Ціна «чорного золота» Донбасу

Шахтарі уособлюють Донбас – абревіатурну назву, яка складається із ключових слів: Донецький басейн. Донбас, до речі, охоплює не лише Україну. Частково він присутній і в Ростовській області. Хоча... хіба Ростов не Україна? Шахтарі за радянської влади мали особливі привілеї. Ризикована праця шахтаря компенсувалась не лише зарплатнею і пенсією, а й всілякими пільгами, путівками на курорти тощо. Сім’ї шахтарів ніколи не знали бідності. Окрім тих, де гроші стрімко трансформувались в горілку. Між шахтою і оселею зазвичай стояв ларьок. Без подібної стимуляції важко лізти в чорну діру, добуваючи країні чорне золото.

Але шахта має свій ресурс, навіть якщо в ній вдосталь вугілля. Рано чи пізно вона стає неприбутковою. Свого часу Маргарет Тетчер зробила рішучий крок – закрила нерентабельні штольні. За це вона отримала достатньо прокльонів від трудящих, але на те вона й звалася «залізною леді», щоб не звертати уваги на такі умовності, як лемент маси. Кучма так само вирішив закрити шахти Донбасу. Але його підхід був дещо інакшим. Насправді ніхто вугілля Донбасу в землі не залишав. Шахти зношувались, ставали неприбутковими, шахтарі гинули від нелюдських умов праці, але ціла галузь, з якою ототожнювався Донбас, була буквально позбавлена уваги уряду.

Шахти «доїли», а не модернізували, не відкривали нові. Потім з’явились так звані копанки разом із місцевими князьками – напівфеодалами. Шахтар перетворився на раба цих господ. Проте певною мірою сам шахтар був в цьому винний, адже в критичні для країн моменти ставав елементом маніпуляцій, коли лягав на залізничні колії, ходив всліпу бити касками по асфальту до Києва тощо. Шахтарі не могли змиритись, що час дотацій минув. З іншого боку не настав і час ефективних реформ, як це було у згаданої Тетчер. Вся справа в тому, що в середині 90-х чітко визначився новий напрямок «бізнесу» енергоносіїв – російський газ. На ньому ставали мільярдерами. Донецькі і луганські «авторитети» та комсомольці зі своїм вугіллям залишались другорядною ланкою. Тоді донецький татарин Ахать Брагін вирішив «пред’явити» дніпропетровським претензію. Мовляв, треба ж ділитись. Але поласувати газовим пирогом Брагіну не вдалося. Після вибуху на стадіоні від нього залишилась лише рука із «Ролексом».

Асоціативно шахтарі ототожнювали власну заможність і стабільність із СРСР. Це було логічним. Та все частіше чорна прірва, через яку було прокладено дошку, а під нею кілометри глибини, ставала спокусою для шахтарів розв’язати проблеми одним кроком. Мало хто говорить про кількість самогубств шахтарів у ті часи.

Та й першими жертвами «Беркуту» стали не майданівці в Києві, а саме шахтарі, які в 1998 році в Луганську вирішили протестувати. Тоді Кучма поставив головою Луганщини Олександра Єфремова. Перед шахтарями накопичилась велика заборгованість зарплатні за кілька років. Та й перед ким тоді не було заборгованості? Тільки якщо на вчителя держава плювала зверху і не вагаючись, то з шахтарями була проблема – вугілля все ж таки необхідно. Це реальні гроші. Щоправда, часто в конкретну кишеню. В той час, як у Києві вирішувалось питання щодо зарплат перед шахтарями, Єфремов вирішив чомусь провчити бунтівників – він просто побив їх беркутівськими кийками на День Незалежності. Просто під пам’ятником Тарасу Шевченку, що біля ОДА. Кажуть, що на одного шахтаря приходилось по 6-7 беркутівців. Це був суворий Луганськ з новою владою, а не Київ, де можна було погупати касками.

Зрештою саме тоді Донбас і був відданий Кучмою конкретним персонам, прізвища яких зараз прийнято згадувати з осудженням. Те, що ні Єфремова, ні Тихонова тоді ніхто офіційно не засудив, лише доводить, що влада Києва тут вже була умовною.

Після тої розправи через півроку молодий краснодонський шахтар Олександр Міхалевич спалив себе перед будівлею Луганської ОДА. З цього почалось майже безроздільне володарювання Луганщиною Єфремовим та тодішнім головою облради Віктором Тихоновим.

Коли ми говоримо про «сепаратизм» на Донбасі, то неодмінно маємо згадувати нашу недалеку історію. Пірнаючи в неї, стає зрозумілим, що ніякого «сепаратизму» на Донбасі не було. Там були інші процеси. До того, як шахтарі і трактористи, за версією Путіна, вийняли із штольнь російські танки та накупили автоматів у воєнторгах, Донбас пройшов кола зросійщення, де Київ видавався іншою планетою. Годі було сподіватись на справедливість від столиці. І почалось це, як не дивно, не з радянських часів, а з середини 90-х. «Авторитети» гинули під градом куль при перехресному вогні, їх розстрілювали біля під’їздів на очах власних дітей, а так звані «злодії в законі» перетворились більше на образ, ніж на реально існуючий фактор. Криміналітет стрімко зростався із офіційною владою. Почалась легалізація награбованого. Та в ворота нового часу вхід був дозволений не всім. Ті, хто був здатен не просто грабувати, а й створювати надійний кадровий механізм, як правило походили із касти дещо авантюрних, але вже досвідчених комсомольців, зрощених в лоні горбачовської перебудови. Ще з радянських часів завербовані КДБ вони дочекались, поки схлине хвиля відвертого бандитизму, щоб зайняти свої позиції. Ліквідувати нарваних та зайвих нуворишів допомогли спецслужби, які й організовували професійні напади на «авторитетів». Інколи для цього їм навіть нічого не треба було робити. Як сказав мені один із міліціонерів того часу: «Бувало так, що для ліквідації бандита нам просто варто було його не попередити про засідку».

Перший етап накопичення награбованого капіталу поступався наступній серії українського детективу – епосі відродження партноменклатурної мафії оновленого зразка. Типовим прикладом її на Луганщині є Олександр Єфремов і Віктор Тихонов, який на луганському заводі ОР був парторгом. Типовим же прикладом цієї епохи в загальнонаціональних масштабах став Леонід Кучма, який на «Південмаші» в Дніпропетровську так само, як і Тихонов в Луганську, був парторгом.

Комсомолець Олександр Єфремов мав залізну хватку. Він буквально жив владою. При цьому його досвід організатора дозволив запустити автономний механізм володарювання, який, зокрема, будувався на старих комсомольських та партійних зв’язках. Багато хто з цих кадрів зараз залишився на окупованій території і досі грають там не останню скрипку. Те, що ні він, ні Тихонов не будуть терпіти бунтів, стало зрозуміло одразу після згаданої розправи над шахтарями. Тоді стало зрозумілим і інше – тодішньому президенту Леоніду Кучмі абсолютно байдуже, що відбувається в цьому регіоні. Його цікавили майбутні вибори 1999 року, результат яких на Луганщині мав забезпечити Єфремов, і власне збагачення, вугілля в якому не займало пріоритету. Можна з впевненістю сказати, що саме тоді розпочався процес відторгнення Донбасу, який був відправлений в самостійне плавання, щоб прибитись до берега окупанта.