Демократією потрібно вміти користуватися
Відгук на статтю Дмитра Шушаріна «Нехороший поворот» («День» №184-185 від 3—4 жовтня 2014 року)
Завжди з задоволенням читаю матеріали Дмитра Шушаріна. Вже назбирав їх цілу папку. Повністю поділяю його глибокі, не завжди приємні аналізи. Але в останній статті («День» 3-4.10.2014 р. «Нехороший поворот» ) є низка принципових, з якими погодитись не можу.
Ключова фраза статті — «... демократія залишається для України єдиним способом національного виживання». В ній два головних поняття — «демократія» і «національне виживання».
По-перше, ці два поняття дійсно тісно пов’язані між собою. Саме завдяки демократично обраним президентам Кучмі, Ющенку, Януковичу, Україна з найбільш перспективної у Східній Європі країни дійшла до стану національного виживання. Тобто до стану, коли під сумнів ставиться її майбутнє існування як самостійної держави. І не демократія в цьому винна. На 1.09.2014 року в Україні було прийнято 5219 законів, в середньому 20 законів на місяць. Певен, правильні, гарні закони, якщо Верховна Рада їх прийняла. А результат? І чи закони в цьому винні? Гарні, правильні закони прийняті про боротьбу з корупцією. Але... чи не варто подумати, чому у нас закони не працюють. Можливо, ми не той механізм управління державою обрали, тому законодавчий механізм працює вхолосту? Скальпель у невмілих руках не винен, що ним вбили людину. Демократія — дуже тонкий інструмент управління суспільством і ним потрібно вміти користуватись. Судячи по результатам за 23 роки — не вміємо. Сумно, що за 23 роки ми дійшли до такого стану.
По-друге, головне, безперечно, — національне виживання. Тут є багато складових — військова, яка на сьогодні вийшла на перше місце, економічна, політична, культурна. Треба вижити. Як державі, як народу. Хоча б вижити. Годі вже говорити про розвиток, прогрес, про приклад іншим народам, як я колись пропонував в концепції «Україна XXI століття». Це — програма-мінімум. Що для цього потрібно — відомо. Скільки на це піде часу — ніхто не скаже. Але якщо збереження України для нас є надметою, то чи не є другорядним питання вибору інструменту для її досягнення за певний період? І чи саме демократія є таким інструментом?
По-третє, автор протиставляє їй авторитаризм. І тут, як на мене, у автора підсвідомо відчувається значний вплив більшовицького менталітету — «хто не з нами, той проти нас». Хто не за демократію, той ворог цивілізаційного світу. І цей світ відвернеться від нас, якщо у нас встановиться авторитарний режим. А який він у нас був всі ці роки? І чи є впевненість, що у нас щось принципово зміниться в найближчий час ( в цьому ж номері газети в розділі «Резонанс» є цікавий рядок з «Фейсбуку»: «Очистимо владу для... нової Сім’ї»)? Зараз модно звертатись до аналогій. Коли між собою воювали два тоталітарних режими Гітлера та Сталіна, демократичний світ став на сторону одного з них. Автору варто подякувати за те, що він вводить в обіг таке поняття, як «національний авторитаризм». Це дуже слушна ідея. Національний — тобто, який враховує специфіку країни. Ніде ж у Європі немає країни, перед якою стоїть питання національного виживання. І якщо в їхніх умовах демократія виступає як ефективний інструмент управління, то чи означає це, що і в наших умовах вона буде такою ж ефективною?
Демократія має безліч різновидів. З останніх — мережева демократія, цензова демократія, гібридна демократія (термін виник ще до агресії Росії). Цим терміном користуються абсолютно протилежні режими — демократичними по суті є більшість успішних країн, а за назвою — Корейська народно-демократична республіка (три в одному), Демократична Республіка Конго. Так само й авторитаризм. Є авторитаризм Путіна: як шлях повернення до старої системи управління, до тоталітаризму, шлях регресу суспільства. Є наш український, національний авторитаризм. Попри всі недоліки того гібридного режиму, який у нас склався, але все ж таки — конкурентність під час виборів, велика різноманітність ЗМІ, свобода зібрань, хай і спотворена, але розвивалась приватна власність, безліч громадських об’єднань. Тобто, наш національний авторитаризм , як залишок радянської системи, зі скрипом, всупереч самій владі все ж таки помалу просувається в бік демократії. Останній Майдан, війна на Сході значно прискорили ці процеси. Але є велика небезпека, що величезний патріотичний, реформатівський потенціал, який проявився у зв’язку з агресією Росії, може бути знівельований владою. Перетворити цю енергію не тільки для виживання, але й для подальшого розвитку міг би сильний, харизматичний Президент. Не варто забувати, що у нас головною політичною фігурою залишається саме Президент. Сильна президентська влада — різновид авторитарної влади. Як і раніш, я, на жаль, не маю на прикметі такого кандидата. Була надія, що багатозіркові генерали згадають про свою Силу і про свою Честь і візьмуть на себе вирішення хоча б військових питань і вималюється така людина. Не взяли, побоялись.
І якщо у нас все ж таки встановиться авторитарний режим, то у випадку продовження війни з Росією, це не буде всього-на-всього війна двох авторитарних режимів. Це занадто поверховий погляд. Це і зараз є війна двох способів виробництва: старого, азіатського способу виробництва (К.Маркс), природною формою існування якого є саме тоталітаризм, і нового, відносно прогресивного на сьогодні, капіталістичного, формою існування якого є демократія. Тому не варто бідкатись, що демократичний світ від нас відвернеться. Це — по-перше. А по-друге, нам потрібно вижити, за будь-яку ціну. І керуватись виключно національними інтересами. Національний авторитаризм — не гірший варіант на цьому шляху. Станемо сильними, успішними — станемо і демократичними. І станемо бажаними членами європейської сім’ї. Зрештою, демократія — привілей успішних країн.
Насамкінець . В наступній статті Дмитра Шушарін («День» від 8 жовтня 2014 р. «Вчора Путіну виповнилось 62 роки») змальовує світ майбутнього, який вже сьогодні успішно починає вибудовувати Путін. Світ, де він вже сьогодні «обнулив» НАТО, ЄС і ООН. Чи є в цьому світі місце для демократії? Питання, звичайно, риторичне. Це наш сусід навіки. І чи буде вислів (за Шушаріним) «Як вам не соромно» достатнім для стримування намірів цього сусіда?
