«Бачили, що жити недовго і не засипали померлих землею»

Моя Батьківщина — та, що і в Кирила Осьмака — Шишаки Полтавської області. Мій предок Афанасій Горіздра — сотник Шишацької сотні, одержав купчу на землю від Данила Апостола 1711 року — на це є документи в Санкт-Петербурзі. Олексія Горіздру 1824 року постригли уже в рекрути, а далі Феоктист Іоакимович Горіздра опинився в Ташкенті. Мій дідусь Никипор Гаврилович Горіздра — садівник-виноградар, мав зимостійкі сорти винограду свого імені; безвиїзно, як і його предки, жив у Шишаках. Сина свого назвав Афанасієм, який загинув під Брестом 1941 р., а батьки одержали повідомлення, що Афанасій Горіздра пропав безвісти. По нашій лінії рід почався Афанасієм Горіздрою 1711 року і по чоловічій лінії закінчився Афанасієм Горіздрою 1941 р. По лінії мого батька, теж шишачанина, — чумаки Івахненки.

Батько мав чудовий бас, грав на бандурі, був знайомий із Гнатом Хоткевичем через свого вчителя Никифора Чумака, який сумісно з Хоткевичем організував капелу бандуристів у Полтаві, що потім стала київською. Чумака було розстріляно в Полтаві 15 травня 1938 року, а 16 травня — Пилипа Капельгородського. Саме тому, що Чумак — вчитель тата, йому нічого не залишалось, як поїхати в Сталіно, де в шахтарському ансамблі пісні і пляски під орудою Зиновія Дунаєвського співати в хорі і соло — у тріо бандуристів, потім була Донецька філармонія.

Коли мені було одинадцять років, батько проти маминої волі (Горіздра — її дівоче прізвище) розповів про страхіття 1932—1933 років. Він з другом Костем Хорольським (їм було по 22—23 роки) допомагав збирати трупи... Кость татові сказав: «Сьогодні ми хоронимо, а завтра нас». Так і трапилось через два дні. У нашому садку в одній могилі лежать троє людей: наші прадідусь і прабабуся і сусідка. Бачили, що жити недовго і не засипали померлих землею. Якось, коли з послідніх сил повертались додому Давид і Костянтин, тато каже: «Костю, зайдемо до сусідки, я давно її не бачив». Зайшли — коло порогу донизу обличчям лежала її 11-річна донька, молоді люди зрозуміли: дитина мертва... Хазяйка сиділа за столом, перед нею чавунчик, у руці — дитяча рука, перебираючи пальчики якої, сусідка сказала: «Оце у сусідки померла дитинка, у них не було сили глибоко закопати, я відкопала, бо моя донечка вже місяць нічого не їла». Батько з другом кинулись до дівчинки, подумавши, що вона все ж таки жива. Коли повернули обличчям доверху — а воно все, як і тіло, покрите черв’яками... Через день-два померла й мати цієї 11-річної дівчинки, і не вийшов більше Костя, бо теж помер. Батько сам бачив на залізничних платформах у Яреськах і Сагайдаку гори хліба під дощем — він теплий парував і гнив, та біля цього хліба стояв охоронець з рушницею, щоб ніхто не смів і близько підійти. Сусід Магда — комуніст — стеріг склади із хлібом на станції Яреськи. А його дружина померла з голоду, бо влада не тільки хліб забирала, а забирала все їстівне; якщо був зварений борщ, то борщ виливали на навоз. У книзі Конквеста про голод я прочитала, що наш Магда (сусід, що хліб стеріг) розстріляний. Завдяки Конквесту дізнались. Бо влада сказала, що геноциду не було, а голод у всіх був.

Нещодавній випадок. Прочитала в «Літературній Україні», що вийшли книги Юрія Хорунжого про українську еліту. Одразу ж пішла, бо дорога до бібліотеки мені відома з 8 років, а зараз вісім десятків... Усі книги Хорунжого «були на руках», але потім кілька мені видали без жодної помітки, що були в читачів. А одну книгу — «Людям мила» — не давали, потім запитали: «А что вы так хотите прочесть и узнать в этих книгах?». Кажу: «Цікаво почитати про українську еліту». Бачу критичну посмішку: «Какую элиту? Это Пчелка, что ли, элита?». Врешті книгу знайшли, але додому не дали, бо вона з дорогим написом автора — такі екземпляри не видаються. Я зняла копію — це 51 сторінка.

Дорогий напис автора: «Читачам-донеччанам від автора. З добрими побажаннями. 15.05.94. Ю. Хорунжий».

«Людям мила» — оповіді про Людмилу Старицьку-Черняхівську, письменницю, патріотку, страдницю, та щойно знайдена ще не друкована її поема «Великий похорон».

Чоловік Людмили Черняхівської — медик, у Сталіно заснував медичний інститут, коли вони там із Людмилою були в засланні. У них була і донечка — красуня, розумна, з незалежним характером. Доньку Вероніку пізніше також було заарештовано. Енкаведисти зѓвалтували її під час слідства і... застрелили. Батькам відмовляли в побаченнях і прийомі передач, вони наполягали — їм відкладали відповідь. А потім порадили відправляти по всіх концтаборах посилки: звідки передача не повернеться — там донька і є. Ось не повернулась посилка. Людмила послухала пораду чоловіка, який був у передінфарктному стані, залишити його на сестру та їхати до доньки. Всілякими видами транспорту і перекладними через весь Великий Радянський Союз дісталась туди, де доньки не могло бути... Потім дорога додому з розбитим серцем... Повернулась Людям Мила, через деякий час поховала чоловіка, перед війною її саму було арештовано і відправлено до Сибіру. Почалась війна, Людмила в потязі помирає, де її тіло — невідомо... Тепер відомо, що кадебісти з тілами не панькалися... Ось така Правда.

Про себе: 1956 року закінчила жіночу російськомовну школу №2 в Сталіно поряд із бібліотекою Крупської. Потім — Київський інститут народного господарства, російськомовний — 1966 року. Працювала на воєнному заводі, який підпорядковується Міністерству оборони, Москва.