АртПоле-фест, або Як у саду гуляли...
Нещодавно на берегах Дністра коло села Уніж, що на Прикарпатті, лунали звуки й дії в просторі АртПоля. Ось кілька епізодів-вражень із уже минулого ювілейного — десятого — фестивалю. Щоб чутки про те, що організатори втратили віру в необхідність проведення такого заходу, залишилися тільки чутками, пишу ці рядки.
Традиційно фестиваль запрошував на свою сцену місцеві сільські колективи, які мали представляти фолк у його «сирому» вигляді. За словами медіакоординатора Мирослави Ганюшкіної, дедалі важче знаходити автентичні колективи. Люди помирають, а традицій не передають. Онуки засиджуються в соціальних мережах, не помічаючи, що поруч із ними — носії живої історії, ті, ким справді варто захоплюватися, записуючи кожне їхнє слово. Так вважає й чинить продюсер Тарас Чолій, який теж гостював на фестивалі і пропонував до показу свої фільми «Срібна земля» і «Золотий вересень». Ось це відчуття гіркоти за тим, що ми втрачаємо, було столовою ложкою дьогтю у фестивальній бочці. Але «ще не вмерла». Завдяки «ГИЧ-оркестру», «Людям добрим», «Бурдону», «Перкалабі» і «Перкалабським придаткам» — повний перелік страшенно довгий — було що послухати. Цікавими, як завжди, були й закордонні гості: Mitch&Mitch, Wolosi, TransglobalUnderground і — увага, спробуйте вимовити — JaakkoLaitinen&Vддrд Raha. Абсолютно не порівнювані колективи, але кожен із них вартий окремого репортажу. Наприклад, фіни — ті, чию назву не вимовиш навіть після цілоденних тренувань — своїм виступом особисто мені чомусь нагадали західноукраїнське весілля. Ну дуже схожа музика, а особливо той драйв і енергетика, яку вони передавали.
Усі ці й багато інших гуртів на сцені грали музику, різну за філософією, але музику. Проте справді творчим людям, із яких так і «пре» креатив, цього замало. Ярема Стецик, зібравши місцевих столярів, запропонував нове бачення музичного мистецтва. І, повірте, бензопила, молотки, дриль і відбійний молоток створили незабутні ритми. Заздалегідь прошу вибачення в когось із виконавців «Уніж-цеху», якщо не назвав тут його інструмента. Три композиції мали на меті не тільки донести щось до наших вух, а й виготовити цілком матеріальні речі, а це вже, погодьтеся, не кожному виконавцеві під силу. Стійки під мікрофони для наступного фестивалю, Буратіно і... купа дров. Життєво необхідна на фестивалі купа дров! Не музикою єдиною, як то кажуть.
Були й інші нічні перфоманси, запропоновані Оленою Костюк («Дзеркало») та ThatBlack. Були звуки й дії, багато різнокольорового світла, темрява й тіні. Чесно кажучи, більш-менш чітко можу охарактеризувати лише виступ львівського «Дзеркала», усі інші — затуманені у свідомості непереборним бажанням виспатися.
А виспатися на фестивалі було просто ніколи. Бо програма така насичена, що вистачило б на кілька масштабних заходів. Традиційно було багато майстер-класів, де охочі мали змогу щось виготовити чи переробити. До речі, спеціально для тих, хто каже, що ручна робота в нас занадто дорого коштує. Після того, як кілька годин просидів над обкладинкою-подушкою для свого записника, вона для мене стала безцінною. Кияни Іра й Павло були такими уважними й хорошими вчителями, що не задоволених своєю роботою не було. До слова, їх Рapinarubashka допускає до роботи тільки старий вживаний одяг і ґудзики. Не те щоб у Києві були проблеми з постачанням тканин, просто так цікавіше, це друге життя речей.
Для тих, кому не вистачило місця за столом тут, діяли інші майстер-класи, був цілий паралельний світ музики в стилі «як уміємо, так і піємо». На цій сцені щогодини виникали й розпадалися нові колективи, народжувалися нові зірки. Також учасники й гості взаємодіяли в танці, проти ночі спостерігали виступи театру вогню, творили, витинали й кували, ліпили, краяли й різали. Уписувалися в місцевий простір і відомі митці. Виділю два проекти, які справили найбільше враження. Зокрема, Мирослав Вайда під дубом на березі Дністра знайшов чудове місце для хреста. Здавалося б, таких об’єктів лендарту на дорогах України побачиш сотні. Так, але цей хрест відтепер служитиме комуналкою для 42 сімей птахів, адже складено його із шпаківень.
Другою цікавинкою була типова родина початку ХХ ст., яка сиділа чи стояла колом посеред верхнього поля. Машина часу? Ні, інсталяція від Олени Костюк. Для Галичини колись характерною була ікона на склі, тож приблизно тим же шляхом пішла й авторка, нанісши на скляні двометрові поверхні відбитки старих фото. Вони органічно вписувалися в сільський колорит і місцеві пейзажі. І це безперечний лідер у списку всього, що було створено тут. Принаймні за моєю версією.
Дуже сильною й цікавою була кінопрограма. Поспілкувавшись із Миколою Буткевичем, її куратором, ми дійшли до висновку, що сучасне ігрове кіно й документалістика йдуть назустріч. Побачимо, що з того вийде. А там ми переглянули вже згадувані історичні фільми Тараса Химича, правозахисне кіно від DocudaysUA, інші зразки сучасної української документалістики. Побачене тут точно нічию голову не залишило без роздумів. Незалежно від того, чи то було кіно про особливості життя в Мозамбіку, чи про «маленьких людей», як полюбляють казати політики, в Україні.
До речі, про політику. Її тут не було. Тільки поруч із моїм наметом зупинилася компанія, яка цілодобово обговорювала проблеми світового масштабу — від кольору очей і волосся арійських дітей до проблем незалежності Чечні.
Хоч у якій формі я намагався б викласти власні враження від АртПоля (свідомо пишу без лапок, бо можна вважати назву фестивалю неологізмом, новим явищем у нашій культурі), усе одно вони будуть тільки текстом. Щоб кожен зміг їх відчути сповна, треба там побувати. Тому повернімося до сказаного на самісінькому початку: хай АртПоле буде. Добрих слів не варто шкодувати, щоб потім із жалем не згадувати про те, що колись у нас був такий фестиваль.
