«Багатство народжується зі свободи»

Володимир ШЕВЧУК, професор, голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського:

1. Знаковими загальнолюдськими, загальнонаціональними та особистими подіями 2012 року вважаю ті, що утверджують ідею продовження життя на Землі. Кожному з нас необхідно докладати зусиль, аби 2013 року перетворення окремих таких подій у стійкі тенденції ставало свідомо утверджуваним. Бо саме вони здатні бути дієвою противагою «мінусам» — більш чи менш усвідомлюваним намірам обірвати чиєсь життя (чи то у вигляді «кінця світу», чи то чергової глобальної війни, включаючи так звані кібервійни тощо). Додає оптимізму те, що в Україні і по всій земній кулі збільшується кількість і рівень подій (конгресів, конференцій, інших зібрань, презентацій книжок, фільмів тощо), які сприяють втіленню саме гуманних ідей.

Особливі надії вселяють їх носії    — окремі особистості та згуртовані ними громадські організації й рухи. Чисельність таких подвижників в Україні і світі зростає. Це   — істотний «плюс». Приклади тих, чию подвижницьку діяльність відкрив для себе 2012 року, підтверджують мій обнадійливий висновок. На їхній досвід посилатимусь у подальших відповідях на запитання новорічної анкети шанованого мною «Дня».

Досягнення цих подвижників є дотичними до проблематики, перейматися якою випадає мені. 2012 року разом із відомою дослідницею економічної думки проф. Л. Я. Корнійчук ми оприлюднили книжку, що висвітлює прогностичні ідеї фізичної економії. На думку рецензентів, результати нашого піонерного дослідження закладають основи фізико-економічної прогностики.

2. Україна та українство постійно, хоча і з різним ступенем переконаності та впевненості, тримаються життєствердного цивілізаційного тренду, для руху за дороговказами якого маємо всі необхідні передумови — як духовні, інтелектуальні, культурно-історичні тощо, так і природо-ресурсні, матеріально-технічні та інші.

Вважаю, що 2012 рік є продовженням лінії загальнонаціонального розвитку, визначальні точки на якій позначені 1991 та 2004 роками. Аби виразити квінтесенцію найважливіших змін, які відбулися упродовж року, скористаюся назвою одного з інтерв’ю незабутнього Миколи Руденка. Вона містить надзвичайно доречний для нинішньої України та українства месидж мислителя: «Багатство народжується зі свободи».

3. Зепп Гольцер. Людиною року він є для мене не тому, що побив когось на рингу, забив найбільше м’ячів у ворота футбольної команди супротивника чи з’їв рекордну кількість пиріжків, потрапивши до Книги Гіннеса. І навіть не через те, що 2012 року йому пощастило досягти якихось порівняно небувалих успіхів...

Австрійського фермера вважаю людиною року тому, що саме цього року в його особі відкрив для себе відважного новатора. Упродовж кількох десятиліть пильних спостережень і копіткої праці дослідник створив подиву гідну, проте реальну модель господарювання, яку назвав пермакультурою. Він самотужки прийшов до практичного підтвердження істинності теорій, над доведенням яких протягом більш ніж 130-річного періоду науково працювали такі видатні українці європейського виміру, як доктор С. Подолинський, академік В. Вернадський і згаданий наш сучасник Герой України М.       Руденко, а нині продовжують працювати їх однодумці в Україні і за її межами.

На моє переконання, цей унікальний дослідник-практик, котрий щорічно буває в нашій країні, 2013 року має стати гостем «Дня». Бо позиції редакції і австрійського новатора збігаються у найпосутнішому. В одному з інтерв’ю 2012 року Л. Івшина вказала на перевиробництво в Україні матеріальних і духовних благ. Зі свого боку це підтверджує і З.     Гольцер, вважаючи Україну здатною прогодувати 1/2 млрд землян. Відтак зустріч «Дня» із ним була б дуже доречною. Вельми бажаним є й журналістське супроводження проектів, впроваджуваних З. Гольцером в Україні.

4. Із прочитаних 2012 року книжок найбільше вразила саме його — «Пустеля або рай». Кожен небайдужий читач, в першу чергу науковець, підприємець, можновладець, політик, покликаний перейматися захистом інтересів власних і загальнолюдських нащадків, поряд із природничим та економічним «наповненням» тексту осягатиме ті глибоко метафізичні смисли вічної боротьби Зла і Добра, які З. Гольцер заклав у назву і підтекст своєї книжки. На багаторічному досвіді ведення власного фермерського господарства аграрій-революціонер переконує: пришвидшеному опустелюванню планети може і має бути протиставлено реальне творення «едемських садів», причому навіть у найекстремальніших природно-кліматичних регіонах.

Книжка особливо корисна тим, що відкриває нам бачення двох шляхів до Європейського дому. Того, на який належить відважніше виходити Україні та українству. І того, яким іти ризиковано, незважаючи на зовнішню привабливість зачовганих гасел моделі євроінтеграції, що вже вичерпала себе, бо знехтувала фізіократизм, витіснений заснованим на політико-економічному та монетаристському доктринерстві технократизмом.

Адже Європа, до якої нас «не впускають», — це саме та Європа, економічну політику котрої безкомпромісно критикує З. Гольцер. Вона приречена. Про це свідчать оцінки неупереджених європейців, котрі, подібно до З. Гольцера, вбачають як прояви, так і чинники кризи вже не лише євро, але й самого ЄС. Автори статті, оприлюдненої навесні 2012 року часописом Frankfurter Rundschau, самокритично визнають, що для досягнення німецького рівня добробуту людству необхідне ресурсне забезпечення в обсязі 2,5 планети. Якби всі земляни були американцями — знадобилося б чотири планети. Але здобуття добробуту цим шляхом веде планету до омніциду...

На щастя, наведені у книжці розрахунки проф. Бернда Льотча вказують на існування реальної альтернативи самознищенню людства. Науковець доводить: 1000 Гольцерів здатні нагодувати чисельність землян, яка утричі перевищує існуючу. Оптимізм віденського професора ѓрунтується на припущенні, що в разі, коли інші подвижники пермакультури за прикладом З. Гольцера впроваджуватимуть у різних країнах світу понад 100 проектів кожен, це даватиме змогу забезпечити продовольством більше 21 млрд людей. То ж що скоріше Європа «побачить» Гольцера, то швидшим буде її вихід із пастки самознищення.

То чи є сьогодні на питання «Пустеля або рай?» відповідь, переконливіша від тієї, яку дає у своїй книжці австрійський новатор? І чи існує для України та українства важливіший пріоритет?!

5. Карпати, де перебуваю влітку вже втретє. 2012 рік дарував щирі зустрічі і плідне спілкування з дорогими мені карпатцями-однодумцями. Відтак друзям, колегам, рідним бажаю духовного і емоційного збагачення тим метафізичним та фізико-економічним баченням, яке відкривається в Карпатах, лишень за кілька сотень кілометрів від Краметергофа          — альпійського закутка, в якому 70 років тому народився і донині господарює З. Гольцер. Бо якщо кмітливий австрійський господар вирощує ківі, цитруси, черешні, дині на висоті 1500 метрів над рівнем океану в місцевості, котру прихильники суворих жартів іменують «альпійським Сибіром», то що заважає газдам у наших Карпатах господарювати подібно до свого колеги-горянина?

Творче поєднання надбань української економічної думки з австрійським практичним досвідом дозволяє дати конструктивну відповідь на це питання. Відтак напрошується ідея «Карпатсько-альпійської фізико-економічної ініціативи» — альтернативного євроінтеграційного проекту, розпочинати який доречно з українсько-австрійського ареалу. І якщо свого часу євроінтеграцію започатковували із вугілля і сталі, нині її належить заново розпочати з абсолютних благ. Природо-ресурсний потенціал Карпат, від яких рукою подати до Альп, переконує: реалізація проекту означала б початок втілення моделі господарювання, здатної стати рятівною! Для України та Європи. І для цілого світу.

6. Свого часу доля подарувала мені спілкування та співпрацю з М. Руденком — вільним інтелектуалом, котрий володів стратегічним мисленням загальнолюдського масштабу, а життя вважав найбільшим у світі дивом. Тим самим удостоєним радянським режимом 12-річного «гонорару» М. Руденком, котрого, будемо сподіватися, 2013 року почують активісти громадського форуму «Першого грудня», а їхні ініціативи в свою чергу чутиме українське суспільство...

Цей рідкісний мислитель вважав економію наукою, від якої залежить життя на Землі. На противагу тим, хто пророкував не дуже віддалену в часі смерть нашої цивілізації, український інтелектуал пропонував власну формулу енергії прогресу. І клав її в основу суспільно-господарської моделі, дотримання параметрів якої гарантує людству безсмертя.

Завдяки однодумцям-карпатцям, які свого часу власними шляхами теж прийшли до М. Руденка, 2012 рік став для мене роком відкриття інших визначних особистостей, тип мислення яких подібний руденківському. Окрім уже згадуваного нашого європейського сусіда, австрійця З. Гольцера, якому вдається уподібнювати економіку природі, на протилежному боці земної кулі, в далекій американській Флориді працює інший подвижник — інженер, дизайнер, винахідник і футуролог Жак Фреско, котрий «вписує» господарювання у довкілля.

Наш завзятий сучасник, якому за три роки виповниться 100, продовжує оптимістично творити ефективні (в розумінні їхньої пристосованості до природи) ресурсоорієнтовані соціально-економічні моделі. Своїм прикладом новатор показує, куди належить спрямовувати сучасні технології, включаючи найновітніші інформаційні. Його проекти освоєння морських акваторій здатні бути прообразами кластерів суспільно-господарських систем, кластерних мереж та інфраструктур, які, на нашу думку, належить створювати на фізико-економічних засадах. Органічне поєднання цих високотехнологічних структур із «тілом» майбутніх цивілізацій, незмінною біоресурсною основою яких залишатимуться аквакультури, трав’яні та зернові культури, дасть змогу отримувати продовольство в обсягах, які забезпечуватимуть незнищенність земного людства.

Маю надію, що доля подарує зустріч і з цими видатними сучасниками, яких споріднює засноване на природничих засадах креативне мислення, здатне стати рятівним, якщо спиратиметься на фізико-економічні принципи. Сподіваюсь, що спілкування та співпраця з цими новаторами дадуть змогу із науки, від якої життя залежить, продовжувати творити науку, завдяки якій життя на Землі триватиме...

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗІК, Львів:

1. Номером один для мене значаться вибори-2012, точніше, їхні ганебні результати. Це були вибори, за які соромно. Після них я не вбачаю доцільності у виборах як таких. Тому що вибори не потрібні самим людям. Навіщо витрачати мільярди гривень на обрання гіршого з-посеред гірших? Немає сенсу робити вибори для тих, хто не здатен робити вибору. Навіщо шапка безголовому? Висновок виборів: українському народові потрібна ТАКА влада, бо ж неможливо підкинути до урн вісім мільйонів голосів за Партію регіонів та її мажоритарників.

Другою й похідною подією для мене є віртуозна, блискуча поразка опозиційної трійці: Рака (Яценюк) — Лебедя (Кличко) — Щуки (Тягнибок). Пропоную відтепер іменувати нашу опозицію українськими врунгелями: вони й досі думають, що їхній паперовий кораблик називається «поБЕДА». Ці вибори показали, що, виявляється, в природі існує опозиція, в плани якої явно не входить перемога.

Третя подія — залишення напризволяще Юлі Тимошенко. Особисто Яценюк, Кличко й Тягнибок зухвало проігнорували заклик Тимошенко в жодному разі не заходити в парламент програшною меншістю. Проігнорували. Зрадили. Використали й викинули. Плюнули на ту, хто, перебуваючи в тюрмі, зробила їх недоторканними депутатами. Якщо зібрати всіх тих, за кого особисто просила проголосувати Юля Володимирівна, вийде непоганий полк умащених, ситих, усміхнених депутатів, які з десятого поверху та висоти свого успіху чхати хотіли на Качанівську колонію. Її здали. Вона потрібна їм у тюрмі. А вони потрібні в парламенті як імпотенти, яким треба якихось там три роки перечекати до президентських виборів.

2. 2012-й довів: у нас шизофренічно різнополюсне суспільство. Кількість шикарних іномарок дорівнює кількості зубожілих людей. Формула «багато багатих + багато бідних» породжує дивовижний український покруч. Я називаю його капіталістичний більшовизм. У кожному з нас живе капіталіст і більшовик одночасно. Капіталістичне начало виявляється в цілком природному бажанні наживатися й збагачуватися, а більшовицьке начало — в жовчній ненависті до всіх тих, хто нас випередив і вже встиг нажитися й збагатитися. Капіталістичне начало нашіптує: добивайся успіху й заробляй! А більшовицьке змушує спливати чорною заздрістю до заможних, а значить, — голосувати за нациків і всіх тих, хто упродовж свого життя навіть будки псячої не збудував, заробляє дві тисячі на місяць, але любить Україну на мільйони. Українці стали дуже екстремумними. Я помітив одну цікаву закономірність: заможні політики (тобто капіталісти) легалізовують себе в політиці тільки тому, що є бідний піпл. А повні нулі (тобто голі-босі патріоти) отримують шанс тільки завдяки тому, що є кого ненавидіти й кому заздрити. Шизофренічність ситуації якраз у тому, що більшовики ненавидять свої власні бажання бути тими, кого ненавидять. Підсумовуючи, хочу сказати, що українське суспільство разюче динамічно рухається в бік люмпенізації. Це є різновид ліні. Люди або не хочуть змін, або хочуть робити їх чужими руками.

3. Не сприйміть це за жарт, але людьми, чи то пак, грудьми року для мене є група Femen. Я підтримую кожну їхню витівку хоча б тому, що Femen — це сублімація суспільного пофігізму. Ніхто, крім дівчат-екстремісток, не наважується привертати увагу до того, на що всі по-жлобськи заплющують очі. Це вони були єдині, які на всю країну розказали про ректора Київської академії водного транспорту Михайлова, який підозрювався у виготовленні порнофільмів із неповнолітніми дівчатами. Лише вони провели акцію проти узурпації чоловіками всіх керівних посад в уряді. А хто з великих опозиціонерів поїхав у Білорусь підтримати політв’язнів? — лише сміливі дівчата, наразившись на приниження в лісі, обливання олією та обрізання волосся. Яценюка з Тягнибоком там не було. Особливо хочу відзначити витівку в аеропорту, коли Патріарха Кирила зустріли вигуками «Ізиді вон!». Характерно, що 1990 року під лімузин Патріарха Алексія ІІ лягали народні депутати Михайло Горинь із товариством, а цьогоріч, якби не Femen, то Кирила зустрічали б хлібом-сіллю. А взяти хоча б акцію «Біжи, Льоня, я прикрию!» проти затягування слідства по справі Гонѓадзе?.. Де великі опозиціонери? Інша акція            — «Україна — не Аліна» (проти візиту Путіна в Україну). Красномовний перформенс «Розіп’ята Україна» — щодо нехтування демократичними принципами під час виборів. Особлива подяка від мене — за акцію в Парижі на знак підтримки французьких геїв із нагоди урівняння прав. Хоч хто б і як би ставився до епатажу, але Femen наразі є єдиною живою та прогресивною структурою в Україні. Вони — єдині, хто на вістрі.

4. «Не відпускай мене» Кадзуо Ісігуро. Описується дивакуватий інтернат, в якому вирощують дітей для подальшого донорства. Діти не мають прізвищ, лише ім’я + одна літера алфавіту. Вони розуміють, що їхнє призначення — стати донором. Після першої «пожертви» вони ще можуть жити, після другої стають інвалідами, після третьої — помирають, тому що віддають печінку або серце. Драматично описується стан уже дорослих людей, які лягають на операційний стіл, розуміючи свою долю. Окрема лінія — безперспективне кохання двох донорів. Роман просто приголомшливий. Змушує усвідомити, що дуже часто всіх нас «виховують» для певних потреб. Хто прочитає цей роман, стане бунтарем.

5. Село Космач, Івано-Франківщина. Це — найбільше за площею село в Україні й найвище в горах (кілометр). Там справді можна відпочити душею. Я жив там на Ведмежій горі з таким пейзажем на гори, що перехоплює подих. Перші два дні від гірської тиші дзвеніло у вухах. Повітря більш ніж п’янке. Хлопці на конях, капличка на кожному подвір’ї (бо в заметіль не можуть добратися до церкви). Не можу собі уявити, як можна проміняти цю предковічну автентику на тупе лежання під пляжним сонцем.

6. Парадоксально, але я не відчуваю нестачі сил та оптимізму, тому спеціальних мотиваторів не вишукую. Утім, назву те, що допомагає жити. Близька мені людина, з якою я вже 12 років, та кожного ранку ми можемо розмовляти годинами. Не можу жити без музики. Мене постійно супроводжує якісний джаз, соул, госпел. Надихають усі люди, які, з погляду загалу, є в чомусь не такими. Ненавиджу «правильних» людей, бо зазвичай саме вони розпинають усіх інших. Та найбільше мене зворушує історія моєї бабусі та дідуся. Вони прожили в шлюбі 65 років. На першому році шлюбу бабцю вивезли в Сибір за розклеювання антирадянських листівок. Дідусеві поставили вибір: або відречися від дружини, або — в Сибір. Він, 20-річний юнак, за плечима якого були два роки війни й завоювання Берліна, вибрав кохання. Під час слідства бабця сиділа в тюрмі, й кожного дня о 16.45 дідусь приходив під стіни, щоб кілька хвилин мовчки побачити у вікні кохану. Чому о 16.45? Тому що в цей час була перезмінка конвою, і бабця могла на кілька хвилин підійти до вікна. Моя мама народилася в Красноярському краї. Коли сім’я повернулася в Україну, родичі відцуралися від політв’язнів. Два роки вони поневірялися по чужих кімнатках. Але нічого — вижили й залишилися інтелігентами найвищої проби. Два роки тому дідусь помер. І того самого ранку сказав бабусі: «Ірцю, я тебе дуже люблю». Він казав це щодня. Бабуся жива й здорова. Каже, що прожила щасливе життя. Хіба тут не будеш оптимістом?