Ейфорія закінчилася...
У 1991 році я теж пережив ейфорію у зв’язку з проголошенням незалежності нашої України. Той факт, що ми століттями жили за командами з Варшави, Петербурга або Москви, ще в молодості здавався мені історичною несправедливістю. Тоді мені здавалося, що якби нам колись вдалося вирватися з обіймів старшої сестри, ми б семимильними кроками пішли у своє світле майбутнє. Звісна річ, що ні базарно-злодійським, ні корумпованим воно мені не здавалося.
Минуло багато років, і диво, якого я вже не чекав, здійснилося без крові та руйнувань. Україна, що володіє великим економічним потенціалом і досить розвиненою інфраструктурою, стала незалежною державою. Навіть я, людина невіруюча, подумав, що таке без Божої допомоги не відбувається. Але ось закінчуються перші 15 років нашої незалежності, а чого ми досягли? Серед великих і малих справ найбільше проглядаються виборчий бюлетень метрової довжини; хитромудра система виборів за партійними списками, що перетворює партійних лідерів на довічно незамінних (за що вони й боролися) парламентаріїв; насування нової знади в образі європейського соціалізму.
Звісна річ, що в таких умовах ейфорія закінчилася, їй на зміну прийшов спершу острах, а тепер усвідомлення того, що незалежність здобули дуже пізно. Нічого ми вже не в змозі побудувати. Партійні міжусобиці, невміння та небажання об’єднати зусилля нас занапащають. Участь у виборах 44-х партій і блоків свідчить лише про незрілість нашого суспільства. І не треба сподіватися, що із заміною Іванова однопартійцем Сидоровим щось зміниться. Різниця між ними тільки в тому, що Іванов зі своєю сім’єю вже закріпився в Києві, вирішив усі квартирні питання, отримав у оренду на 49 років кілька гектарів землі, а тепер зайнятий облаштуванням дачі, а Сидоров все це розпочне тільки весною. Більшість кандидатів — це колишні селянські діти із загостреною жадобою збагачення, сформованою на генному рівні в результаті безпросвітної бідності попередніх поколінь.
Сьогодні мислячу людину не може не гнітити та обставина, що за останні тисячу років наш народ так нічого і не навчився. Наших далеких пращурів розоряли нескінченні міжусобні війни. Князі ділили та переділяли свої володіння, прагнули княжити в Києві. Зараз нас позбавляє розуму ще безкровна, але не менш виснажлива чвара. Замість князівських нащадкiв тепер партії та фракції ділять і переділяють створену народом власність. Із кожним днем переконуюся, що парламентська демократія ще не для нас. Нам до неї ще треба дорости. Тепер уже стало очевидним, що всі наші біди від того, що за побудову держави та партій взялися люди для такої справи випадкові. Обстановка ускладнюється ще й тим, що наш масовий виборець не в змозі розібратися, хто є хто, і голосує за того, хто більше обіцяє.
Я не знаю, як оцінить минуле 15-річчя наш Президент. Мабуть, він скаже про це на урочистих зборах у серпні. А я, доживаючи своє життя в глибинці, уявляю його як безцільно втрачене в непотрібному протиборстві двох основних політизованих об’єднань — лівих і правих. І наша спільна біда, що вони цього не усвідомлюють, а продовжують видавати себе за носіїв майбутнього. Сьогодні у масі своїй людство вже переступило через застарілі ідеологічні бар’єри. Капітал оволодів планетою Земля. А для капіталу державні кордони не є кордонами, якщо за ними є необхідне правове поле. Але через міжпартійні розбрати Україна так і не зуміла створити такого поля. Тому нам залишилися бідність, безробіття і все, що пов’язане з цим. А чого варті заяви партійних лідерів, які обіцяють брати та нести відповідальність за все і вже сьогодні. Усе цей партійний популізм, але які вимовляються слова! Наприклад, та молодиця, що без Союзу нарікає нам потоп, присягає, що якщо треба, то за мандат нардепа України і столицю перенесе в Конотоп.
Сьогодні стали в чергу 7690 борців за щастя маленького українця. Отже, основна торгівля відбудеться після 26 березня 2006 року, коли в тиші партійних кабінетів 7240 кандидатам залишать надію спробувати свої сили на наступних виборах. Мені здається, що настав час серйозного втручання нас самих у свою долю.
Переобтяжений партіями парламент ефективно працювати не може. Настав час усвідомити, що пошук партії-рятівниці є великою помилкою, таких у виборчому бюлетені немає. Наші депутати групуються в партії не для того щоб віддавати, а для того щоб брати та вирішувати свої проблеми. Тому народність наших депутатів дуже умовна. Ми їх так називаємо радше через інерцію, аніж по заслузі. Якщо ми не усвідомлюємо потреби звільнити парламент від безлічі партій і голосуватимемо по-старому, і шукатимемо кращу серед них, тоді в безкомпромісній бійці за привілеї та владу, присмачену депутатською недоторканністю, вони порвуть Україну на шматки, і закінчаться наші муки з незалежністю. Поки, працюючи в парламенті, депутати матимуть можливість нагромаджувати особистий капітал і перетворюватися на мільйонерів, парламент буде переобтяжений пустомелями, а шлях України визначатимуть у Москві.
