КАЛЬВАРIЯ — "ДЕНЬ"<BR> УКРАЇНСЬКИЙ ГЕРОЙ

Я — лікар

«Сідайте, голубонько, і послухайте вірші у виконанні автора», — щоразу, переступаючи кабінет Євгена Тимофійовича, готуюся почути ці слова. Але цього разу він виглядає заклопотаним. Зле почувається Мирославка, «Бубличок», як ласкаво звик звертатися лікар до симпатичної дівчини.

З Мирославою ми познайомилися випадково. Готуючи матеріал про студентів-інвалідів, звернулася по допомогу до методистів філологічного факультету Київського університету. Вони і порадили мені зустрітися з розумною дівчиною, яка блискуче захистила дипломну роботу і отримала диплом українського філолога. Сповнена сил і юнацьких мрій, вона охоче включилася б у роботу. Писала б статті, перекладала, викладала. Боже, як цього прагнула її відкрита до добра і нових відчуттів душа. Але... Колись поставлений діагноз «ревматоїдний артрит» перекреслив усі сподівання. Помережилася доля чорними нитками. Щоразу, зустрічаючись із Мирославою, відводжу погляд. Ні, дивитися в її очі — справжня насолода. Відкритий погляд, посмішка... А ось ніжки... Аби зрозуміти трагедію нерухомості, погляньте на свої черевики, які вам служать самовіддано. Позбивані, правда? Ну якщо ви вже дуже охайно вмієте їх носити, тоді — інша річ. Але Мирося ладна була все віддати, аби мати такі розношені черевички чи босоніжки. Але її взуття в ідеальному порядку. Бо воно ніколи, жодного разу в житті не торкнулося землі.

Про це дівчинка колись зі сльозами на очах розповіла лікарю Скляренку. Було це дуже давно, коли у малесенької пацієнтки ще залишалася надія на одужання. На руках внесли її до кабінету ортопедичного інституту ще двадцять років тому. Побачивши скрючені ноженята, лікар вжахнувся. Намагався жартувати, заспокоював дитя. На жаль, дорогоцінний час було згаяно. Суглоби остаточно втратили здатність слухатися свою господарку. «На місцях лікарі зовсім не вміють лікувати цю підступну хворобу, — вийшовши до лікарняного холу, професор намагався втішити запнуту у хустину жінку з вологими від сліз очима, Мирославчину маму. Зустрічаючись із лікарями, пояснюю, що ця хвороба не терпить гормонального втручання. Ми візьмемо вашу донечку під опіку, будемо її спостерігати».

Закінчуючи школу, Мирослава присвятила професорові вірш: «Вірю лише йому», — записала у блокнотику, якому довіряє найпотаємніші думки. Євген Тимофійович усміхнувся дівчинці, ніжно притиснув, приголубив. Зустрілися споріднені душі, адже колись Скляренкові теж пророкували літературну кар’єру.

Народився він на Вінниччині. Перші свої спроби друкував в альманасі «Золота нива». «Будеш письменником, співцем рідної землі», — не втомлювалися повторювати йому земляки. Свої корективи внесло життя.

Поранення, участь у підпільній роботі, контузія. Сімнадцятирічним хлопцем потрапив до госпіталю. Там зрозумів — бути йому лікарем. Заспокоював себе тим, що не завадила ж медицина стати письменниками Вересаєву, Чехову, Конан-Дойлю...

...Молодий лікар прагнув будь за все подолати цю жахливу і таємничу хворобу — ревматоїдний артрит. До Скляренка було достеменно відомо, що ця хронічна недуга вражає опорно-руховий апарат внутрішніх органів людини. Але звідкіля воно, таке капосне, береться, відомо не було. Скляренкові разом з колегами вдалося розробити доволі ефективні методи лікування, які давали змогу досягти стійкої ремісії (затухання) хвороби.

Ще у 1957 році, тридцятирічним лікарем, він зважився на нечуваний на той час вчинок — прооперувати хворого на поліартрит. Навіть Скляренків наставник — Олександр Григорович Єлецький — не вірив у перемогу. Адже аналогічні операції, на жаль, не мали успіху. «Чому я зважився на цю операцію?» — розмірковував згодом Євген Тимофійович. Не міг спокійно дивитися на страждання молодого солдата Івана Петринича. Юнак благав лікаря про операцію. Понад усе він прагнув торкатися ногами землі. І умовив запального буйночолого лікаря. «Олександре Григоровичу, я мушу оперувати. Іншого виходу немає!» — звернувся Скляренко до свого наставника. Тому, мабуть, нічого не залишалося, як погодитись: «Ну що ж, оперуй!» Відчайдушна молодість узяла гору. За рік колишній солдат підвівся на ноги. І на своїх двох залишив інститут. То була перша перемога майбутнього корифея вітчизняної ортопедії.

А потім у його житті було чимало перемог. За монографію «Комплексне етапне лікування інфекційного неспецифічного (ревматоїдного) поліартриту» професор Скляренко удостоєний Державної премії Української РСР. І за часів незалежності «нагорода знайшла героя». Три роки тому Євген Тимофійович у складі авторського колективу був відзначений премією за розробку реконструктивно-відновлювальних операцій на великих суглобах.

Мудрі люди кажуть: інтелігентність людини вимірюється її ставленням до своїх учителів. Людей, які допомагали тобі у становленні, опікувалися тобою, коли ти лишень робив перші кроки. Портрет наставника — Костянтина Климова — на почесному місці у професорському кабінеті. Заснував третю клініку Інституту ортопедії і травматології саме Костянтин Климов. А Євген Тимофійович підхопив цю естафету, примноживши традиції свого наставника.

Хоча, треба зізнатися, не завжди лікар Скляренко був таким собі обранцем долі, скупаним у променях слави. Дуже болісно переживав часи, коли медицина переходила на комерційні рейки. Переймався тим, що клініка не в змозі приймати своїх пацієнтів, забезпечуючи їм нормальне лікування і харчування.

Нечасто доводилося бачити його таким засмученим, аж наче постарілим. Євген Скляренко звик отримувати сотні листів. Писали хворі, яким він подарував надію. Колишні пацієнти, про інвалідність яких нагадували лише записи у медичних картках.

«Моя дочка померла і більше не буде вас турбувати», — цей лист, написаний розпачливою матір’ю, він і досі не може читати без хвилювання. Хоча і звик до того, що його називають підручним самого Господа Бога, він вважає себе звичайною людиною. Читати вдячні листи — завжди приємно. Але вони — життя. І треба бути готовим до чиєїсь біди.

«Ви відповіли бідолашній матері?» — запитую професора, хоча розумію, що йому важко говорити.

«Я схиляю голову перед нею і завжди пам’ятатиму її дочку. Але я — лікар. І треба жити далі. І рятувати людей».

...Сідаючи на тролейбусній зупинці, помітила, як до салону забіг підтягнутий худорлявий чоловік. Жодного натяку на втому. Жодного натяку на роки. По- юнацьки усміхнені очі, бадьорий і життєрадісний. «Доброго дня, Євгене Тимофійовичу, — звертаюся до професора Скляренка. — З клініки?»

Разом сідаємо. Охоче слухаю розповідь Євгена Тимофійовича про колег, пацієнтів. Міцно тисне руку. І повторює свої улюблені слова: «З хірургами — лише за столом. І, боронь Боже, на столі». Натяк зрозуміла. Запрошую в гості. Будемо пити смачнющий трав’яний чай і ласувати варенням власного приготування. Руки хірурга — золоті. Він не лише віртуозно володіє скальпелем, але й уміє чаклувати не гірше будь-якої домогосподарки. Нехай не знають утоми ваші руки, Лікарю.