Бандити сидітимуть... коли і де?

Непокараний злочин — двічі злочин.

Останні випадки стрілянини у різних містах, зокрема й у столиці, причому серед білого дня, серйозно налякали громадян. Невже повертаються дев’яності роки минулого століття, коли не було тижня без резонансного вбивства? Такі запитання сьогодні ставлять люди одне одному. Ставлять собі, а не владі, від якої вже давно не дочекаєшся правдивої відповіді, не кажучи про покарання злочинців.

А починалося з надією — із лозунгу «Бандитам — тюрми». Не було паркану, будинку, шляхопроводу та автомобільної траси, на яких би великі й малі літери не кричали про наступ на злочинність. Але бажаний і вистражданий наступ на владу, в якій тоді були ті, кого треба було садити у тюрми, виявився, на жаль, віртуальним. Бо хто ж рубатиме гілку, на якій сидить?! Отже, гасло демократів (так називали себе його ініціатори) носило по суті рекомендований характер для тих, хто цей заклик мав утілювати в життя. А вони його не тільки не прийняли, а жорстоко помстилися лідерам цього руху. Назву лише два прізвища — В’ячеслав Чорновіл і Олександр Ємець, які й загинули майже однаково: в дорозі, під колесами одного і того ж режиму. Влада вважала, що вибрала для них легку смерть — у русі.

Це були сигнали залякування і водночас утвердження страху та зміцнення своїх позицій. І що ж, подіяло. Моторошно згадувати ті часи. Про тюрми для бандитів почали говорити переважно пошепки. А бандитів ставало все більше і поводили вони себе все нахабніше і жорстокіше. Реєстр жертв поповнювався іменами народних депутатів, депутатів місцевих рад, політичних діячів, банкірів, високопоставлених чиновників, крупних бізнесменів, журналістів, просто підприємців, у кого почав успішно йти бізнес. Не знаю, чи збереглися досі в міліції та прокуратурі списки всіх, кому влада, і державна, і кримінальна, що все частіше виступали в одній особі, виносила суворі вироки. Прізвища може й збереглися, а от свідчення очевидців, слідчі дії, висновки експертів — навряд. Якщо немає людини — то для чого зайві проблеми?

І тривав цей кошмар до 2004 року. Не вдаватимуся у подробиці подій того періоду. Нагадаю лише, що лозунг «Бандитам — тюрми» вдруге повернувся на політичну сцену в період минулої президентської кампанії. Правда, змінилися у ньому акценти. Із рекомендованого він перетворився на обіцяючий та стверджуючий: «Бандити сидітимуть у тюрмах». І крапка. На окличний знак забракло, напевно, сміливості.

В усякому разі, крім усіх інших вимог, які ставив Майдан перед майбутньою владою, був і цей лозунг. І його чи не найбільше боявся тодішній кучмівський режим. Не свободи слова, яку ми вважаємо сьогодні чи не найголовнішим здобутком помаранчевої революції. Слово, хоч і буває дошкульним, але його можна стерти, у крайньому випадку закрити очі і затулити вуха. Або забрати назад. А ось тюрма... Тим більше, що один із тодішніх кандидатів у президенти знав про це не з розмов. Тому-то і попередня президентська команда не хотіла жодних змін.

Але, як згодом з’ясувалося, даремно боялася. Гроза швидко пройшла. Грім і блискавка виявилися не такими грізними, як на передвиборних мітингах. Врешті із великої хмари пішов малий дощ, який скоро перетворився просто на мряку. А потім простір затягнуло туманом. А за ним, як співається у відомій народній пісні, «нічого не видно».

Тож із бандитами вийшов пшик. Як тільки почали говорити про «чисті руки», відразу з’явилася альтернатива — «швидкі ноги». І влада лише фіксувала факти зникнення кандидатів у бандити. Великі акули шубовснули у моря сусідньої країни, де досі плавають, перебуваючи у міжнародному розшуку. Менші щуки пересиділи деякий час на дачних ставках і озерах у друзів, на зарубіжних віллах, а чи просто притаїлися на березі в кущах, перечікуючи, поки нова влада вибере і розділить поміж собою портфелі та крісла. Але скоро з’ясувалося, що для декого вони виявилися незручними, мулькими і малими. Тож спересердя всі побили горшки. Склеювати їх ніхто не хотів. Замінили новими, колишнього кучмівського виробництва.

Ось так і закінчилися погрози на адресу умовних бандитів. Реальних просто не знайшли. Або не хотіли. Напевно, сподівалися, що самі прийдуть до слідчих, а вони, капосники, не з’явилися. Навіть деяких по телевізору викликали. Довелося зарезервовані для них місця на нарах віддавати іншим.

А там дострокові парламентські вибори за новою партійною системою. І ті бандити, для яких так довго берегли місця у тюрмах, спокійно собі сіли в депутатські крісла. Кому не вистачило місця під куполом Верховної Ради, того посадили в обласних, районних і міських радах. У цілому по Україні це не десятки, а сотні «злочинців». Доводиться брати в лапки, бо недоторканні. Лише у Верховній Раді Криму народний депутат, нинішній начальник Головного управління МВС автономії Геннадій Москаль нарахував до десяти. Ось його висновок: «Очистити півострів від колишніх членів ОЗУ зовсім не просто. Ситуація сьогодні інша. Уже фактично немає бандитів, які були в 1990-х роках, вони всі «законослухняні» громадяни, політики. Кримчани приходять до мене і ставлять запитання: «Коли ви вилучите криміналітет із влади? Сьогодні в оперативній розробці 101 розстрільна справа. Отож, бандити сидітимуть у в’язницях», —підсумовує головний міліціонер Криму.

Це що — стара пісня на новий лад? Заспокійливі віртуальні пігулки для людей із розхитаними нервами й нестійкою психікою? По-перше, люди самі знають, хто і де сидить. А по-друге, хіба тільки члени ОЗУ (організованих злочинних угруповань) належать до бандитів, тобто до тих, хто бігає серед білого дня з пістолетами? Здається, це слово для народу має значно ширший зміст. І Кримінальний кодекс України злочинцями вважає не тільки тих, хто проходить по «розстрільних справах». «Бандитами» (на Майдані. — Авт.), — уточнює в одному з інтерв’ю міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, — називали тих, хто розкрадає державу, вимагає хабарі, зловживає посадовим становищем».

Так у чому ж справа? Хто заважає трьохсоттисячній міліції чинити по закону і як зобов’язує статус правоохоронця? Тим більше, що відомо, де треба шукати бандитів. А просто пустопорожніх розмірковувань на дану тему, та ще й з вуст міністра МВС, нікому вже не потрібно. Тому, напевно, й вилазять із кущів ті, хто поближче. Скоро й із далеких позицій підтягнуться до кордонів України. А чому б ні, якщо влада й сама не до кінця усвідомила, «хто є хто» у бандитському середовищі, і не знає, як із цим злом боротися.

Лише за земельні та нафтогазові махінації заслуговує тюремної баланди не один чиновник і політик. А де сидять полководці рейдерських атак на сотні підприємств чи стратеги освоєння надр України? А може — це заборонені зони, які, на відміну від огороджених колючим дротом, мають статус недоторканних? Один лише приклад: «Міліція встановила факт безліцензійної роботи свердловин, що належать Нестору Шуфричу, на Полтавщині. А в прокуратурі справа пропала, і я нічого не знаю про її долю. І ніхто не знає». Як ви думаєте, кому належать ці слова? Юрію Луценку. Тож, як кажуть, коментарі зайві. Тому не виключено, що головними бандитами у нас скоро будуть лише вуличні хулігани. До того йдеться.