Чи можлива в рамках нашої культури позахристиянська етика?
У газеті «День» (№ 29 від 18.02.2000 р.) пані Клара Гудзик запропонувала для читацького обговорення тему: «Чи може бути сьогодні людина чесною, високоморальною, доброю до навколишніх і при цьому не вірити в Ісуса Христа?» Дозволю собі дещо переформулювати це запитання: чи можлива у рамках нашої культури і суспільних відносин, які склалися, певна стабільна позахристиянська етика, котра визнається суспільством? На перший, поверхневий погляд, це питання може комусь видатися наївним і непотрібним. Однак воно дійсно важливе й актуальне. Мені, людині віруючій, здається, що від виразної, осмисленої і обгрунтованої відповіді на це запитання залежить сучасна доктрина пастирської (ширше — соціальної) місії Церкви, необхідність розвитку якої в постіндустріальному суспільстві гостро відчувається православними і підкреслюється багатьма церковними діячами.
Ймовірно, мають рацію ті соціологи, які вважають основною тенденцією розвитку суспільства останніх десятиріч глобалізацію суспільних відносин і, зокрема, глобалізацію інформаційного простору. Саме ця тенденція визначить подальший розвиток суспільства й особистості, тож, схоже, найважливішим відкриттям цього століття слід вважати Інтернет. У такому випадку, з погляду релігійної свідомості, неминуче прогресуватиме секуляризація такого глобалізованого полікультурного суспільства. Роль власне Церкви та усвідомленого християнського світогляду в суспільстві неухильно падає при збереженні церквою свого значення як системоутворюючого елемента в структурі суспільних відносин. Таким чином, як це не сумно, можна передбачити поступову маргіналізацію традиційного розуміння Церкви, яке оберігається Православ’ям, як Тіла Христова, з поступовою заміною такого підходу полегшеним, тепло-прохолодним, соціально-адаптованим варіантом. Саме ця сумна перспектива маячить за нав’язливою убогістю безпричинно усміхнених американських місіонерів-протестантів. Тому важливо визначити місце і значення православного, християнського світогляду та християнської етики в системі сучасної масової свідомості.
Суспільні відносини й суспільна свідомість складаються не за один день і, очевидно, є історично зумовленими. Наше суспільство в сучасному його вигляді є спадщиною так званої середземноморської культури. Давню середземноморську культуру було переформовано, виховано і в кінцевому результаті перетворено в абсолютно іншу якість християнством. Не треба перебільшувати впливу античності на нашу культуру. Те уявлення про античність, яке є спадщиною класичної освіти минулого століття, дуже вже ідеальне. Це був жорстокий світ, значно, незрівнянно жорстокіший, аніж розтиражовані «страшилки» про інквізицію. Головне ж, що з нашої точки зору він був ще й абсолютно безглуздо жорстоким. Ми — діти іншої культури, і нам важко зрозуміти логіку мислення римського легіонера. Дикість середньовіччя так легко викривати саме тому, що ми її чудово розуміємо. Більше того, дикість і жорстокість середньовічного лицаря для його сучасників також були дикістю і жорстокістю. У суспільній свідомості поняття про добро і зло, мабуть, не дуже змінилися порівняно з середньовіччям. Зате вони радикально відмінні від розуміння інокультурного — будь то античного чи, тим більше, буддистського.
Отже, весь наш світ — органічно християнський. Уся наша культура, наука, весь комплекс суспільних відносин створені і виховані саме християнством. Культура — як заломлення надлюдських, надсвітових цінностей християнства в буремному, в чомусь недовершеному людському сприйнятті. Наука — як спосіб поділу кесаревого і Божого, як відповідь окультизму і пантеїзму, як раціоналізоване розмежування витвору і Творця. І загальнолюдські цінності в рамках нашої культури суть цінності саме християнської етики. Тому, навіть не визнаючи цінностей християнської етики, ми, втім, залишаємося дітьми своєї культури, яка по духу є християнською.
У рамках сучасних, неабияк секуляризованих суспільних відносин людина цілком може бути повноцінним членом суспільства і не бути при цьому членом церкви. Можна вважатися порядною людиною, не визнаючи цінностей християнської етики. Тож відповідь на запитання, винесене для дискусії: так, людина може бути сьогодні чесною, високоморальною і при цьому не вважати себе християнином.
Однак дати таку відповідь було б дуже просто. Як помітив Честертон (цитувати якого останнім часом у деяких християнських колах стало чи не ознакою хорошого тону), «якщо єресь досить єретична, вона впливає на мораль». Як мінімум, тут потрібно провести чітку межу між «невизнанням цінностей християнства» та їх запереченням як свідомим вибором. У першому випадку людина може залишатися порядною і чесною, і таких дуже багато серед моїх, зокрема, знайомих. У другому ж випадку все набагато складніше.
Тут, напевно, потрібно розглянути питання про вплив духовних підвалин на суспільні відносини. Наприклад, чим, власне, була небезпечна християнська віра для античного світу? Чим було викликане таке жорстоке гоніння на християн з боку античного суспільства, в релігійному відношенні, здавалося б, досить плюралістичного? Чимало християнських істориків вважають, що вони були зумовлені винятковим радикалізмом християнства. Встановлення нової віри було не тільки підривом системи релігійних переконань, але підривом сталої системи суспільних відносин, заміною їх іншими, заснованими на інших цінностях. І це сталося: поширення християнства зруйнувало античний світ.
Так само, говорячи, наприклад, про секти, слід пам’ятати, що їхні адепти — носії не тільки інших духовних цінностей, але й іншої суспільної свідомості. Чи буде кращим наш світ, заснований на світогляді членів «Білого братства»? Чи світ (або — пекло?) Секо Асахари? Тож, викриваючи секти, Церква бореться не стільки за свою безпеку, скільки за збереження системи суспільних відносин. Секти, до речі, і не завдають особливих збитків власне Церкві. Не так уже багато людей до них іде, храми зовсім не пустіють тому, що десь поряд з’явився новоспечений сонцепоклонник. Про фінансові збитки також говорити не доводиться: гроші до храмів здебільшого приносять більш чи менш випадкові «відвідувачі», для яких займатися доброчинністю й відвідувати храми — «стильно». А такі в секту не підуть за жодних обставин. Тож залишається тільки турбота про психічне здоров’я і стійкість суспільства. Власне, терміни «тоталітарні» і «деструктивні», котрі описують вплив світогляду сектантів на структуру особистості, вигадані аж ніяк не священиками, а психіатрами.
Звичайно, секти, які несуть руйнівне для особистості начало, — приклад все-таки екстремальний. Але, мені здається, він добре ілюструє роль християнства у збереженні підвалин суспільної етики. Християнство не тільки сформувало суспільні уявлення про моральність, чесність і порядність, але й усе ще допомагає суспільству не втратити, не спотворити цих уявлень. У цьому сенсі роль християнства в суспільній свідомості подібна до ролі совісті в людині. І поки ця совість жива, не підмінена модними духовними вченнями чи спустошуючою байдужістю, ми можемо дозволити собі розкіш «бути чесними, високоморальними, добрими до оточуючих і при цьому не вірити в Ісуса Христа». Зрештою, а звідки Ви знаєте, що Ви невіруючий?
