Демократія тут ні до чого!

Тільки сьогодні, спілкуючись з одним із професорів, почув чітке запитання: ваші ігри в демократію суперечать самій демократії.

Так ось, про демократію.

Сам термін запозичений із (давньо)грецької. Дужки потрібні для того, щоб підкреслити: антична демократія не те саме, що і демократії сущі: в останніх дуже часто збережено лише тло, імейдж, такий собі абрис, але не відображено сутність.

Сутність давньогрецької демократії, на яку, як на маяк, рівняються нові й новітні народи, відображена в наступних імперативах, а саме:

Делегування влади суверенним народом базується на таких принципах:

1) Вся влада є виборною — виборною послідовно, аж до заміщення виборних посад за допомогою жеребкування — апофеозу демократії!

2) Вся влада є обмеженою в термінах: в античних державах, які по праву вважаються першими громадянськими суспільствами, перебування при владі (яке мислилося тільки внаслідок обрання, і не інакше!), на посаді тільки протягом року, а після — зробіть ласку бути пересічними, звичайними громадянами!

3) Вся влада є підзвітною суверенному народу, тобто вождю (страшно сказати — horribile dictu!). Перікл, безумовний вождь афінської демократії, розпоряджаючись величезними багатствами держави, панічно боявся звіту у своїх діях перед колективом громадян, й Алківіад — вічний скептик і антитеза демократії — іронізував з приводу страхів Перікла перед тим, як дати звіт громадянам в своїх діях: «Краще б він турбувався про те, як такого звіту й зовсім не давати!». Пафос демократії полягає в тому, що за кожну дію на державному посту відповідає не партія, а уповноважений громадянин усім майном своїм і всіх своїх близьких!

Звідси висновок. Демократія як зразок, як маяк, зводиться до того, щоб всі державні люди у своїх діях були тільки виборними з усіх охочих, обмежені в термінах (на рік — ідеально, максимум — на чотири- п’ять років), чітко підзвітними колективу громадян (не через відповідальність так званих партій, але через відповідальність особисту!).

І коли я чую смішки з приводу демократії вітчизняної, з приводу частих виборів, я питаю наступне: а звідки ви взяли, що система влади, заснована: по-перше, на займанні державних посад не через змагання громадян, а хтозна з яких міркувань, є демократією? по-друге, чому ви раптом вирішили, що люди, які передають владні повноваження від чину до чину естафетою чи за пляшку, є слугами народу, демократії, смішно сказати — міністрами в первинному значенні цього терміну? з якої речі ви у своїй наївності подумали, що відповідальність партій, в які, подібно сполучним посудинам, перетікають одні й ті ж самі квазіособистості, є формою звітності суверенному народу? — Таємниця ця є аж ніяк не великою. Вона полягає в речах вельми прозаїчних. А саме. Дуже хочеться і багатьом індивідуальностям, щоб демократія одягалася в демократичні шати: олігархічні (у кращому значенні цього слова!), гетьманські (на початку двадцять першого століття!), аристократичні (Господи, так звідки ж аристой в умовах пострадянського суспільства? — це торговці оселедцем і комп’ютерами, чи що?), і замороченому нескінченними розмовами про демократію як владу народу, який комусь делегує свої права, взяти і покінчити з усією цією, ніби, іманентно чужою українському етносу нісенітницею: передати владу: 1) олігархам; 2) гетьману; 3) аристократії, на роль якої вже претендує незліченна орда нуворишів, що ствердилася у свої статках — учорашніх Пєтєк і Манєк.