Чи скоро ми будемо програвати аутсайдерам

Шановна редакціє!

Мені ніколи не доводилося писати до редакцій газет. Зараз я постійний читач газети «День». Оскільки я болільник з великим стажем (близько 50 років), то останні події в футболі мене хвилюють, і я вирішив написати. Сам я росіянин і тільки волею долі та начальства опинився в останні роки служби в РА в Києві, де вийшов на пенсію, став громадянином України. Тобто зараз я живу постійно і назавжди у Києві. Враховуючи, що я не вболіваю за «Динамо» Київ, та й за збірну України, мій погляд на стан футболу в країні, звичайно, відрізняється від загальноприйнятого. Це ніби погляд збоку.

Я уважно стежу за всіма футбольними подіями в Україні і за кордоном, в основному по телебаченню. У пресі читаю публікації в газетах «День», «Команда» (це мені по кишені).

Я далекий від думки ставити діагноз усьому українському футболу. Уболівальників багато і кожен має свою думку. Я б не взявся за перо, якби у ЗМІ знаходив відповіді на запитання, які мене хвилюють. Це, можливо, приватні запитання, але мені хочеться їх поставити. Багато з них стосуються і російського футболу, але від нього ми, на жаль, відлучені. Навіть матчі збірної Росії вдається подивитися дуже рідко. Але це просто до речі.

Перше. Мені незрозуміла загальна оцінка стану футболу в Україні. Майже всі ЗМІ вважають, що реальне місце збірної України, визначуване конкретними результатами в першості Європи та світу, не відповідає її можливостям і здібностям футболістів, тренерів та чиновників від футболу. Ностальгія за колишніми результатами не ґрунтується на реальних фактах і «успіхах» у минулому. Якщо подивитися фактам в очі, ніяких підстав очікувати якихось успіхів сьогодні у нас немає. Про це говорить статистика, особливо вона красномовна за останні одинадцять років. Місце збірної України у світовому та європейському рейтингу повністю відповідає її грі. Вона поступається не лише грандам, а й середнякам у Європі (Туреччині, Норвегії, Словенії, Бельгії, Польщі, Греції, Данії та ін.). Я думаю, якщо нічого не змінювати, скоро ми регулярно будемо програвати аутсайдерам. До речі, ця переоцінка своїх сил справедлива і для київського «Динамо». Зараз це середня європейська команда, яка ближча до аутсайдерів, ніж до лідерів. Я розумію, що про це гірко говорити, але що поробиш... Добре, хоч інші наші клуби зараз не мають ілюзій щодо цього.

Друге. Це «друге» є однією із причин, чому з’явилося «перше». Досі, з радянських часів і до цього дня, київське «Динамо» вважається флагманом футболу в Україні. Начебто нічого поганого в цьому немає. Але такого становища немає в жодній країні світу, крім пострадянських («Спартак» тощо). «Флагман» користується привілеями в кадрових питаннях, питаннях перенесення матчів, при вирішенні інших проблем. Окремо стоїть питання про суддівство. Але про це нижче. Чому гравці «Динамо» можуть отримувати захмарні зарплати, не у порівнянні з Бекхемом і Шевченком, а у порівнянні з усіма гравцями ПФЛ України і тим більше з трудящими країни? Чому, потрапивши до «Динамо», молода людина, яка нічим себе іще не проявила, не маючи на те ніяких підстав, яка не навчилась по-справжньому працювати, користується, на мій погляд, незаслуженими благами? Ми намагаємося наздогнати Європу. Це шлях у глухий кут. 11 років уже показали, що розрив збільшується. Треба серйозно проаналізувати все. Не можна бігти попереду паровоза, хоч би як нам цього хотілося. Можливо, починати доведеться саме з нуля. Деякі, звичайно, скажуть: «Футбол — це міжнародний престиж, футбол — візитна картка тощо». Думаю, що це далеко не так. А. Шевченко — це ще не Україна. Інакше ми будемо, рано чи пізно, мати такий же «престиж», якого добилися, збивши пасажирський літак. Краще пізно, ніж ніколи. Ніякі ігри в «уроки футболу» (я зараз працюю в школі), спроби декларувати відновлення роботи з дітьми та інше без чіткої програми і виділення серйозних коштів ні до чого не приведуть.

Третє — про суддівство. Це ще одне обгрунтування «другого».

Я не збираюсь аналізувати загальний рівень суддівства у вищій лізі. Наш суддівський корпус справляє непогане враження. Не гірше європейського і навіть світового. Я хотів знову загострити увагу на невеликому питанні, комплексі «флагмана», або «старшого брата», у суддівстві. Коли дивишся трансляцію неупереджено, помічаєш: якщо грає «Динамо» (Київ), більшість суддів зазделегідь віддають перевагу йому. Ще перед виходом на поле кияни мають перевагу. Судді не підсуджують, вони у підсвідомості десь тримають, що «Динамо» сильніше, там кращі гравці ліги, і тому будь-яке порушення суперника, як правило, фіксується негайно. Порушення «Динамо» оцінюються спокійніше. Зрозуміло, що це розмова ніби без доказів. Наведу декілька прикладів. Остання травма В. Ващука. Почалося все із найгрубішого порушення Владиславом на чужій половині поля. Він дуже небезпечно зіграв у ногу противника. Такі порушення обопільно небезпечні. Порушення заслуговувало мінімум попередження. Але Ващук залишився лежати на землі. Його винесли з поля, а через деякий час він повернувся в гру. Чому Ващука не було попереджено? На першості світу за це могли показати червону картку. Ще два приклади, пов’язані з новаком «Динамо» — бразильцем Рінконом. У грі проти одного із аутсайдерів він вийшов на заміну. Одним із перших дотиків до м’яча була зупинка рукою довгої передачі, якою він перервав контратаку суперника. Тільки штрафний, без жовтої картки. Через декілька хвилин Рінкон проводить класичний хокейний прийом суперника на стегно. Знову тільки штрафний. У «Динамо» були і є професіонали випрошувати штрафні і пенальті на рівному місці. Зараз «лідером» у цьому є Чернат. Будь-яке падіння біля штрафної противника забезпечує небезпечний момент. У половині таких випадків порушень немає. Заради справедливості треба відзначити, що є гравці в команді, які міцно стоять на ногах. До чого це призводить в іграх із зарубіжними командами, ми постійно спостерігаємо. Багато провалів у таких матчах пояснюються, зокрема, і необ’єктивним суддівством у нашій першості.

Матч «Динамо» з донецьким «Металургом» — ще одне підтвердження сказаному. Виявилося, «Динамо» не вміє програвати. Хуліганські дії (інакше їх не назвеш) Пеєва і Несмачного викликані роздратуванням від того, що вщент програли матч. До речі, неадекватна реакція ЗМІ на подію пояснюється тим же: киянам усе дозволено. Хоч офіційної реакції на подію поки немає, припущу, що покарання будуть у рівних частках — так само, як це сталося на полі. Всім по заслузі.

Четверте. Проблема з тренерськими кадрами. Багато наших тренерів були дуже гарними футболістами. Стати ж гарним тренером непросто. Досвідченому болільнику ясно, що тренерів треба спеціально готувати. Зараз впадає у вічі, що рівень їхньої освіти, інтелекту відверто низький. Іноді буває соромно слухати їхні інтерв’ю. Навіть журналістам потім буває важко перекласти літературною мовою те, що вони наговорили. Тренери збірної і команд вищої та першої ліг повинні мати вищу освіту, отриману у вузах високого рівня. Розраховувати на купівлю гарних зарубіжних тренерів нерозумно. Все-таки не гроші вирішують усе. Тренер повинен бути Вчителем.

З повагою Микола КУДЮКОВ, Київ