Дякую вам!
Шановна Ларисо Олексіївно!
Представлення в газеті «День» (№ 20 від 05.02.08) авторами фундаментальної книги про політичну історію України XX століття не могло не викликати підвищеного інтересу в постійних читачів газети. Коротка анотація однотомника зачіпає, гадаю, кожного, хто жив і творив у цей період часу. Себе з моїми батьками відношу до тієї категорії громадян, які були безпосередніми свідками або учасниками подій, революцій, світових воєн, Голодомору, репресій та інших катаклізмів XX століття. Схиляюся перед вченими, давно відомими читачам газети, за їхню колосальну працю з розкриття величезного пласта політичної історії найжахливішого для України XX століття. Але без знайомства з книгою мій інтерес поки що викликаний не самою презентацією книги, а змістом проблем, що обговорюються.
На ваше запитання «...як швидше й легше, за допомогою яких інститутів можна зробити якісні історичні знання доступними для суспільства?» смію відповісти: ви в газеті давно це робите, починаючи від «Україна Incognita» і «Бібліотеки газети «День» до багаторазових зустрічей з університетською молоддю України. З багатьох злободенних українських проблем ви випереджаєте і політикум, й інші журналістські видання. Але розширення вашої аудиторії мені бачиться в доступності ваших видань ширшому колу читачів. Хотілося б побачити таку доступність у спільних проектах із телебаченням та книгодрукуванням, і навіть зі школами. Для підвищення історичних знань абсолютно правильно звучить думка — потрібно починати зі шкільної лави. Надзвичайно сильно стала б у пригоді шкільним вчителям-історикам ваша «Бібліотека газети», адже в школах досі викладається спотворена історія України. А як нам бути зі «звільненням від «окупованого духу»? Адже не так просто викорчувати з себе рабські погляди, що вселялися роками. Для прикладу: коли ми в сім’ї обговорюємо проблему Голодомору 1932— 1933 років, моя дружина докоряє: «Що ви все про голод в Україні? Я на Кубані (вона зі ст. Ярославської) ледве вижила, а мій братик помер від голоду». Вона Кубань не відділяє від Росії, хоч, зрештою, до істини доходить через своє дівоче прізвище — Калюжна — і згадки, що дід розмовляв українською мовою, і стає зрозумілим, чому голодом морили й Кубань.
Із жалем можна констатувати — в інформаційному просторі України мало місця займають теми історичної правди, а комерційному телебаченню вони взагалі не потрібні. Але як зупинити потік кінофільмів, що відводять убік, відволікають від істинного пізнання історії України? Потрібні українські патріотичні фільми з національною спрямованістю, й тут держава втрачає дорогоцінний час, не виявляючи турботи про моральний вигляд майбутнього покоління. Незрозуміла бездіяльність наглядової ради з телебачення допускає появу на екранах картин з антиукраїнськими сюжетами, що спотворюють і висміюють народні традиції та культуру, а це вже на межі національної безпеки країни. Не видно реакції Нацради з телебачення на критику газети «День», суцільні відмовки і базікання. Ну, не можна ж так! Державний орган, якому доручено стежити за безпекою інформації, що подається в ефір, не виконує своєї основної функції.
Що хотілося б іще підкреслити — це послідовну позицію газети «День» щодо захисту національних цінностей. Ви вміло підносите матеріал і співрозмовників. І дійсно, як перекликається круглий стіл із професором С. Кульчицьким, професором Ю. Шаповалом, кандидатом історичних наук В. Гріневичем, із гостем попереднього номера газети (№19 від 02.02.08) Оксаною Пахльовською. У відповідях пані Пахльовської, завідувачки кафедри україністики Римського університету «Ла Сап’єнца», на запитання редакції звучить неспокій за долю країни. Красиво, розумно, доказово точно даються формулювання образу України в сучасному світі й у минулому. А що ми повинні робити сьогодні? «В Європу потрібно йти з гідністю і впевненістю в собі», «У світі поважають народи, які поважають самі себе». Хоч якої сфери торкалася пані Пахльовська: НАТО, літератури й культури, політики та інтелектуальної еліти, Голодомору, читаєш часом гострі слова критики на адресу суспільства, його відставання й топтання на місці та проникаєшся її переконливою, історичною правдою.
Вибачте за сумбурного листа, але наринуло написати, про що сам багато думаю.
P.S. Дві сторінки: «Хто захистить Авеля?» і «Звільнення окупованого духу», як кажуть, зачитав до дір.
