Грати чи не грати?

Останнім часом в Україні все частіше піднімається питання про легалізацію ігрового бізнесу. Це питання, у першу чергу, «проштовхують» саме ті, хто має від цього безпосередній зиск — «представники грального бізнесу». Хоча у зв’язку із забороною цього виду діяльності, мабуть, і не повинні бути такі «представники» у нашому суспільстві.

Повернення ігрового бізнесу лобіюють також і представники фіскальної служби: мовляв, це неабиякі гроші у вигляді податків — держбюджету так необхідні гроші... для обладнання спортивних майданчиків та інших культурних потреб суспільства.

Нарешті, економісти волають про необхідність легалізації грального бізнесу, оскільки це сприятиме збільшенню робочих місць. Окрім того, усі ці категорії «вболівальників» за легальний вітчизняний гральний бізнес намагаються посилатися на «передовий досвід» західних країн і США та на те, що заборона подібного бізнесу просто «заштовхне» його у «тінь», а це призведе до втрати податків. В Нідерландах саме цим керувалися, коли дозволили легальне обертання «легких» наркотиків, а, як наслідок, ця країна стала привабливою для наркоманів будь-якого ґатунку. Звідти — катастрофічне падіння моралі та послаблення генофонду нації. Філософія завжди однакова: люди, залежні від наркотиків, тютюну, алкоголю, «грального синдрому» тощо, завжди будуть шукати задоволення своїх потреб і краще це робити легально. Подібно цьому і «збройний синдром» (сподівання, що якщо в руках є пістолет, то можна не боятися ходити у сумнівні з точки зору безпеки місця і завжди «постояти» за себе) знаходить вихід у дозволі на купівлю зброї, хоч у суспільствах, де зброю — навіть кулемети та гранатомети — можна легально купити в крамницях, небезпека для пересічного мешканця лише зростає, причому у рази!

Та повернімося до «аргументів» лобістів грального бізнесу.

•  Зростання надходження у бюджет за рахунок податків на гральний бізнес. За даними 2009 року, коли в Україні було заборонено згадану вище діяльність, надходження у бюджет від грального бізнесу у середньому за минулі роки складали лише орієнтовно 1% усіх надходжень на рік. Враховуючи суцільне перманентне зубожіння нашого населення, цей показник навряд чи може збільшитися, а «жирні коти» тут погоди не зроблять, оскільки більшість із них віддають перевагу «Лас-Вегасам», «Монте-Карло» тощо.

•  Зростання робочих місць у разі легалізації грального бізнесу. Звичайно, державі нічого не треба робити, лише дати дозвіл. Наша держава вже давно не є державою, що створює матеріальні цінності: більшість працездатного населення працює у сфері послуг, торгівлі, або «обслуговує» сумнівні з точки зору закону «фірми». У той же час, нам вкрай не вистачає технічних спеціалістів усіх спеціальностей. У нас майже нічого не виробляється на власних підприємствах: усе, починаючи від крему для гоління, мила, побутової техніки тощо, імпортується! А торгуємо ми або напівфабрикатами (метал), або добривами, на виготовлення яких споживаємо велетенську кількість газу, який теж імпортується! Тому треба збільшувати робочі місця не за рахунок «гральних менеджерів», а з урахуванням потреб країни. Останні події нам просто диктують збільшення робочих місць на підприємствах військово-промислового комплексу, в закладах, що займаються розробкою нових видів озброєння та підготовкою кадрів для цього.

•  Посилання на те, що у більшості розвинених країн гральний бізнес легалізовано.  Ця теза не витримує жодної критики. Від розвинених країн треба брати усе, що дійсно заслуговує уваги: сучасне законодавство і повагу до закону, який має бути одним для усіх громадян без жодного винятку; незалежне правосуддя; жорсткий контроль за діями усіх гілок влади з боку суспільства тощо. Необхідно всіляко розвивати громадянське суспільство і вчитися бути справжніми господарями своєї країни. А потурати шкідливим звичкам не можна в жодному разі!

Сьогодні скрізь тільки й чути про наближення до Європи. Але чомусь європейський стиль життя ми розуміємо як однобічний рух: ціни наближаються до європейських і сплачувати усі послуги ми маємо відповідно ринкових цін, а ось заробітна плата і пенсії взагалі аж ніяк не корелюються зі світовими стандартами! Можна припустити, що у нашій промисловості продуктивність праці відсотків на 30—50 нижча за продуктивність у розвинених країнах, але ж не в рази! А продуктивність праці в сфері інтелектуальної праці іноді навіть перевершує світові стандарти (сучасні «ноу-хау» у сфері ІТ-технологій, досягнуті значною мірою вихідцями з колишнього СРСР, зокрема і з України). Отже, йдеться про розумну організацію праці.