«Де душа живе без страху...»

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора інформаційної агенції ЗІК:

 — Різдвяні дні, навіть за весняної погоди, — це вже добре. Зрештою і весняна погода цьогоріч — це, мабуть, знак Божої ласки до українських Євромайданів, до усіх тих людей, які і Новий рік, і Різдво зустріли на площах просто неба, виборюючи право на гідне життя... Тепло  рідного дому, найдорожчі люди — це те, чим зазвичай просякнуті новорічні й різдвяні дні. Кутя на столі, свічка пам’яті за душами найдорожчих, їхня незрима присутність і підтримка — світлі відчуття цих днів... Уперше під келих шампанського за новорічним столом співала наш Гімн: по телевізору — Майдан, а ми — за святковим столом. Оце чуття єдиної родини дає надію, загріває. Це те, що відкрив у нас Євромайдан...

 Що поганого? У свято — несвяткове тло думок: Майдан стоїть, та нічого ж ще не вибороли, треба набиратися терпіння й мужності. Що буде з Україною — залежить від кожного з нас... Дратує мусолення підкинутої ззовні теми розколу України. Гірко, але не маємо у владі критичної маси людей, яка єднатиме. Отож і сімейна прогулянка у самісіньке Різдво проходила «у супроводі» розмови про політику — відштовхуючись від однієї фрази Євгенії Альбац у телеефірі RTVi, згадували російсько-грузинську війну 2008 року і знаходили аналогії із ситуацією, в якій зараз Україна. Дійшли висновку: дуже важливо бути пильними й не піддаватися на провокації...

Любов КИЯНОВСЬКА, професор Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка:

 — Минулий рік у Львові, попри гостру політичну ситуацію і всі ті проблеми, що всі переживаємо, в культурному плані був достатньо багатий і цікавий. Наприклад, до позитивних звершень я би  віднесла постановку у нашій опері «Чарівної флейти» Моцарта, бо його опери не ставили у Львові як мінімум півстоліття, а може — й більше. Дуже цікаві  фестивалі у філармонії. Взагалі можна сказати, що Львівська філармонія дуже добре дбає про те, щоби максимально розширити різного плану культурно-мистецькі заходи, і кожен — цікавіший за попередній! Мені також подобається, що філармонія тепер усіляко пропагує популярну музику, причому на високому рівні — говорю про класні, професіональні колективи, і це є великий плюс. Для мене важливо, що належним чином вшановано ювілярів, зокрема — Мирослава Скорика, якому було присвячено сім філармонійних вечорів. Причому, на мою думку, один із них міг би претендувати на рекорд у Книзі Гіннесса, позаяк у програмі прозвучало аж вісім скрипкових концертів — це справді особлива, феноменальна подія. Належно була відзначена й музика Колесси.  Тобто загалом можна говорити про те, що нарешті відроджується пошана до корифеїв української музики у форматі світових стандартів! Усе вище перелічене — плюси. Щодо мінусів, то мені особисто забракло у Львові видатних гастролерів. Гадаю, що Львів, який завжди приймав музикантів першого рангу Європи, не повинен втрачати цієї позиції. 

Володимир ГУЛИМА, голова правління ГО «Центр дослідження проблем регіонального і міжнародного співробітництва»:

 — Як офіцер у відставці, який віддав службі у Збройних силах не один рік, радію з того, що 2013-го нарешті в Україні згадали про те, що у нас є Збройні сили, і говорили, що їх треба модернізувати, переводити на сучасну основу. Ми також відмовилися від призову, і це достатньо позитивний крок. На жаль, усі ці гарні починання були зведені до формальності, тобто розмови про реформи, модернізацію війська перетворилися на чергову балаканину, яка більше скидається на піар. Отже, мушу констатувати з цього приводу загальне розчарування, зокрема — спільноти військовиків, від відмови від євроінтеграції. Тому що маємо колосальний досвід співпраці з нашими європейськими партнерами, партнерами по НАТО, бачимо ставлення в європейських країнах до людини  зі зброєю, зрештою, ставлення армії до питання захисту батьківщини, справжній, реальний патріотизм. На жаль, не так сталося, як гадалося, і це для мене є найбільшим розчаруванням у році, що минув.

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

 — 2014-й — особливий рік для України, бо відзначатимемо 200-ліття Шевченка. Вірю і знаю, що формули, настанови й імперативи, які Кобзар заклав у своїй творчості, будуть зараз, як ніколи, актуальними. Добре те, що ми стали свідками народження громадянського суспільства, побачили, який у нас народ — творчий і мужній, який утілює ідеї наших попередників: холодноярівців, упівців, січових стрільців. А це означає, що національна ідея — незалежної України, свободи кожної окремої людини — продовжує жити. Добре й те, що я мала велике щастя зустріти 2014-й на Майдані, де відчула себе краплею нашої української спільноти. Погано, що люди ввійшли у святкування Різдва Христового  з певним смутком, бо очікували швидкого результату. Важливо усвідомити, що для досягнення бажаного нам треба довго й тяжко працювати, а особливо — зі східною Україною, перед якою ми всі завинили. Там живуть прекрасні люди, і ми повинні співпрацювати з ними на усіх рівнях — починаючи від науковців-істориків і закінчуючи громадськими організаціями. Добре те, що 2013-го МІОК на повний голос заявив про важливість відзначення 200-ліття Кобзаря, провівши конгрес, на який з’їхалися українці з 28 країн світу. Добре те, що «Львівська політехніка», один із найстаріших освітніх технічних закладів Східної Європи, готується цього року відзначити 170-ліття від часу заснування. Добре також те, що чекаємо на зустріч із представниками Центру Рабіндраната Тагора, де говоритимемо і про цього видатного письменника, поета, композитора, художника і громадського діяча,  і про Ганді, а назва цього заходу у «Львівській політехніці» — «Де душа живе без страху», як ніколи, є актуальною для всіх нас.

Остап ДРОЗДОВ,  автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» телеканала ЗІК:

 — Увесь минулий рік я узагальнено назвав би антропологічною розвідкою. Різні люди демонстрували різні риси. І це принесло мені два діаметрально протилежні спостереження. Люди навколо або стрімко дрібніють і маліють, або — навпаки: стрімко ростуть та проявляють неймовірні якості. Основний негативний висновок-2013 для мене  такий: я навіть не підозрював, що у нас стільки бидла! Тобто я завжди знав, що Україна є більше поганою країною, ніж доброю. Але щоб стільки безмовного, застрашеного бидла — не думав.  Звідки повилізали усі ці «тітушки» й беркутята? Головне розчарування (чи навіть шок) — багатомільйонна кількість бездушних зомбі з українськими паспортами, яких настільки залякали й приручили, що на них просто треба махнути рукою... Але, як і годиться, все одно перемагає позитив. 2013-го побачив його у виконанні Майдану. Нічого світлішого давно не відчував! 2013-й подарував нам ціле покоління кращих українців. Так, їх менше, але їх і не має бути більше. Вони повинні бути бодай у вигляді критичної маси — критичної до себе, країни і влади. Цей прошарок є, і він штовхатиме країну вперед. Я навіть подумав, що весь цей масив бидла, готового свою самоповагу проміняти на новогодній огоньок по телевізору, повинен існувати — як тло, антитеза і порівняння, щоб усі ми дуже чітко бачили, ким треба боятися бути. До речі, новорічна ніч у мене була, як ніколи, оптимістична. Давненько не мав такого ейфорійного очікування від року, що прийшов. Це навіть не очікування —  впевненість, що почалися незворотні процеси. Так, беркутята, есбеушники й міліціонери нікуди не ділися, і «тітушки» теж, і постсовєтське бидло так само на своїх місцях, але вони лише безсило спостерігатимуть, як твориться історія нової України.