Етика, освіта і європейські цінності

Сьогодні мені пригадався мій третій курс. Можливо, я була не надто сумлінною студенткою, але основну програму курсів засвоїла добре. Так-от, якраз тоді нам читали філософську дисципліну, яка називається Етика. Вона розглядає закономірності морального життя особистості й суспільства, шляхи та засоби удосконалення моральних взаємин між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральність відношення людини до природи. Так, етика, так само як і естетика, має свої категорії, що є загальними, фундаментальними поняттями, які відображають найістотніші, закономірні зв’язки і взаємодію реальної дійсності й пізнання. Ці категорії є основою тих чи інших етичних учень.

До чого це я? До того, що є така етична категорія, як «чесність». У ній виявляється одна з найважливіших вимог моральності. Вона передбачає правдивість, принциповість, вірність прийнятим на себе зобов’язанням, суб’єктивну переконаність у правильності діяння, щирість перед іншими і перед самим собою. Коли у людини порушено або немає взагалі внутрішнього відчуття цієї етичної категорії, то хоч би якими «чесними» словами вона намагалася висловити свою думку, все одно у слухача залишиться відчуття, що тут щось не так. Коли ж у своїх помислах і діяннях людина чесна перед самою собою, це теж відчувається одразу. Звідси логічно, що, брешучи іншим, ми лише брешемо самим собі...

Є така етична категорія, як «відповідальність». Як на мене, її найпримітнішим тлумаченням є гегелівська «відповідальність за намір», коли наслідки в усьому їхньому обсязі не можуть бути передбачені й на перший план виходить активність суб’єкта як умова відповідальності. З відповідальності за вчинок випливає відповідальність за наслідки своєї діяльності. Коли відповідальність має не лише суто моральнісне значення, а й передусім правове. І тут доречно згадати Ганса Йонаса, який у праці «Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації» звертає нашу увагу на поняття «недбалості», яке він розглядає як суто моральнісне негативне явище. Звідси можна зробити висновок, що коли той чи інший добрий намір є обдуманим і позбавленим недбалості, то не повинно виникати ситуації: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Ще є така етична категорія, як «совість». Вона характеризує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку своїх вчинків. Тут потрібно згадати авторитарну і гуманістичну совість, що їх розрізняв Еріх Фромм, який під авторитарною розумів совість зовнішнього порядку, релігійну чи соціальну, совість від страху покарання. І гуманістичну — як голос самої людини, кращого начала в ній, здатного на саморозвиток. І на продовження — позиція Мартіна Гайдеґґера, який ототожнював совість з істиною. Совість, за Гайдеґґером, змушує людину згадати про свою конечність, смертність, звернувшись до питань про буття і до власної неповторної індивідуальності в ньому. Відповідно совість не з’являється на порожньому місці, а приходить лише як закономірний наслідок душевної роботи над собою і тільки як наслідок певної морально-особистісної самореалізації.

І нарешті, є така етична категорія, як «шляхетність». Тут мені пригадується Фрідріх Ніцше, який писав: «Людина шляхетної касти за мірило цінностей має себе, їй не потрібне схвалення, вона каже: «Шкідливе для мене — шкідливе саме по собі». Шляхетна людина допомагає також нещасному, однак не (або майже не) зі співчуття, а завдяки спонуці, породженій надміром сили. Шляхетна людина вшановує в собі людину могутню і таку, що вміє опановувати себе, вміє говорити й мовчати, цілком готова і до себе поставитися суворо й вимогливо та шанує свою суворість і непоступливість. Тверезе зерно тут таке: шляхетність — це сукупність стрижневих моральнісних якостей, доповнених самоповагою та гідністю і такою ж мірою повагою до інших. І щоб досягти цієї шляхетності, треба подолати довгий і нелегкий шлях навчання, розвитку, вдосконалення, набуття різних знань та вмінь у найширшому розумінні цього слова.

Спостереження за дискусією, що розгорнулася в нашому суспільстві навколо трьох законопроектів про вищу освіту в Україні, у мене викликало два дуже загальних і водночас дуже точних запитання:

1. Чи хочемо ми бачити людину з вищою освітою, яка має уявлення про наведені вище стрижневі категорії етики? Чи хочемо ми, щоб людина з вищою освітою справді була освіченою та шляхетною? Чи нам досить певної сукупності знань та вмінь, запропонованих навчальним планом, і наявності диплома й додатка до нього?

2. Чи хочуть ті, хто розробляє ці законопроекти, дискутує щодо них, вносить поправки і зміни, дійсно того, щоб у нашій державі були такі «шляхетні» люди? Чи в різновекторних політичних баченнях і стратегіях українського сьогодення такі люди не потрібні?

Відповідей на ці запитання, я поки не маю, на жаль.

У цих дискусіях не раз бачилось апелювання до західноєвропейської системи освіти та системи адміністрування найкращими університетами Європи. І це слушно. Але насамперед запитаймо себе, як ми уявляємо собі поняття «Європа»? І який зміст ми вкладаємо в поняття «європейські цінності»? Перше фундаментальне визначення громадянського суспільства дав уже згадуваний мною Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, який у це поняття вкладав такі сутнісні риси:

* громадянське суспільство є сукупністю індивідів, які задовольняють за допомогою праці свої повсякденні потреби;

* основою громадянського суспільства є приватна власність;

* рушійною силою історичного прогресу є не громадянське суспільство, а держава, яка захищає людину від випадковостей, забезпечує справедливість і реалізує спільність інтересів;

* громадянське суспільство та індивід підпорядковані державі, бо саме вона інтегрує окремих індивідів та їхні групи в органічну цілісність;

* небезпека існування всеосяжної держави полягає в тому, що вона поглинає громадянське суспільство і не прагне гарантувати громадянам їхні права і свободи.

З історії ми бачимо, що саме це поняття стало ключовим для усвідомлення цінностей, котрі ми нині зазвичай називаємо європейськими.

Що ще сформувало ці вирішальні риси «європейськості»? Зрозуміло, це традиція в найширшому розумінні цього слова — вона сягає ще античності й плавно, проте рішуче знаходить свій розвиток спочатку в добу Середньовіччя, потім — Відродження та Реформації, і цей поступ триває аж до наших сучасних уявлень про «європейські цінності». Але що лежить у підвалинах цієї традиції? Що визначило поступову еволюцію визначальних рис Європи? Це релігія та освіта. Адже освіта розвивалася суголосно релігійним явищам.

Щоб пояснити важливість релігії для формування європейських цінностей, слід просто звернути увагу на буденне життя Європи. Для цього спроектуємо ситуацію, яка, на моє переконання, є наочною для цього усвідомлення. Говоритиму про Німеччину, вона для мене ближча. Уявімо: літо, спека. Ви долаєте шлях від Берліна до Кельна, а це 500 із гаком кілометрів. Ви добряче втомилися після поїздки, виходите з гамірного вокзалу і перше, що бачите, — це Кельнський собор... Звісно, він вражає своєю величчю і красою. Ви в шортах, стомлені, через спеку не почуваєтеся свіжими, але все ж наважуєтеся зайти до нього. А Собор — найвищий у Європі, і будувався впродовж семи століть. Усередині ви чуєте орган і продовжуєте почуватися ніяково, бо звикли до наших церков, де вам, якщо ви дівчина, скажуть, що без хусточки заходити в церкву не можна, де, якщо ви в шортах, то вам скажуть, що «негоже» заходити до храму в такому вигляді, й покажуть на вихід. А в Кельнському соборі люди можуть бути одягнені, як і ви, в шортах і без хусточок. І проблема не в конфесії, не в релігії, а в цінностях, у толерантності — ви прийшли до Бога, і не так важливо, в якому ви вигляді, важливо, що ви прийшли, важливо, що щось спонукало вас до цього. І звідси стає очевидним, що основою «європейських цінностей» є релігійність, яка ѓрунтується на повазі до іншого й повазі до самого себе за будь-яких обставин. Запитаймо ж у себе тепер, чому ми переходимо дорогу в не відведеному для цього місці, чому беремо й даємо хабарі, чому наша політика та економіка є такими, які вони є? Навряд тому, що так заведено, навряд тому, що ми цього хочемо. У нас немає ціннісної ідентичності, немає сутнісного державотворчого фундаменту.

Очевидно, що для України релігія завжди була проблемною сферою, однак при цьому завжди вирішальною: згадаймо Хрещення Русі, а 1596 р. — Берестейську унію. На мою думку, ця подія була ключовою та однією з найважливіших у релігійному житті України. Бо виходить, що ще тоді, в XVI столітті, Україна мала шанс долучитися до формування тих самих «європейських цінностей» і визнати свою приналежність до них. Утім, історію судити важко, певно, й не варто цього робити.

У нашій історії, так само як і в європейській, освіта також розвивалася суголосно релігійним впливам. І так само на певному етапі поставала традиція, яка і мала лягати в основу стрижневих цінностей та ідентичностей. Ми знаємо, що ця традиція переривалася кілька разів і Україні насаджували тоді чужі традиції, в тому числі стосовно релігії та освіти.

Розуміючи всю складність історії України, ми маємо шанс нині визначити для України вектори її розвитку. Крім того, з огляду на непросту ситуацію в релігійному житті України, освіта залишається чи не єдиним шансом визначити цю нашу ідентичність. Тому майбутній закон про вищу освіту в Україні — це не лише питання розміру стипендії чи системи вступу до того чи іншого вишу (хоча, звісно, і це дуже важливо), а й світоглядне питання «бути чи не бути» Україні не формально, а по суті європейською державою.

На мою думку, важливо пам’ятати, що, обираючи демократичні цінності, громадянське суспільство, правову свідомість, збереження традиції, європейську систему освіти й інші категорії цього рівня, ми обираємо Європу, відкидаючи це і продовжуючи переходити вулицю не там, де треба, даючи та беручи хабарі, — ми просто залишаємося в Азії...