Чому я не наважився сфотографувати нещасну людину?

Ніяк не наважуся взяти участь у організованому газетою «День» славетному щорічному фотоконкурсі.

Особливо вразила мене життєва  картина, гідна пера великого Василя Стефаника, але яку я  боюсь оприлюднити, щоб не скомпрометувати нас перед Європою, всім світом таким явищем. Протягом понад півроку, починаючи з жовтня уже позаминулого року, всю холодну зиму, а також весну на центральному київському вокзалі біля входу в метро люди спостерігали моторошну картину — нещасного покаліченого чоловіка з розбитою головою та написом на грудях «Помогите зашить голову». Зараз (бачив його десь місяць тому) в  цього нещасного висить табличка «Помогите вставить пластину».

Описана картина свідчить про те, як далека від народу наша, насамперед правляча, «еліта», що відгородилася від знедоленого народу надто дорогими автомобілями. Адже на цю картину повинні були звернути увагу депутати різних рівнів, голова Солом’янської районної адміністрації, на території якої розташован вокзал. Натомість у кожному числі районної газети «Солом’янка» красуються портрети очільника району, іноді кілька, чи не на кожній сторінці, прославляється його неусипна праця «на благо людей». Газета стала нагадувати сумнозвісний, хвалебний, а фактично гірко гумористичний журнал «Корея», що невтомно прославляв «великого полководца Ким Ир Сена». Та не тільки на цьому, а й інших вокзалах, входах у метро можна зустріти людей, що випрошують допомоги на лікування близьких. Таку проблему треба якось вирішувати.

У Європі нема чого робити з досі не викоріненими такими виборчими власними «винаходами» чи розробленими за «дружнім» рубежем:  підкуп виборців; «каруселі» приїжджих на дорого оплачуваних автобусах для голосування за провладного кандидата; поява в списках кількох кандидатів із однаковими прізвищами, ініціалами та днем народження; поява партії зі сміховинною назвою «Партія Путіна» (не робить честі ні реєстраторам, ні нашій правовій системі, ні навіть справжньому іміджу президента великої сусідньої держави); всілякі «тушки», «гопники» та «тітушки»; продажність судів, адмінресурс, безкарність всіх цих явищ.    

Із історичної повісті Івана Франка, кінофільму  Л. Осики — Дм. Павличка з іменем Беркута пов’язана волелюбність, висока громадянська гідність наших предків, безоглядне служіння громаді. Використання спецформувань під згаданою назвою наводить на думку про необхідність розформування зганьблених в останні дні цих одиниць (сумнозвісна «четвертая рота» повинна постати перед судом) або принаймні про їхнє перейменування. Те ж саме можемо сказати про Шевченківський районний суд, який заплямував себе серією ганебних рішень. Він не має права називатися ім’ям генія українського народу. На  доцільність справедливості такого перейменування  надихає нас практика нашої Церкви, коли її єпископат, розташований у Чорткові, з огляду, що в назві міста фігурує «чорт», найменовано Бучацьким. У європейській країні не може бути спекуляції національними символами.