Гірка історія українського прикладу

Чому посадовець, здобувши владу, використовує її заради власного збагачення? Чому корупція так роз’їла «тіло» держави, пронизала всю систему управління? Чому лікар відмовляє хворому в лікуванні через те, що він не має змоги йому за це заплатити? Чому вчитель — сівач доброго, розумного, вічного, заради хабара закриває очі на незнання свого учня і ставить йому завищені оцінки? Чому у гонитві за надприбутками фальсифікують продукти, знаючи, що цим отруяться люди, що куплять їх у магазинах? Чому матір, народивши дитину, одразу викидає її на смітник або в каналізаційний люк? Чому все менше у людських стосунках стає безкорисливості, доброти і щирості? Чому правоохоронець, котрий мусить стояти на варті закону, створює «дах» для злодіїв і цим поліпшує своє матеріальне становище? Чому суддя неправильно судить, знаючи, що він порушує дану державі клятву? Чому перестали людину виховувати книги, телебачення, кіно? Чому нині, коли багато будується церков, душами людей опікуються десятки тисяч священнослужителів, моральний стан суспільства погіршується? Чому, чому, чому?..

Небайдужа і вдумлива людина, не сприймаючи всього того зла, що чиниться на цій землі (у даному випадку — на українській), а відтак постійно відчуваючи душевний дискомфорт, часто ставить собі подібні запитання, не завжди знаходячи відповіді на них. Бо дійсно парадоксальним є те, щоб люди, яких Господь наділив найвищим розумом, так жорстоко ставилися одне до одного, доводячи свої егоїстичні устремління до крайніх меж — для одних створюючи «царське» життя, а інших прирікаючи на принизливе виживання і передчасну смерть (і таке у нас нерідко буває). Мене приголомшив недавній випадок. До однієї із лікарень області привезли 45-річного чоловіка, який захворів на запалення легенів. Він жив одиноко у складних матеріальних умовах. Заплатити за ліки не зміг. Лікарі попросили його, щоб він написав розписку про те, що у разі, коли помре, вони за це не відповідатимуть. Деякі ескулапи, що полюбляють хабарі, вже звикли до статистики передчасних смертей. Ніякого ні милосердя, ні участі...

На мою думку, має рацію Олександр Крамаренко із Луганська, котрий у своїй статті «Ми всі — жертви...» («День» за 2 серпня 2008 року) всебічно і глибоко проаналізував, якими жахливими стали для українців наслідки страшного Голодомору 1932—1933 років. Усі нинішні біди, складності у державотворчих процесах, у моральному стані людей, слабкість національної еліти саме з тих страшних пекельних років...

Учені вже визначили наше суспільство як постгеноцидне з усіма наслідками, що звідси випливають. Якщо взяти до уваги, що генофонд України надзвичайно постраждав і в інші лихоліття: у роки політичних репресій, воєн, інших соціальних катаклізмів, то, пройшовши через усе те пекло фізичного винищення десятків мільйонів людей, спустошення людських душ, позбавлення їх істинних ціннісних орієнтирів, могло таке з нами статися: те, що нині маємо в плані морального здоров’я суспільства.

Тваринні інстинкти, пожадливість, озлобленість, крайній егоїзм (виживати у будь-який спосіб навчили голодні роки), небувала жорсткість під час скоєння різних злочинів — усе це також можна віднести до трагічних наслідків геноциду, вчиненого сталінським режимом проти вільнолюбного і працелюбного українського народу. Ось чому, щоб подібного ніде більше не повторилося, світ повинен на прикладі України побачити, що може статися з народом, генофонд якого зазнає катастрофічних змін.

Якщо брати, як мовиться, за великим рахунком, перед українською владою стоїть майже непосильне на сьогодні завдання — по-справжньому лікувати хронічно хворе суспільство, починаючи із себе. Час ще є. Не зробивши цього вчасно, ні про які світлі перспективи, гармонізацію суспільних стосунків у державі не можна вести й мову. Воно буде приреченим і надалі деградуватиме. А це призведе лише до одного — до зникнення у не такому вже й далекому майбутньому української цивілізації. Цього ні в якому разі не повинні допустити нащадки великої держави Ярослава Мудрого, Русi-України, котра своєю величчю і духовною міццю свого часу викликала повагу всіх європейських народів.