Чи настане час відродження?

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Наша сім’я давно вибрала Ваш «День», а в книгарні «Є» ми придбали 7 томів «Бібліотеки «Дня» («Екстракти...». «Силу м’якого знака». «Бронебійку...» і ін.) та періодично щось перечитуємо.

Після дворічної перерви (все ж таки літа) нам із дружиною вдалося знов на короткий час приїхати з Харкова до рідного села і віддати належне похованням рідних. Побачене та почуте у селі викликає великий сум, але й дарує маленьку надію.

Рідне село має назву Мрин. Розташоване на річці Остер за 16 км. від райцентру (Носівка). До Ніжина — 25 км, до Чернігова — 80, до Киева — 120 км (по «хрущовській» трасі, від якої до села 8 км).

Тут пройшло наше дитинство та шкільні роки, але волею долі після навчання у Львові ми мешкаємо в Харкові ось уже 48 років. Про минуле Мрина люди знають мало, хіба щось чули про пана Коробку, який нібито збудував дві відомі в окрузі школи.

Цього року сестра подарувала нам книгу «Моє рідне село», написану за результатами багаторічних досліджень корінним мринчанином, відомим в Україні вчителем-біологом Семеном Федотовичем Брухандою (1908 р.н., пішов з життя у 96-річному віці), яку він не встиг опублікувати. А справу завершила його дочка пані Надія, якій ми дуже вдячні. Книгу було надруковано «Видавництвом «Аспект-Поліграф» у Ніжині цього року.

Викладена в цій книзі історія Мрина, деякі дані із газет «Літературний Мрин» (про це далі) та інші джерела переконують, що село Мрин заслуговує на найактивніше відродження через всіляку підтримку як держави, так і всіх, хто це може реально здійснити.

А тепер коротко про історію Мрина, викладену в згаданій книзі. Рідкісна назва села має декілька версій щодо походження: від назви річки Мринка, що розтинає село навпіл і тут впадає в р. Остер; від слів Мрія-Мрійка; від безлічі млинів навкруги села та на річках; від слова mrung — межа, границя, коли за часів Київської Русі Володимир Великий для зміцнення кордонів будував городища-фортеці вздовж Остра («Літературний Мрин» № 4 (5)).

За легендами, поселення було знищено татарами на їх шляху до Чернігова.

Перша (поки що) документальна згадка про Мрин відома з 12.06.1628 р., коли польський король Владислав IV спеціальною грамотою передав Мрин орденові Домініканців. Отже, дата заснування села не уточнена. Мрин згадується у грамотах московських царів Олексія Михайловича та Катерини II, гетьмана Богдана Хмельницького. Мрин багато років був волосним містом (у волость входило дев’ять навколишніх сіл).

З середини XVII ст. Мрин має статус міста, з травня 1697 р. йому надано магдебурзьке право та власний герб. У селі мешкали нащадки козаків. Найбагатший дворянин села Коробка Павло Степанович (1847 р.н., у 20-ті роки минулого століття пропав безвісти з вини своїх невдячних «земляків») зробив найбільший внесок в історію та розвиток Мрина.

Юрист за фахом, працював у Санкт-Петербурзі мировим суддею, був членом Думи і Ніжинської міської управи. У Мрині часто був наїздами (тут у родових будинках мешкали його найближчі родичі), але любив це село. В основному за його кошти спочатку було збудовано початкове училище, будинок для вчителів, бібліотеку, богадільню, аптеку, величну цегляну церкву (безслідно знищену при «совєтах»). Про значимість цієї церкви говорить публікація у «Прибавленії...» до Чернігівських Єпархіальних Відомостей від 01.07.1881 р. Коли в сусідньому с. Плоске у 1863          р. згоріла дерев’яна церква, то «жители с.            Плоскаго по распоряженію Єпархіального начальства от 28.05.1863 г. за № 8089 для богослуженія ... были приписаны к соседней Успенской церкви местечка Мрина». Історія с. Плоске дуже цікава, але це вже інша тема.

Особливою ж гордістю мринчан у всі часи були засновані п. Коробкою за сприяння міністерств освіти та землеробства: жіноча («Людмилівська» — на честь матері Людмили) школа сільського домоводства (1903 р. і віднесена до рангу середніх технічних училищ) та ремісниче училище («Леонідівське»  — на честь рідного дядька генерала-лейтенанта Леоніда Рудановського, 1901 р.)

Головний корпус Людмилівської школи — це красива двоповерхова цегляна будівля (архітектор Манфельдт) та декілька допоміжних будівель у великому парку. Головний корпус Леонідівського училища — це також красива двоповерхова цегляна будівля в центрі села. В обох навчальних закладах вчилися і стипендіати п. Коробки.

За радянських часів з 1922 р. Мрин став районним містечком, об’єднував 16 навколишніх сіл. Тут було створено МТС, ГММ, пекарню, розширено цегляний завод, лісництво. На базі Людмилівської школи створено професійно-технічне училище (нині СПТУ № 33), розширено лікарню в парковій зоні (навіть відкрито дитячий будинок для сиріт-малюків). На базі Леонідівського училища створено та розширено середню школу, де у 8—10 класах навчались діти мешканців навколишніх сіл та вихованці дитячого будинку, в якому було 120 дітей-сиріт війни.

Із втратою статусу райцентру почався повільний спад діяльності у різних сферах. В 50—60-х роках минулого століття біля Мрина нафтогазрозвідкою виявлено позитивну водонасичену структуру та згодом створено велике підземне сховище природного газу (для Києва) з базою газовиків у Мрині. Село відновлювало урбанізований відтінок. Але з 90-х років набрав темпи спад виробничої активності. Припинили існування цегляний та молочний заводи, пекарня, МТС, аптека та ін.

Великі багатокорпусні комплекси в парковій зоні (профтехучилище та стаціонарна лікарня) нині перебувають на грані закриття. СПТУ ледве набирає для навчання десь приблизно з сотню студентів. Дика природа захоплює раніше доглянуті території: газони, алеї та парк у цілому. Особливу тривогу мринчан і мешканців навколишніх сіл викликало цього року квітневе попередження «вищих інстанцій» про ліквідацію стаціонарного лікування, рентген-кабінет вже не працює («Літ. Мрин» №5(18) та №1 (14)).

Як бути людям, особливо похилого віку, коли до районних центрів (Носівка, Ніжин) фактично по бездоріжжю долати 15—25 км? Не так давно тут було збудовано новий лікувальний корпус, та так і не доведено до фіналу. А лікарня обслуговує декілька сіл із загальною кількістю мешканців понад п’ять тисяч людей.

Ось це — основне, що викликає великий сум.

А маленька надія полягає ось у чому. Молоді інтелігенти-ентузіасти Мрина, члени літературного клубу 2011 року на громадських засадах створили власними силами і коштами місцеву газету «Літературний Мрин». «Для пробудження села зі сну» («Літ. Мрин» №1 (14)). На десяти сторінках цієї газети мринчани (і не тільки) читаюсь про все: життя села, поезію, прозу, гумор, історію села, поздоровлення землякам і багато іншого. У складі літературного клубу є лауреат низки літературних конкурсів України («Літ. Мрин» №7 (8)).

Ось це радує, що наш рідний Мрин духовно відроджується. Маємо велику надію, що Ваш «День», як впливове видання, підтримає мешканців Мрина та навколишніх сіл у збереженні лікарні. А молодих літклубівців зможе фахово підбадьорити. Адже Ви, пані Ларисо, палкий прихильник молоді по «школі журналістики», особливо «у глибинці».

Із сердечною повагою

Іван БОРИСОВЕЦЬ та моя родина Харків

Від редакції. У одному з наступних чисел «Дня» читайте матеріал про «Літературний Мрин» та його творців