Дорогами визвольної боротьби

Ще в далекі п’ятдесяті, в роки творчої юності, мені випало взяти участь у незвичному пропагандистському рейді — зі Львова до Берези Картузької. Тобто на місце нещодавнього страхітливого концентраційного табору, першого на польських землях, постраху опозиційних до тогочасної влади сил, особливо це стосувалося активістів українських націоналістичних організацій. Зрештою, влада маршала Пілсудського і не приховувала факту, що організовувала табір саме з цією метою — на зразок фашистських бухенвальдів та сталінськихГУЛАГів.

Мені, як колишньому в’язневі фашистських катівень, цікаво було зіставити ці репресивні профашистські системи — подібність виявлялася разючою. Я вже знав дещо про горезвісну Березу — з однойменної поеми Олександра Гаврилюка. Проте невдовзі до моїх рук потрапило заокеанське видання набагато ѓрунтовнішої й детальнішої книжки про цю трагічну історію — «Береза Картузька: спомини» невідомого на той час Володимира Макара.

Але спочатку наведу короткий спомин іншого в’язня, на жаль, безіменного — про самого Володимира:

«Почався вишкіл. Так і видно було, що поліцаєві... ходить про те, щоб нас замучити. Коли вже сам замучився, верескнув:

— Конєц. Воде мацє?

— Ні! — відповів Макар.

— Цо за «ні»? Яке «ні»? Я тего не розумем! Ти, чловеку, єстесь в Польсце, єш польскі хлеб і для тего маш мувіць по польску! Назвіско?

— Макар Володимир.

— Званцє?

— Студент філософії.

— Цо? Академік? Ходзі до польскі університет і нє хце мувіць по польску? Бєж вєдра і ходзь зе мнув!...»

Після розправи Макар ледве доповз до казарми...»

І ось я тримаю в руках чотиритомне видання Володимира Макара «Спомини і роздуми», на жаль, посмертне — гідний підсумок довгого й тернистого творчого шляху бійця за Українську державність, одного з найвірніших і найпослідовніших учасників героїчних визвольних змагань, людини, яка стояла поряд з провідниками цієї боротьби, була свідком та учасником подій, які визначили курс і долю сотень і сотень тисяч, чи й мільйонів українських патріотів. Зворушливі згадки про Різдво з Романом Шухевичем, листи від М. Лебедя, згадки про знаних ним Д. Данилишина і В. Біласа, месника за український Голодомор М. Лемика...

В. Макар — особистість, яка з гімназійної лави знайшла шлях до націоналістичного підпілля, а вже з університетської лави, 1929 р., він став одним із перших в’язнів Берези Карт узької. Його спогади становлять для нас безперечний історичний інтерес, але ще більше викликає пошану організація ним видань спогадів інших борців, збереження та публікація документальних свідчень. Саме йому в ті важкі часи боротьби належало «переплавляти» через свою душу, свій розум тисячі й тисячі донесень із багатьох теренів визвольних змагань: керівництво Повстанням зобов’язувало кожен бойовий загін звітувати про проведені операції, про кривди і втрати, про здобутки й успіхи. Це був неоціненний скарб для української історії, хай часто вони писалися і не надто грамотною рукою, за найнесприятливіших умов.

Невдовзі В. Макар мандрує з групою пропаганди в Карпати, а звідти у Словаччину. «Під мою опіку передано кілька великих міхів зі звітами і різними іншими матеріалами з цілої України...» Значною мірою саме завдяки самовідданості В. Макара більшість цих матеріалів потрапили за океан, стали визначальними, коли тривала праця над 50-томним виданням «Літопису УПА», — зрештою, саме В. Макар став не лише одним із чільних ініціаторів цього видання. а й фундатором, не шкодуючи для великої справи власних коштів. І ось нині, напередодні сторіччя від дня народження В. Макара, в селі Поториця на Сокальщині, звідки походить його древній рід, було відкрито пам’ятник патріотові — ця подія відбулася з великими урочистостями, зібралося багато людей. Автори пам’ятника — львівські митці, скульптор Петро Кулик та архітектор Володимир Блосюк. Це не перша їхня спільна робота — у творчій співпраці постали монументи козацькому гетьманові Іванові Підкові у Львові й Черкасах, Каневі, князеві Василькові в Теребовлі, Пилипові Коновалу в Кутківцях, стрілецькому поетові Романові Купчинському в Розгадові, а в останні роки — спільна робота над увічненням пам’яті С. Бандери та А. Мельника, Р. Шухевича, П. Василенка...

Знаменно, що громада Поториці вирішила не забути й багатьох інших односельців — адже саме звідси вийшло понад двісті героїв визвольної боротьби, які полягли зі зброєю в руках чи загинули в сталінських катівнях. Тож спільно вирішили: буде пам’ятний комплекс. А в ньому — ключові пункти. Так, урівноважуватиме пам’ятний знак В. Макару відтворений у граніті образ ще одного визначного односельця — сотника Григорія Скляра. Він поліг зі зброєю в руках на теренах нинішньої Польщі. По-своєму знаменно, що поховано його поблизу Любачева, у спільній могилі для кількох повстанських командирів, а між ними — поет, редактор підпільного журналу «Лісовик», виходець із Яготина Петро Василенко. Хочеться наголосити на цьому: адже не міг бути випадковим збіг, що старший брат скульптора Микола Кулик партизанив разом із П. Василенком, а нині став одним з організаторів видання літопису «УПА», ініціатором і фундатором кількох зроблених молодшим братом Петром Куликом пам’ятників на українській землі.

Можна було б ще відзначити самозречену творчу працю авторів пам’ятника: сам П. Кулик їздив зі Львова до Поториці понад двадцять разів, а це майже сто кілометрів шляху; згадувати про те, як добирали граніт, про розуміння і допомогу простих каменярів, рівно ж як і безкорисливу підтримку земляків героя. Адже насправді неоціненні донесені до нащадків згадки про трагічну велич визвольної боротьби, про вічну шану полеглим...