоративних груп, а значної частини українського суспільства. На відміну від різношерстих партій олігархів, які ухитрилися розкрасти, продати з молотка країну, перекачати незароблені гроші до швейцарських банків, навчати своїх дітей у дорогих європейських і заокеанських університетах. Це і є той самий «європейський вибір», який вони зробили для себе за рахунок мільйонів знедолених.
А тому партія, яка має інші уявлення про соціальні, моральні цінності, яка пов’язує свою долю і перспективи своєї країни не з купкою багатих, а з мільйонами тих, кого обікрали, для кого рабська праця на найбільш непрестижних роботах за кордоном стала єдиним джерелом існування, оголошується новими «господарями життя» партією, як пише «День», «якщо не позавчорашнього, то принаймні вчорашнього дня».
Це один із найбільш поширених антикомуністичних штампів, який активно нав’язують суспільству. Свого часу нинішній радник Президента М. Погребинський навіть підрахував: «ще дві каденції, і КПУ втратить свою виборчу базу» («День», 07.09.2001). Якщо дотримуватися такої логіки міркувань, то цілком очевидно, що саме політика, спрямована на стрімке вимирання нації, маргіналізацію та люмпенізацію населення України, найбільш доречна для тих, хто прагне позбавити комуністів впливу в масах. Мета такої політики — швидше звести в могилу покоління, які пам’ятають радянські часи, покоління, які можуть порівняти їх із жахом та здичавінням нинішньої «незалежної» України, донести до своїх дітей та онуків правду вітчизняної історії. Тобто читачів підштовхують до такого висновку: відійде в інший світ старше покоління — не будуть затребувані і комуністична ідеологія, і практика.
Цілком очевидно, що для успішного просування українського суспільства вперед треба, передусім, відновити нормальні умови життя для мільйонів наших співвітчизників, гарантувати їм гідні оплату та умови праці, забезпечити надійний соціальний захист. Але це аж ніяк не означає, що в міру подолання кризи і зростання добробуту українських громадян соціальна база партії неухильно вужчатиме, в чому прагнуть переконати суспільство апологети антикомунізму. Наприклад, у сьогоднішніх Франції, Італії, Швеції чи Фінляндії рівень добробуту громадян на кілька порядків вищий, ніж в Україні. Проте компартії цих країн мають свій стабільний електорат, значну частину якого становлять молоді люди. Тенденція до омолоджування рядів спостерігається і в Компартії України. І пояснюється це не тільки життєвою невпорядкованiстю нинішньої молоді. Хочеться цього кому-небудь чи ні, але, незважаючи на титанічні зусилля нинішньої влади розірвати зв’язок поколінь, переписати історію заново, дискредитувати радянський лад, свідомість юнаків і дівчат значною мірою формується на життєвому досвіді батьків і дідів, для яких соціалізм був не абстрактним ідеалом, а творенням справедливого, чесного, морального суспільства.
Незважаючи на всі колізії історичного розвитку України, комуністична ідеологія — ідеологія гуманізму — була, є і буде важливим компонентом суспільної свідомості. Отже любителям визначати темпи її згасання в Україні рівнем смертності населення не слід витрачати сили даремно.
Комуністам часто дорікають у надмірній ідеологізації життя, невмінні чи небажанні «поступитися принципами». Але на чому ще може базуватися діяльність політичної партії, як не на системі ідей та поглядів, тобто на ідеології, без якої неможливо обгрунтувати запропонований суспільству шлях прогресу? Чи не тому правляча верхівка та її прислужники протягом десятиріччя так і не змогли виробити адекватні сподіванням більшості народу ідеологію та стратегію суспільного розвитку, підсовуючи йому натомість принципи, що відображають не загальнонародні, державні інтереси, а корпоративні або особисті (читай — шкурницькі)?
Якими є ідеологічні постулати, що об’єднують сьогодні так звану парламентську більшість, яку роздирає безперервна боротьба інтересів різних партій, кланів і груп впливу, та виконавчу владу, що марно намагається протягом десятиріччя сформулювати певну «національну ідею»? Запитання, звісно, риторичне, але аж ніяк не пусте. Адже саме вони сьогодні намагаються нав’язати країні безперспективну стратегію суспільного розвитку і прагнуть втілити її в життя. Безперспективну, тому що саме партії, які претендують на «європейськість», принизили Україну й опустили в очах Європи та світової громадськості до рівня ізгоя. Це для України характерні кровоточиві соціальні виразки, наркоманія, корупція, хабарництво і торгівля людьми.
Що стосується механізму прийняття об’єднувальної для України ідеї або системи ідей, то він досить простий і неодноразово випробуваний європейськими країнами — це всенародні референдуми за основоположними принципами політичного, соціального устрою суспільства і державного будівництва. Саме комуністи неодноразово ініціювали збір підписів за проведення референдумів із цих питань. Але влада, яка імітує свою «європейськість», завжди знаходила причини для блокування подібних ініціатив, вдаючись, наприклад, до Всеукраїнського референдуму з питань політичної реформи, що став класичним прикладом верху цинізму і беззаконня. Виникає запитання: чи відповідає Компартія України, яка апелює до настільки популярних у Європі норм прямої демократії, «європейським стандартам»? Відповідь для тверезомислячих людей: відповідає!
Ще одним із найбільш поширених пропагандистських міфів є обвинувачення комуністів у тому, що вони нібито вороже ставляться до самого факту проголошення незалежності України, займають антипатріотичні позиції. Той самий «День» понад рік тому (07.09.2001) серйозно обговорював питання: «Український комунізм і незалежність — чи є точки дотику?».
Наші опоненти зловмисно спотворюють суть позиції КПУ, намагаючись подати наші виступи проти політики нинішнього режиму як заперечення незалежності України. Це, м’яко кажучи, підтасовування. Ми справді виступаємо проти режиму, розглядаючи його політику не тільки як антинародну, а і як антинаціональну, а отже, — й антидержавну. Проте можновладці та «європейські» партії навмисно замовчують той факт, що боротьба комуністів проти злочинних дій Президента та його оточення проводиться з метою зміни політичної системи влади, курсу економічних реформ і жодним чином не загрожує державному суверенітету. Так, комуністи виступали і виступають за максимально тісну політико-економічну інтеграцію колишніх радянських республік, а нині незалежних держав, яка зовсім не означає втрату Україною незалежності. А питання про створення нового Союзу повинен вирішувати сам український народ. Але вже сьогодні важливо зрозуміти, що глобалізація, прагнення транснаціональних компаній домінувати у світовому масштабі, створення міждержавних корпоративних організацій тощо — реалії сьогоднішнього дня, що мають під собою політичну, економічну та ідеологічну підоснову. А тому зациклення на рівні паперової незалежності, за якою легко читається девіз «Геть від Москви!», на руку тим, хто хотів би позбавити Україну вигідних політичних, економічних і культурних зв’язків на пострадянському просторі.
А щодо проголошуваних владою прагнень до європейських структур, то вже давно і всім зрозуміло, що Захід дотримується стосовно України стратегії «обмеженого суверенітету», розглядаючи її як нерівноцінну державу, відносини з якою не можуть будуватися на рівноправній основі. Захід постійно висуває до України зарозумілі вимоги і капризні претензії, які не потерпіла би жодна країна світу, нав’язує залежний тип економіки, відводячи їй роль сировинного додатку і дешевої робочої сили. Але офіційний Київ із догідливим раболіпством задовольняє їх, незважаючи на те, що дуже часто це не тільки ущемлює суверенітет України, але й відверто принижує гідність українського народу.
Якщо говорити про європейський вибір, то комуністи сприймають його як необхідність побудови демократичної держави, у якій права і свободи трудящих, усіх громадян не тільки декларуватимуть, але й реально гарантуватимуть. Разом із тим ми категорично проти привнесення в свідомість і духовність тих «євроцінностей», які руйнують внутрішній світ людини і цивілізаційний код нашого народу.
Безперечною заслугою комуністів перед українською державністю є їхня постійна і непримиренна боротьба з націоналізмом (не плутати з національною самосвідомістю, національною самоідентифікацією). Історично доведено, що націоналістична модель держави приречена на поразку, а народам націоналізм уже приніс і, на жаль, ще здатен принести безліч бід. Комуністи продемонстрували свої пріоритети, організувавши перемогу народу над фашизмом. Однак нинішній режим усе ще розраховує розіграти націоналістичну карту, хоч і повинен розуміти, що націоналізм із його ксенофобією і людиноненависництвом у багатонаціональній Україні неминуче призведе до нестабільності, міжетнічних конфліктів і, в кінцевому результаті, — до розвалу самої держави. І якщо вже зайшла розмова про «європейськість», то найважливішою її ознакою, як відомо, вважається категоричне неприйняття будь-яких виявів націоналізму, шовінізму і ксенофобії. Компартія України, яка веде послідовну і непримиренну боротьбу з націоналізмом і шовінізмом, і з цих позицій виглядає цілком європейською партією.
Хоч би як хотілося декому це заперечувати, але саме в Радянській Україні, за комуністів, було створено всі необхідні передумови для її державності, спадкоємності культури і традицій. Тому абсурдними і безглуздими виглядають сьогодні спроби ігнорувати недавнє історичне минуле, заперечувати свою спорідненість із ним, бажання писати історію сучасної України з «чистої сторінки» або пов’язати проголошення незалежності з «делами давно минувших дней, преданьями старины глубокой». Заперечення історичного досвіду останніх десятиріч уже призвело до катастрофічних провалів у зовнішній і внутрішній політиці. Компартія сьогодні є тією сполучною ланкою, що з’єднує минуле, сьогоднішнє і майбутнє нашої держави. І якщо проблему державності розглядати не з хуторянських позицій і не в системі, обмежуючiй свободу особистості націоналістичними поняттями і цінностями, то Компартія, яка послідовно бореться за гідне життя трудящих, а, отже, за гідне місце України не тільки в європейській, а й світовій спільноті, є і по справжньомудемократичною, і державницькою, і патріотичною партією.
