«Геннадій Петров — людина, яка відкрила мені Україну»

Геннадій Петров (1936 — 1996 рр.) належить до справжніх українських патріотів, про яких говорять, що саме в творчості й життєвому подвигу таких людей зберігається народ, його національний образ. Не помилюсь, якщо скажу, що разом із Миколою Даньком вони були духовними лідерами національно-патріотичної інтелігенції Сумщини другої половини ХХ століття.

Напередодні свого 60-річчя в інтерв’ю, даному відомій журналістці Аллі Федоріній, Геннадій сказав: «Щоб народ зрозумів цінність свого, треба відкрити йому її, щоб знав і розумів історію, знав своїх діячів, культуру, мистецтво, традиції. Ми погано вчили все: історію, літературу — усе було спотворене і спаплюжене. Приїхав у Сумщину і вирішив займатися краєзнавством, відкривати таким, як я, очі — на якій землі вони живуть». І він додержав свого слова — не лише відкрив очі своїм одноліткам, а й особистим прикладом і подвижництвом показав, як потрібно служити Батьківщині, якою він дихав. Завдяки його сміливому листу у вищі інстанції зберігся в нас Воскресенський собор, гордість і ровесник Сум, від якого починаються всі екскурсії по місту; від якого і «есть пошел наш слав-град». А скільки матеріалів зібрав Геннадій Терентійович про творчість і перебування у нас Олександра Олеся в Білополлі, Степана Васильченка — у Глухові, Лесі Українки — на Косівщині!

Геннадій і мені відкрив Україну, свою Україну, що стала для мене другою Батьківщиною. Він був воістину біблейською особистістю. Найбільший філософ ХХ ст. Мераб Мамардашвілі якось сказав: «Аби стати людиною, треба докласти зусиль». Геннадію не треба було докладати зусиль, він був людиною, заданою в генах гуманістом-подвижником, таким світочем, що показує, яким має бути справжній патріот.

...Геннадій лежав у лікарні, я відвідував його. У коридорі запитую в чергової, як пройти до Петрова. Раптом із сусідньої палати чую знайомий голос: «Вазгене, заходь, я тут. Добре, що прийшов, а то помру і не зможу повідомити тобі потрібний матеріал!» І він, долаючи нестерпний біль, протягом цілої години розповідав про дослідження Климента Квітки, чоловіка Лесі Українки, в галузі вірменської народної музики. Потім підказав, де цей матеріал можна знайти у Львові, назвав прізвище співробітниці бібліотеки і тут же продиктував листа до неї. Пізніше я написав статтю «Климентій Квітка і вірменська народна музика», присвятивши її пам’яті Геннадія Петрова.

Мені не соромно зізнатися, що Геннадій ставився до мене з повагою. І не для того, щоб задовольнити свою амбітність, а щоб підкреслити інше: він ставився до мене з повагою, бо зрозумів, що я небайдужий до моєї далекої Батьківщини. Багато років живучи далеко від неї, я не лише не забув її, а й активно цікавлюся її долею. А тепер, шановані читачі, прошу глянути на своє оточення — чи багато знайдете там людей, які з повагою ставляться до чужоземця лише за те, що він не забув свій край?

Петров був енциклопедистом, володів колосальною ерудицією і глибокими знаннями. В одній особі поєднував якості краєзнавця-фольклориста, журналіста і есеїста, музико- та мистецтвознавця, громадського діяча і театрала, історика і мовознавця. Символічними є слова, сказані сумським краєзнавцем Ладою Сапухіною: «У Вас є щось від Григорія Сковороди, і хоча Ви навіть не кандидат наук, та Ви зробили для рідного краю більше, ніж будь-який академік. Досі Ви писали дослідження про видатних людей, а нині настав час, щоб статті писали про Вас».

За життя Геннадію не вдалося випустити хоча б одну книжку, але він залишив величезний журналістський і публіцистичний спадок. Його дослідження творчості композиторів-земляків Максима Березовського і Дмитра Бортнянського, письменника й історика Пантелеймона Куліша, поетів Олександра Олеся і Лесі Українки, Павла Грабовського і Миколи Данька, драматургів Антона Чехова та Степана Васильченка, меценатів Олександра Паліцина й Івана Харитоненка та ін. увійшли до золотого фонду духовної спадщини Сумщини.

За два дні до смерті я знову відвідав його в квартирі Яковенка. Він був слабкий, говорив повільно, прагнув бути бадьорим і навіть намагався жартувати:

— А, прийшов відвідати мене сам Наїрі.

— Ти і це знаєш? Що прабатьківщину вірмен називають Наїрі!

— У джерелах Ассирії Вірменію називають країною Наїрі, — відповів він, і я подумав: «Адже навіть не кожен вірменин знає це», а вголос сказав:— Геннадію, я зроблю тебе популярним у Карабаху.

І я додержав свого слова. Написав книжку про нього, декілька екземплярів послав у мій рідний Степанокерт, вони тепер зберігаються в краєзнавчому музеї.

Так само полум’яно любив він свою Батьківщину. У статті, присвяченій Вірі Донченко, сумському мистецтвознавцю Художнього музею ім. Ніканора Онацького, Петров, зокрема, писав: «Українскість була органічною часткою її єства. Ні в чиїх вустах не звучала так чарівно українська мова. Її наче послав до нас Господь Бог, наділивши і степовою вродою, і добротою душі, й любов’ю до національних святинь». Ці слова повною мірою стосуються і його самого.

Навесні минулого року за клопотанням керівництва Хотеньської середньої школи та селищної ради завідувач Сумського районного відділу народної освіти Микола Охріменко видав наказ про присвоєння шкільному історико-краєзнавчому музею в Хотені ім’я Геннадія Петрова.