Безпека «імунної системи»
Надзвичайно цікавою, своєчасною та насиченою болем за українську культуру видалася стаття Вадима Дишканта «Час воскреслих надій?» («День», №22 від 9 лютого ц. р.). Відображення діалогу мистецької спільноти стало не простим висвітленням події — констатацією факту, що відбувся, — а власне вимогою звернути увагу на нагальні проблеми тих джерел, із яких живиться розвиток держави і гарантується майбутній цивілізаційний ріст України.
Стаття про наболіле в серцях мистецької спільноти не залишила поза увагою одну з суттєвих граней проблеми — глибокий застій у вітчизняному книговидавництві. Тому викликають особливу повагу ті ентузіасти книговидавничої справи — учасники «круглого столу» «Політика в галузі культури: партнерство мистецької спільноти та держави», які відверто кажуть про втрату поваги до українського слова, до української книги, переймаються втратою інтересу до української історії та культури. І водночас, як не засумувати від відвертості: «...українські митці нині перебувають у гетто, оскільки ізольовані від свого народу, який задовольняє свої культурні потреби лише 5—10 відсотками національного культурного продукту». Тому гармонійно лягає як «лико в строку» побажання бачити керманичів галузі культури з високопатріотичними культурними смаками й особистими уподобаннями.
І все ж, погодьтеся, емоції хоч і збагачують сприйняття, але й не наповнюють конструктивним змістом прагнення вирішити проблему. Тому повертаючись до суто практичної грані — до щирого переймання тим, що вітчизняне книговидання (візьмемо як приклад) так і не стало бізнесом за роки незалежності, буде вдалим оперувати категоріями бізнесу. Тим паче, що такий підхід відповідає одному з визначень культури як результату матеріалізації нематеріальних граней суспільної діяльності.
Тобто, наприклад: попит народжує пропозицію. Але ж попит формується саме тим «народом на Майдані», тим «комашино метушливим народом, приреченим із благоговінням спозирати своїх недосяжних соціальних богів». Зрозуміло — незважаючи на те, що владне коріння за останні роки припинило живити дерево національної культури соками, його необхідно насичувати удобренням наших побажань і міркувань. І в той же час, як справжнім господарям, брати елітні свіжі гілочки та прищеплювати їх до стовбурців оточуючого дичавіючого молодого саду з метою зберегти і розвинути селекцію рясної та багатої культури. Такі поетичні порівняння можуть здатися несвоєчасними стосовно реального сьогодення, але відповідними до бажання бачити в майбутньому владні структури зі двосторонньою провідністю. Структури, сформовані з королів і оточення, яке їх робить. Королів, вихованих на засадах високої загальної культури. Чомусь не віднаходиться інших рецептів для створення та зміцнення імунної системи захисту совісті й здорового глузду від вірусу владної короткозорості!
І кому ж у такому випадку перейматися майбутнім культури, й загальної культури також, як не мистецькій спільноті? Майбутнім чистоти слова, яким ця культура передається і розвивається? Майбутнім історії нашої країни? Віковічна непорушність логіки у вислові: «Маємо те, що маємо» породжує у свідомих людей запитання: «А що матимемо завтра?» Бо матимемо ж усі — від олігархів та еліти до «метушливої комашки». А матимемо ми те, що сьогодні виростимо. Бо дуже боляче чути і, мабуть, важко звикнути (не можна звикати!) до брутальних слів у розмовах третьо-, п’ятикласників, які вже стали для них мовою... Їхній потенціал як носіїв національної культури та споживачів мистецької творчості вже ставиться під великий сумнів. Це так, дуже делікатно! Водночас стає однозначною відповідь на поставлене запитання, звідки взятись попиту на вітчизняну книговидавничу продукцію. Логічно чекати, що через незначний час уже й 5—10 % будуть здаватися вагомими.
Акцентування лише на кількох вузлових моментах у площині першопричин проблематики української культури болюче вражає. У такому разі видаються слушними міркування перспективного вітчизняного кінорежисера Олеся Саніна щодо доцільності опікування проблемами національної культури не лише Мінкультом, а й РНБОУ та СБУ. Бо якщо вже митці — люди з академічним підходом до практичного життя — б’ють на сполох, що єдиний споживач і носій національної культури — масова свідомість знаходиться під впливом іноземних інтересів, то взагалі про які вже там національні проблеми, перспективи слід міркувати? І в такому разі не викликає здивування поєднання понять «національна культура» та «національна безпека».
Слід дякувати столичним митцям і, зокрема, координатору «круглого столу» Сергію Проскурні за своєчасну ініціативу та сподіватися на продовження мистецького діалогу за згаданою проблематикою. Можливо, діалогу з розширеним колом учасників, із напрацюванням погоджених рекомендацій до керівництва держави. Задля цього варто поєднати сьогодні зусилля митців із просвітянами, аналітиками, соціологами тощо. Водночас стає зрозумілим, чому автор-професіонал у назві статті «Час воскреслих надій?» поставив знак питання. З розкриттям змісту заходу, як бажання поставити кричущі запитання перед владою, до громадськості доводиться необхідність щось робити. І це справа не лише самих митців. Якщо сприймати державу, владу як суспільний компроміс, то саме суспільству належить і дбати про власне майбутнє. Майбутнє, яке воно по суті довірило творити діючій владі. Тобто суспільству у формі його громадських профільних об’єднань і бути тим контролюючим і вказуючим чинником у діяльності уряду з захисту інтересів власного народу. Бути тим самим зворотним зв’язком, «посохом сліпого», який не дозволить будь-яким, навіть і «випадковим», керманичам завести суспільство у прірву культурного зубожіння та деградації. Саме ці громадські об’єднання письменників, видавців, режисерів, акторів, художників, композиторів, бібліотекарів, журналістів і є той невичерпний ресурс голови комітету ВР з питань культури і духовності та віце- прем’єра з гуманітарних питань. І найближче майбутнє має показати їхню готовність скористатись цим ресурсом для воскресіння наших надій.
