Глухий кут

Пішов третій рік, відколи з київського міського цвинтаря «Берківці» було викрадено монумент із могили заслуженого тренера України Володимира Нагорного роботи народного художника України, академіка Юлія Сінькевича. Монумент, занесений до Державного реєстру «Культурні цінності України», простояв на цвинтарі 30 років і 5 місяців.

Незважаючи на те, що виконавці замовного злочину всім добре відомі, слідчі Подільського райвідділу м. Києва від самого початку присвоїли справі статус «глухаря», й матеріали справи покриваються шаром пилу. Тим часом незалежні фахівці визначили величину зусилля, яке було потрібне, щоб відірвати анкерні кріплення від основи бронзового монумента. Ця немала цифра дорівнює 11700 кг/сили. Висновок один: працював автокран, а враховуючи, що на цвинтарі є своя потужна техніка, й чужа на територію не заїжджає, стає зрозуміло, чиїх це рук справа. Не обходять увагою кримінальну справу й прокуратури різних рангів, по черзі перевіряючи роботу слідчих, щоб ті часом не наробили недозволеного, дають вказівки. За два з лишком роки не відреагували правоохоронці ані на численні депутатські запити різних фракцій, ані на висновки та зауваження фахівців. Урешті дійшовши думки, що монумент слід шукати поза межами країни, за розшук взявся Робочий апарат Інтерполу в Україні. Ось тільки завчасно зроблений англійський переклад характеристик монумента ніяк не можуть грамотно переписати в картку розшуку, а тому, за повідомленням відповідних структур деяких країн, ордер ніхто й не бачив.

Усім відомо, що цвинтарі перебувають під охороною, а тому, згідно із Законом України «Про поховання та похоронну справу», кошти за завдану шкоду відшкодовує та організація, яка не забезпечила належної охорони. Збитки за викрадений бронзовий монумент, що мав неабияку художню та історичну цінність, зрозуміло, мали бути відшкодовані в повному обсязі. Не так склалося, як гадалося. Шевченківський районний суд Києва, попри очевидні докази фахівців та експертів, винайшов інший спосіб: вирішив стягнути з відповідача заподіяну шкоду лише в частині виконання технічно-ливарних робіт, проігнорувавши художню частину, — створення скульптурної композиції. Невже митці повинні працювати задарма? Цікаво знати, з якої хмаринки вдасться ливарникам вилити монумент, якщо нема самої скульптури й не збереглася жодна її форма? Хто ж міг знати, що в Україні настануть такі часи, коли будуть безкарно обкрадати й живих, і мертвих.

Не захотіла зрозуміти доводи позивача й трійка суддів Апеляційного суду Києва. Призупинивши розгляд скарги більш як на годину, попри розписаний по хвилинах щільний графік розгляду справ, судді надали змогу ознайомитися з матеріалами справи представникові відповідача, а позивача, під приводом того ж самого зірваного графіка, обмежили в наданих йому ЦПК правах. Безглузде рішення суду першої інстанції залишилося без змін. Останнє слово було за касаційною інстанцією, але, не встигнувши отримати скаргу, нічим не пояснюючи, суд не забарився видати ухвалу про відмову в її розгляді.

Слід зазначити, що надгробки ніколи не принижували значимість монументального мистецтва, а навпаки, звеличували його. Монументи надгробків — це певний пласт культурної спадщини, що дійшла до нас крізь віки. Саме з надгробків людство дізнається про видатних особистостях минулого. Шанобливе ставлення до цвинтарів свідчить про культуру країни та нації в цілому. Недбале ставлення до культурної спадщини в Україні, до пам’яті предків, безкарне пограбування могил — це безкультур’я, складова частина нашої антикультури. Дехто вважає, що їх це не стосується, «їхня хата скраю». Але всі мають родичів, похованих на захаращених, відданих на пограбування цвинтарях. Тільки тоді, коли люди бачать зруйновану, пограбовану могилу, вони починають розуміти, що нема нічого святого.

Закон суворий, але це закон. Отож слідчі, які не викривають злочинців прокурори, що прикривають слідчих, та «недотепи» судді, що попри доказову базу не «розуміють» доводів потерпілих, є не меншими злочинцями, ніж могильні крадії.

Ольга СІНЬКЕВИЧ, заслужений тренер України