Чи варто ломитися в зачинені двері?

Я — киянин. Моя мама — українка. Батько — росіянин, що народився, виріс і помер у Києві. У Києві та його околицях могили всіх моїх предків. Гадаю, що цього досить щоб розвіяти підозри в моєму національному суб’єктивізмі. Сам себе я зараховую до російськомовних українців, лояльних до наших російських сусідів. Так, саме лояльних, не більше і не менше цього. Підкреслюю це тому, що серед нас зустрічаються й нетерпимі, і просто байдужі до всього, що пов’язано з національними ознаками і національною прихильністю. Тепер по суті свого розчарування.

На останніх президентських виборах, не будучи прихильником нинішнього Президента, я все ж, у другому турі, щоб не підтримувати комуністів, віддав свій голос за нього. До того ж в особі Президента чітко проглядався прихильник європейської інтеграції, що вельми імпонувало таким, як я. І ось, підбадьорившись надією і піднявши гасло «В Європу без комуністів», всі ми виявилися зі своїм розбитим коритом біля щільно закритих європейських дверей. Виявляється, ми чи то за зростом не проходимо, чи то просто нам, з нашим слов’янським менталітетом, немає місця в європейському домі. Виявляється, нам ще дуже й дуже далеко навіть до асоційованого членства і наші проблеми ще довго будуть тільки нашими проблемами й це — після того, як ми фактично роззброїлися, відмовившись від статусу ядерної держави, відмовилися від активної участі в СНД і від вельми наполегливої пропозиції влитися в Союз слов’янських держав. Виявляється, розраховувати на якусь істотну, як це було з Польщею, Чехією, Угорщиною, допомогу нам немає чого. Виходить, Європа лише прихильно погодилася прийняти наші жертви, але не нас. Адже навіть найбільш майстерному будівельникові, для зведення сучасного будинку потрібна допомога, оскільки будь-яке будівництво — це процес колективний. Всім же відома наша народна толока! Так до кого ж повинна була звертатися по допомогу незалежна Україна, що межує як з Росією, так і з багатьма країнами Центральної Європи? Так! Безумовно до Європи — рівень життя більшості європейських країн набагато вищий за російський. Безперечно, це виправдовує наше прагнення до європейської інтеграції. Але, як показують реалії сьогодення, Європа лише неприязно зиркає на нас і може в будь-який момент гидливо відвернутися, як від настирливих бідних родичів. Можливо, у неї є для цього підстави. Скоріше за все це і наша корумпованість, і шахраюватість, політична непередбачуваність, пов’язана з наявністю в парламенті великої комуністичної фракції. Адже їй, Європі, однаково не потрібні країни, як з відверто комуністичною, так і з фашистською орієнтацією. І все ж, якщо трапиться диво й ми зуміємо влитися до Євросоюзу, чи зможемо ми відчувати себе в ньому рівними серед рівних, рівними серед держав з розвиненою стабільною економікою та загальновизнаною демократичною репутацією? Скоріше за все — ні. Певно ми будемо там людьми другого сорту, як це вже сталося з німцями Східної Німеччини. Виникає запитання: а чи варто нам, українцям, принижуватися перед зачиненими дверми наших західних сусідів? Чи не буде доцільніше, поки не пізно, приєднатися, а зробити це можна і без втрат для незалежності, до Російсько-Білоруського Союзу? Можливо, певній частині русофобного населення цей варіант інтеграції здаватиметься неприйнятним, але виходити треба з реальної обстановки і досвіду минулого, яке показало результативність подібного об’єднання в розв’язанні загальних політичних і економічних проблем у часи і, особливо, після Громадянської і Великої Вітчизняної воєн, коли економічна ситуація не набагато відрізнялася від сьогоднішньої. Може це і є те світло в кінці тунелю, до якого треба йти? Мабуть, це буде крок назад, але він допоможе зробити два кроки вперед, а потім і вийти на загальноєвропейський рівень без допомоги гордовитої Європи. А що стосується братів-слов’ян, то вони нас, думаю, зрозуміють і не стануть суворо засуджувати за наші вагання і незговірливість. На те вони й брати.