Де ти – велика, соборна, незалежна й неділима Україно?!

Шановна Ларисо Олексіївно!

Звертаюся до Вас як до духовної матері, бо газета, очолювана Вами, настільки міцно увійшла в наше життя, що немовби стала такою собі духівницею, в якій ми завжди знаходимо розраду і пораду: вітаємо вдалі мудрі й пізнавальні матеріали, і нам прикро, коли читаємо щось натягнуте, неприродне — буває й таке, на жаль, як усе в цьому житті.

Не приховую, що для мене 27 квітня цього року — день підписання пакту Медвєдєва — Януковича, який, переконаний, увійде в історію України як чорний день, — виявилося таким ударом, що я довго після того почувався спустошеним, знесиленим і деморалізованим. Був обурений байдужістю народу до власного майбутнього, чекав мільйонних акцій протесту як належної відповіді на ці події, ходив на демонстрації. Але ті жалюгідні декілька тисяч протестантів мене остаточно «добили». Удар був таким дошкульним, що я вже хотів тікати з України на свою етнічну Батьківщину — Грузію. Навіть почав вести переговори про подвійне громадянство. Але моя дружина резонно стримала мене (і їй низький уклін за це) — вона сказала: «НІКУДИ ТИ НЕ ВТЕЧЕШ ВІД РОСІЙСЬКИХ ТАНКІВ. ТАМ У ТЕБЕ БУДЕ ЩЕ МЕНШЕ ЗАХИСТУ». І це дійсно так. Гадаємо, й міст через Керченську протоку росіяни хочуть побудувати лише для того, аби швидше дістатися Кавказу, але це між іншим.

Мій лист — це скоріше сповідь, біль, розпач, прояв безсилля, злість, сором за свій народ, його нездатність бути гідним викликів сьогодення, небажання увійти в сім’ю європейських народів, нездатність дбати про майбутнє власних дітей, захищати свої законні права тощо. Переконаний, щоб зберегти нашу українську ідентичність, наше коріння, історичну пам’ять, майбутнє, зрештою, — в нас немає іншого шляху, як відокремлення. Хоч би що там казали, що в єдності сила — назагал це так — але де той ЗНАМЕННИК, НАВКОЛО ЯКОГО МАЮТЬ ОБ’ЄДНАТИСЯ ЛІВИЙ І ПРАВИЙ БЕРЕГИ ДНІПРА? Поки що в цій єдності я бачу лише прояви слабкості, руйнації та АСИМІЛЯЦІЙНУ ВТРАТУ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, на жаль. Лише одне втішає, що ми витримували не одну татаро-монгольську навалу, тож наш народ вічний і переможе й цю ніч, що насунулася на Україну...

Можна без перебільшення стверджувати, що на тлі байдужості до сьогоднішніх політичних процесів в українському суспільстві та східної аполітичності стаття в інтернеті Ю. Андруховича про хірургічний поділ України як спосіб збереження української ідентичності спричинила певний фурор. Стався такий собі інтелектуальний вибух протестів прихильників єдиної України. І це зрозуміло: пан Юрій замахнувся на усталені націєтворчі засади України — Соборність і Неподільність, про які дбали і за які боролися Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, М. Грушевський, С. Петлюра, В. Винниченко й багато інших наших діячів. Він немовби порушив усталене табу на подібні крамольні думки. Що ж, життя беззаперечно засвідчує, що ідея Великої України від Сяну до Дону не одне століття міститься в центрі уваги як її прихильників, так і опонентів. Головною причиною виникнення думок про поділ України, тобто про необхідність «хірургічного втручання» в тіло Соборної та Неподільної є, на мою думку, свідоме обмеження і злочинна заборона пізнання історичної правди про Україну, про шляхи розвитку її складових. Що ж до причин, які спонукали Юрія Андруховича до висловлення цієї «крамольної» думки, можна довго й безплідно сперечатися. Але, безумовно, головним рушієм думки про поділ України є відсутність єдиної української ідентичності. Неможливо заперечити той факт, що головним стрижнем ідентичності має бути МОВА. Цей чинник усвідомлюють апріорі в усьому світі. А що ж ми маємо сьогодні на південному сході, в Криму, Донбасі? Про Севастополь навіть не будемо згадувати, де все українське стикається з лайкою, а часто — з відвертою ненавистю. Саме в Севастополі російські ЗМІ, які мають понад двадцять друкованих видань з накладом 100 тис. примірників (фактично всі антидержавні й антиукраїнські), день у день планомірно нищать Україну як державу, так і саме поняття її, доводячи всім, що наша держава — це якесь непорозуміння і ВГО (Временное Государственное Образование). Що ж, «успіхи» в цьому питанні, як то кажуть, очевидні: України в Севастополі НЕМАЄ. Можна посилатися на якийсь екстремізм як на певну «капілярну люмпенізацію — драматичний спадок тоталітарної системи, який дає гіркі плоди й сьогодні. І не тільки для України, а й для самої Росії» (О. Пахльовська, «День» № 144—145 від 13—14 серпня ц.р.), а як на мене — це зайвий прояв різних ідентичностей. І жахливий факт відмови колективу Донецького університету присвоїти ім’я Василя Стуса є ні чим іншим, як проявом іншої ментальності й ідентичності, не орієнтованої на українськість. Гадаю, навіть добре, що не присвоїли ім’я В. Стуса ДонУ, бо це було б знущанням над світлою пам’яттю поета в навчальному закладі, де фактично український дух у загоні. Абсолютно погоджуюся з паном Юрієм, що Соборність України не може бути священною коровою. І коли деякі регіони — Донбас та Крим, яким Україна чужа й нецікава, приводять до влади антиукраїнські сили, то, мабуть, доцільно дати їм змогу піти і не мучити ані себе, ані інших.

Певним чином Україна, на мою думку, втратила шанс відпустити у вільне плавання Південно-східну Українську республіку, яку було проголосили у Сіверськодонецьку 2004 року. Може, тоді сьогодні ми мали б зовсім іншу карту і політичну ситуацію в державі. Але, на щастя чи на жаль, історія не може бути в умовному способі. Тож і маємо сьогодні відверту тотальну диктатуру однієї сили на тлі явної політичної прострації України як держави й ущент деморалізованого, зневіреного суспільства. Україна сьогодні — така собі новоявлена поліцейська держава на марші в совкове «світле майбутнє». Вважаю, що більш єзуїтського знущання над народом годі вигадати. І дуже прикро, що нинішні політики по суті майже всі антидержавники, тож про їхній патріотизм не доводиться говорити, хіба що корумпований... Тому все дуже просто й виправдано: ми — українці, на жаль, не доросли до звання «нація». Відсутність громадянського суспільства в Україні — а це головна ознака нації, — яке виконувало б роль застережника й було б здатне до самозахисту від зазіхань усіляких пройдисвітів та маніпуляторів його правом на свободу і демократичні засади, дає змогу ПР виробляти сьогодні з народом ВСЕ, ЩО ЗАМАНЕТЬСЯ. А тепер ще є рішення КС, яким відмінили Закон про політреформу № 2222 від 2004 року. За одну ніч Україна перетворилася з парламентсько-президентської держави на диктаторсько-президентську. І кого турбує, що наш Гарант Конституції (який сором і жах!) вибирався за однієї системи, а перескочив в іншу.

Тож цілковито погоджуюся з О. Пахльовською, що «...Нам не варто рятувати таку Україну — де України, по суті, й немає... Просто необхідно відбудувати європейську парадигму... Сприйняття країни зміниться ззовні лише тоді, коли відбудуться незворотні внутрішні зміни: реальне, а не фіктивне постання громадянського суспільства, укорінення ідентичності через оволодіння власною культурою, через самоповагу, почуття гідності...» (О. Пахльовська «Європейська парадигма України», «День», № 167—168 від 17—18 вересня 2010 р.).