Вибори в 5-ти округах. Спроба №2

Повторні вибори, на які як влада, так і опозиція чекали цілий рік – врешті відбулися. Якщо переможуть опозиціонери, то вибори пройшли чесно, якщо ні - сфальсифіковані розмірковують апологети парламентської опозиції. У влади на це є свої аргументи, проте розкривати всі карти перед виборцем там відмовилися. Як наслідок,офіційних висуванців від ПР ні на одному з п’яти проблемних округів немає. Неофіційних – хоч зараз на Майдан окрему фронду веди.

Рекордсмен серед округів – столичний 223-ій. Тут, як «День» вже писав, зареєстрована рекордна кількість мисливців на депутатський мандат за всю історію незалежної України – 70. Останні місяці за голоси жителів місцевого Шевченківського району велику активну інформаційну та ресурсну боротьбу відразу декілька претендентів. Чия тактика була кращою – питання найближчого часу. Сьогодні ж ситуація на виборчих дільницях округу на суб’єктивний погляд кореспондента «Дня» виглядала приблизно так.

***

Морозного недільного ранку Київ ще спить. На годиннику повільно відбиває 8 ранку, а місцевому 223-му окрузі вже стартували повторні вибори до ВРУ. Початок – невтішний. На одну з дільниць відмовилися пускати депутатів та журналістів. Після затяжного «розбору польотів» ситуацію таки врегулювали. Переконлива аргументація правом депутата від «Свободи» Андрія Іллєнка таки справила необхідний результат на міліціянтів – отже, перше «непорозуміння» врегульовано.

Далі – спокійніше. Настільки кричущих порушень виборчого процесу, як в регіонах, у Києві сьогодні не спостерігалося. Як-не-як, а на Майдані стоять сотні тисяч мітингувальників, за голосуванням прискіпливо спостерігають фото- і телекамери, час від часу на окремих дільницях з’являються депутати та й сама ситуація в столиці, м’яко кажучи, не «надихає» на конфронтацію. Вибори-2013 суттєво відрізняються від гонки-2012 . І це – факт.

АРМАДА СПОСТЕРІГАЧІВ

«Букееет из белых рооооз», - лунає десь із глибини холу, як тільки заходимо на першу виборчу дільницю зі списку. Огрядна жіночка неспішно витягає із глибини важезного пухового пальта перев’язаний жовто-блакитною ізолентою телефон (і таке буває). «Алльоо, - неприродно довго протягує, - Зиночка, я на участке. Скоро подтянусь на Майдан. Ждите». І рвучко кидає слухавку.

І справді, довго чекати не доводиться. До обіду дільниці для голосування майже порожні. Відчуття тисняви створюють хіба що десятки різношерстих спостерігачів. Біля стіни на трьох стільчиках, як діти, туляться одне біля одного четверо молодиків. Усі, як один, міцно підкачені, показово стримані та святково одягнені. Підходжу спитати, як їх сюди занесло. Хлопці незговірливі. Відвертають свій погляд. Розмовляти чи то соромляться, чи то бояться.

Нарешті один із них показує рукою на бейджик. Читаю нерозбірливим почерком прізвища юнаків. Виявляється, вони – довірені особи кандидатів у депутати, прізвища яких, певно, нікому нічого не скажуть. Ще раз питаю, чому вони зараз беруть участь у виборах, скільки стоятимуть, що уже бачили, та й чому, врешті, знаходяться зараз тут, а не Майдані, приміром. «Ми що, дурні, мерзнути на морозі? - оживлено констатує перший. – Я краще тут до 8 вечора постою і додому поїду. Хоча, може, і не поїду…». «Чому?» - запитую. «Мало лі… Підтасовки, фальсифікації, бійки…». «А ви готові застосовувати силу в разі чого?», - наївно додаю. «Канєха. За шефом і у вогонь, і в воду», - несмішливо додає сусід по табуретці. Хлопець зліва відвертає голову. Почервонів…

Трохи далі, поряд із скринькою для бюлетенів, насторожено прижмурився чолов’яга років шестидесяти. Він – спостерігач із досвідом. Навіть окуляри надягає якось по-особливому. Не встигаю привітатися, як він починає раптово тараторити: «Компетентно заявляю: вибори проходять несправедливо». «З чого ви це взяли?» - ошелешена несподіваною заявою питаю я. «За мого кандидата ще ніхто не проголосував, - каже чоловік. – Звідки ви це взяли? Ще ніхто нічого не знає, - говорю я. – Інтуїція, - по-змовницьки несмішливо шепоче дядько, надягає теплу строкату шапку і повільним кроком прямує на вулицю». Через кілька хвилин загадковий чолов’яга знову повертається. Стає у ту ж позу і продовжує уважно роздивлятися зміст урни. Підходити вдруге вже не наважуюся.

Повертаюся в протилежну сторону. Збоку за всім, що відбувається, споглядає дівчина років 19-20. На брунавій нитці у неї на шиї теліпається все те ж посвідчення довіреної особи кандидата у депутати. Погляд спрямований у бік кабінок для голосування. Очі дивляться точно в одне місце. Сконцентрована на реалізації конкретного завдання, дівчина, здається, боїться навіть кліпнути, щоб пропустити бодай секундний момент ситуації. Мені вона зараз нагадує хижака, який запопадливо відслідковує рух жертви, аби знайти якнайкращий момент для нападу. Хоча зараз очевидно, що її місія – не допустити фальсифікацій. Відривати її від цієї мети якось навіть не хочеться. Краще просто постою поряд.

Таку ж тактику ненападу обирає і жінка років п’ятдесяти в довгому чорному пальто, смішному рожевому береті та строкатих гетрах. Проте вона, як профі у справах виборчих каже, що чимраз гарячіше на виборчій дільниці почне ставати вночі. «Як там каже молодь. Місто засинає – мафія прокидається. Так і тут. Тому зараз можна особливо не напружуватися», - переконує вона. «Секрет Полішинеля» розкрито. Утім, від такої збайдужілого красномовства чомусь відразу ж стає лячно. Воно – набагато промовистіше за всі ескапади політиків з обох таборів.

ДИЛЕМА ВИБОРЦІВ

Стіна навпроти кабінок для голосування, які легко просвічуються крізь тоненький шмат жовто-блакитного полотнища, всуціль вкрита портретами претендентів на електоральні вподобання району. Вони тут повсюди. Більшість голосувальників одразу ж при вході завертає до «дошки для виборців». Дехто швидко, але більшість – повільно, обирає свої фаворитів і відразу ж прямує до столу реєстрації, бере бюлетень і робить свій вибір.

У око відразу ж впадають дві ошатно вбрані жінки з національною символікою на рукавах та єесівськими прапорцями на чорних шкіряних сумках. Дами трохи змерзли, червоні від холоду руки ледь виводять ручкою прізвище та ім’я кандидата, якому віддадуть свій голос. «Щоб не переплутати, - помічаючи мій спрямований на клапоть паперу погляд кажуть жінки. – Тут же три Левченка є. У одного з них (не в свободівця, який є єдиним кандидатом від опозиції) у біографії також написано, що він є керівником аналітичної служби громадської організації «Об’єднання Свобода». «Але ж це не той Левченко!»- підсумовують вони. «А багато ж людей, на це купляться», - наздоганяючи додає одна з подруг. – Обов’язково про це напишіть! Людей намагаються збити з толку». А потім пошепки каже: «Ми ж зараз проголосуємо і відразу ж на Майдан бігтимемо. Тільки тшшш». «Чому так тихо про це говорите?» – питаю. «Мало що може бути, ану ж взагалі вирішать через це не зараховувати наші голоси. Ми ж тому й свої ручки взяли. Раптом чорнило тут – бутафорне і нам нові голоси «намалюють». Всяке буває. Особливо зараз», - скрушно зітхає жінка і знову повертається в бік подружки, як дві краплі води на неї схожої.

У цей самий час свій метровий (!) бюлетень в скриньку для голосування ніяк не може вкинути підперезана охайною хусткою бабуся з малим світловолосим внуком, обгорнутим у національний стяг. Голова комісії радить їй скласти бюлетень в кілька разів. Бабуся погоджується. Після нескладної операції документ таки потрапляє в урну. Героєм епопеї стає внук. «Удома вже чимало паперу перепсував, коли вчився робити «гармошки» і «літачки», - віджартовується старенька. – Хоча такого довжелезного бюлетеня я за своє й життя й справді ще ні разу не бачила».

Марія Іванівна каже, що свій голос, як багато пенсіонерів, які сьогодні склали основну частину голосувальників, вона на виборах нізащо не продасть. «Я прийшла обирати депутата і майбутню владу не лише для себе, а й для онука і за 200 гривень мене не купиш, - говорить вона. - Хочу, щоб Андрійко жив краще, ніж я чи його батьки. Іншого варіанту повпливати на ситуацію я зараз не бачу». Поки ми говоримо, внук смикає бабусю за руку. «Ну пішлиии, пішлиии, пішлиии на Майдан», - шморгаючи носом, клянчить хлопчина. «Вибачте, треба йти. Свій обов’язок громадянина я вже виконала, тепер треба відстоювати власні права на Майдані», - резюмує Марія Іванівна і ввічливо прощається.

Поки дивлюся як вони з онуком рухаються в бік центру, з вулиці лунає: «Слава Україні! – Героям слава!». Во істину національне звернення українців, яке за останні три тижні уже зможе ідентифікувати не лише пересічний українець, а й чи не кожен європеєць. Чоловік у спортивному костюмі біля мене докурює свою цигарку. «То ли еще будет», - в’їдливо відказує мені і блискавично зникає в приміщення дільниці. Тим часом Київ у свої обійми помалу обволікає хмара сутінків.