Гідно прожиті життя

Україна багата на талановитих діячів, які залишили помітний слід у житті нашої держави. Вони жили й натхненно творили для людей, звеличуючи рідну землю, сприяючи її розвитку, при цьому не шкодуючи при цьому ні статків, ні життєвої енергії. Без усяких сумнівів, до видатних українців можна зарахувати Євгена Чикаленка — відомого українського мецената й поміщика. Цей чоловік, який, здавалося б, мав бути заклопотаним лише власним господарством, стає одним із найактивніших учасників українського руху.

Звичайно, коли ми говоримо про Євгена Чикаленка, то згадуємо його насамперед як відомого мецената, який підтримував тогочасну українську еліту, та видавця газети «Рада», яку він випускав разом із Василем Симиренком. Робимо акцент на тому, що ця людина — не просто поміщик, а агроном-новатор, бо він був одним із перших, хто почав вчити селян раціонально господарювати на землі. Чикаленкові брошури «Розмови про сільське хазяйство» були тогочасним трейлером, оскільки видавалися українською мовою (дозволу на це Євген Харлампович добивався довгих п’ять років). Згодом опубліковані «Чорний пар та плодозміни», «Худоба: коні, скотина, свині та вівці», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад», «Як впорядкувати сільське господарство в полі» та «Розмови про мову». Всі ці брошури були досить популярними, і видавець змушений був постійно їх вдосконалювати, перевидавати. Це набуло такого розголосу, що дійшло навіть до Петербурга, і Міністерство землеробства удостоїло його золотого нагрудного знака за «чрезвычайно правильное земледелие».

Історія еміграційного періоду життя мецената була досить тяжкою, оскільки він був одним із найбагатших людей України, проте віддавав майже все зароблене на українську справу.

26 січня 1919 р. розпочався безповоротний шлях в еміграцію, що тривала 10 із половиною років. Саме там він зіткнувся з матеріальними труднощами, його дружині довелося працювати на фабриці, оскільки сам він не міг якийсь час працювати за станом здоров’я. Євген Харлампович виконував домашню роботу — обов’язки, яких ніколи в житті не мав. За кордоном доводилося, як він сам казав, перебиватися з води на хліб, тому що він, виїжджаючи за кордон, полишив усі свої статки і дуже жалкував про те, що так і не розпродав усе своє майно і не віддав на українську справу.

Але науковці й просто читачі, які цікавляться долею Євгена Чикаленка, досить часто забувають про те, що людина по своєму єству є грішною (а чи завжди гріх є гріхом...). В особистому житті у Євгена Харламповича було дві дружини: перша — Марія Вікторівна — була матір’ю усіх його дітей, з нею він прожив понад 25років. Але з 1909 р. відбулася зміна в особистому житті, пов’язана з тим, що він закохався в небогу своєї дружини — Юлію Садик, яка за віком була ровесницею старшої дочки. Але ті почуття були не романтичними, а болісними і виснажливими, оскільки він намагався їх подавити в собі: «Я любив тайно, ніхто про се нічого не знав, навіть та, котру я любив. Мені ніяково було натякнуть, бо вона ж була як дочка [...] Словом, у мене нема слів, щоб описати Вам мої душевні муки». Коли ж один випадок розкрив таємницю, Євген Харлампович був вражений, оскільки ці почуття виявилися взаємними (Юлія також його таємно кохала, і, можливо, якби не випадок, хто знає, як би склалося життя в обох). Він писав близькому приятелю Петру Стебницькому, що ніяких ілюзій про кохання «до гробової доски» він не має, а згоден насолоджуватися щастям спільного життя з коханою жінкою. Але попри осуд та нерозуміння дітей, які спочатку відмовлялися спілкуватися з батьком, в одному з листів до В. Винниченка він зізнався, що в його київському будинку ніхто з дітей, окрім Петруся, не зупиняється, і наголошував, що це йому нестерпно боліло. Але згодом діти змирилися з вибором батька і підтримували стосунки з ним. Є. Чикаленко прожив разом з Ю. Садик майже 20 років, спільно долаючи життєві негаразди, особливо у період еміграції. Незважаючи на різницю у віці, Євгену Харламповичу випало на долю навіть поховати свою кохану жінку за пів року до своєї смерті.

Складне життя чекало і на дітей Чикаленка. Старша донька, Ганна, була активною учасницею міжнародного жіночого руху 1920 — 1930-х рр. не лише в Західній Україні, а й світовому масштабі. У своїй діяльності намагалася поєднати національні й жіночі проблеми і репрезентувати їх на міжнародному рівні.

Середня донька Євгена Харламповича, Вікторія, була дружиною О. Скоропис-Йольтуховського, який був міністром в уряді Павла Скоропадського, тому подружжя було змушене виїхати до Берліна. В еміграції Вікторія займається перекладами. У 1922 р. у подружжя народжується син Василь.

Старший син — Левко Чикаленко — був відомим археологом, учнем Хведора Вовка, відкрив разом із ним відому палеолітичну стоянку біля села Мізина на Чернігівщині — Мізинську стоянку.

У 1920 р. Левко виїхав за кордон, полишивши дружину — Тетяну Сергіївну Стахевич, оскільки подружжя на той час мало кризу в стосунках. Тому емігрував він сам: дружина з дітьми залишилася в Петрограді. Таким чином, сім’я розпалася. У 1930-х Левко проживав у Польщі, там він одружується з Ганною Чуйко. Цей шлюб був нетривалим, бо на початку 1940-х у Львові він знайомиться з Оксаною Литварьовою, з якою незабаром одружується та виїздить до США, згодом у них народжується донька Мар’яна. Але чужина є чужиною, Лев Євгенович розумів, що навряд чи зможе повернутися на батьківщину, тому заповідає розвіяти колись його прах у рідних Перешорах. І це сталося лише через 33 роки після смерті, у 1998 р. Ось як про це згадує Євген Іванович Чикаленко (онук) в інтерв’ю Володимиру Панченку: «Прах дядька Левка розвіяли під столітньою грушею, на яку він залазив у дитинстві. А половину попелу відвезли на кладовище, опустили в могилу. Був військовий салют, була тризна, багато знімали...»

Середній син Євгена Чикаленка — Петро, на превеликий жаль, став жертвою сталінських репресій, оскільки після встановлення радянської влади він, як і молодший брат Іван, не емігрував, а залишився на батьківщині й працював у різних державних видавництвах. 5 березня 1928 р. його арештували, інкримінуючи зносини з Берліном. Петрусь написав листа матері, де говорив про те, що «їде на поклін до Калнишевського», але доля розпорядилася інакше: він так і не доїхав до місця призначення, помер у Курську від зараження крові, викликаного ангіною.

Найменший син Євгена Чикаленка — Іван, як згадувалося, залишився в Україні. У 19 років він одружується з куркульською дочкою — Євдокією Марієнко. Іван Євгенович кілька разів намагався здобути освіту, вступав до КПІ, але його тричі відраховували після першого семестру «як чужий народу елемент». У 1920-х роках Іван працював у видавничих установах, а після того, як їх закрили, навіть був змушений працювати нічним сторожем заради того, щоб прогодувати сім’ю. У 1928 р. його було заарештовано і відправлено на Далекий Схід на п’ять років. Потім, за порадою начальника Біломорсько-Балтійського каналу — Френкеля, був вільно поселеним, бо боявся можливого арешту після повернення на батьківщину, який загрожував би всій родині. Щойно з’являється можливість, Іван забирає родину до себе (їм доводилося жити в бараці посеред тайги). У 1946 р. він повертається до Києва, де і пройшло все подальше життя.

Син Івана Чикаленка — Євген Іванович — був гідним нащадком свого діда, бо все своє життя присвятив тому, щоб про Євгена Чикаленка знали. Із здобуттям Україною незалежності він почав збирати пам’ять про свого славетного предка. Всіляким чином намагався допомогти науковцям і надавав їм матеріали. Саме тому був дуже радий, коли, за сприяння Надії Миронець, Інни Старовойтенко та видавництва «Темпора», вийшла низка епістолярних видань: щоденники, листування. У 2009 р вийшла монографія «Євген Чикаленко: людина на тлі епохи». Також Євген Іванович приїздив у Перешори та Кононівку, саме в Кононівці він тісно заприятелював із місцевим директором школи, вони часто бували один у одного в гостях.

Кажуть, що коли народжується людина, то книга вже написана. На жаль, а може, на щастя, людина не знає, що її чекає попереду. І найголовніше, щоб, незважаючи ні на що, вона змогла гідно прожити життя, хоч яким складним воно було.