Клеймо на животі
Ні, це поки що не назва пісенного гурту на зразок «Пающіє труси». Хоча все може бути, бо подібні назви у шоу-бізнесі нині в моді. Тим більше, що за натурою справа теж не стане. Сьогодні вистачає не лише животів, а й спин, ший, рук, ніг та й інших твердих і м’яких частин тіла, розцяцькованих не тільки малюнками, а й різними фігурами, ієрогліфами, портретами, афоризмами, закликами, абревіатурами і навіть матюками. У декого спина чи живіт нагадують ходячий рекламний щит або частину паркану, розписану різними мовами.
Причому, цей художній витвір в однаковій шані — як у чоловіків, так і в жінок. Та й вік носіїв цього клейма різний — від школярів до пенсіонерів. Інколи навіть складається враження, що він чи вона народилися в цьому орнаменті, який для них дорожчий за саму шкіру, про існування якої можна лише здогадуватися.
Звідки ця пошесть, що з кожним роком стає все масовішою і вульгарнішою? І хто є її «жертвами», та яке суспільне середовище найбільш сприятливе для зараження цією хворобою? Багато хто, зокрема люди старшого покоління, походження цього ганебного явища за звичкою адресують Заходу, «загниваючому капіталізмові». Це, мовляв, від них усі зарази — СНІД, наркотики і різного роду наколки на тілі. Мовляв, у колишньому Союзі такого не було. Якщо взяти за основу тезу однієї компартійної чиновниці того часу, що і сексу не було, то такий варіант має право на існування.
А якщо насправді, то у цієї «зарази» коріння давнє. І зовсім не європейське. Сам термін «тату» запозичений із полінезійської мови, та на діалекті Таїті це слово означає малюнок. А на європейському континенті воно з’явилося у другій половині XVIII століття, після того як англійський мандрівник Джеймс Кук повернувся з кругосвітньої подорожі. Подібний звичай існував і в тодішніх індійських племен Канади.
Важко сказати, коли саме і за яких обставин «тату» перетнуло кордони України. В усякому разі ні в період Київської Русі, ні в добу козаччини, ні пізніше у жодних джерелах нашої історії згадок про нього немає. Хоч відомо, що серед європейців і, зокрема, серед слов’ян татуювання деякий час культивувалося у вигляді прикрас тіла. Але під впливом поширення християнства воно було витіснене на задвірки суспільства і надовго стало «вигнанцем».
Проте, як кожен заборонений плід, татуювання не зникло, а перейшло на нелегальне становище. Можна сказати, скотилося на дно суспільства, пустило коріння в колоніях і, разом із тюремним жаргоном та блатними піснями, стало чимось на зразок «символіки», своєрідною «візитною карткою» тих, хто там перебуває чи перебував. Причому в колоніях, «малюнок» став настільки вульгарним та агресивним за змістом і формою, що в радянський період навіть прирівнювався до одного із видів антирадянської пропаганди і карався законом. Тобто, по суті, «тату» ставало нашим, доморощеним. І ніякого відношення до прикрашання тіла, як вважали раніше, татуювання не мало. Але одні цим гордилися і публічно демонстрували свої «прикраси», вийшовши на волю, інші, навпаки, соромилися і всіляко їх приховували.
І так тривало аж до початку 90-х років минулого століття. Тож, як не прикро про це говорити, але саме хвилі незалежності, а точніше демократії і певної свободи, які кожен зрозумів по-своєму, винесли «тату» на поверхню нашого суспільства. Спочатку воно легалізувалося в середовищі колишніх зеків, які почали масово розгортати рекетирську діяльність у ринкових умовах, що незабаром переросла, не без допомоги правоохоронних органів у цілком легальний бізнес. Більше того, при безпосередній участі і перших, і других, бізнесом стало і саме татуювання, першими майстрами якого були саме колишні тюремні «художники». І сьогодні цей вид ремесла не лише діє цілком легально, а й має впливових покровителів, розгалужену мережу, достойних послідовників і, що найбільш прикро, — попит. Значна частина суспільства, передусім молодь, прийняла «тату», як щось суперсучасне, супермодернове і необхідне для власного іміджу.
Врешті-решт, маємо широкий вибір татуювань — від чорно-білих до кольорових. Наразі створюються різні майстерні, освоюють це ремесло працівники медичних клінік і перукарень, працюють майстер-класи, запроваджуються новітні технології. Чим не індустрія? І обертаються у цій сфері великі гроші, які, звичайно ж знаходяться під чиїмось контролем. І контроль цей, мабуть, не низького рівня. І це зрозуміло, адже сам процес татуювання коштує не дешево. Залишилися дрібниці — узаконити «тату», як вид оригінального мистецтва, з усіма належними можливостями його розповсюдження, починаючи з дитячих садків. Наступний етап — організація конкурсів серед інших вікових груп. І навіть міжнародних. Щось на зразок «Кращий татуїст року» або «Краще тату для студента, вчителя, професора, народного депутата» тощо. Гадаєте, що я жартую, і серед цієї категорії немає сьогодні представників із «наколками»? На жаль, є і чимало. Не хочу називати просто прізвищ, аби не компрометувати їхніх носіїв і, водночас, не рекламувати цього ремесла. Тим більше, що нинішнє спекотне літо дало можливість у цьому переконатися. Причому, більшість татуйованих осіб робила це демонстративно, відкрито і навіть зухвало. Даруйте за порівняння, але інколи ці особи із клеймом на спині чи животі, нагадують племена первісних людей, які щойно вибралися із печер і у такий спосіб намагаються засвідчити свою приналежність до того чи іншого племені. До речі, у стародавні часи, як стверджують певні джерела, подібним способом ідентифіковували себе воїни, а різні японські народності засвідчували своє становище в сім’ї. А що ж тоді намагаються засвідчити нинішні любителі тілесних прикрас? Якщо поліпшувати красу тіла, то краще ніж це зробила природа, навряд чи вийде. А розмальовувати і водночас травмувати шкіру заради того, щоб самовиразитися або звернути на себе увагу друзів, знайомих чи просто сторонніх, тим більш не варто.
Та головне, що часто плачевними бувають наслідки від подібних штучних малюнків. Тому мене дивує, чому мовчать батьки і не б’ють тривогу медики, зокрема дерматологи, інфекціоністи і т.п. Але якщо перших можна зрозуміти, бо серед них є, на жаль, немало прихильників «тату», то для других мовчання є нічим іншим як службовим злочином. Адже, за даними спеціалістів Інституту псоріазу і дерматозів, кількість захворювань на різні шкіряні та інфекційні хвороби, внаслідок бездумного і непрофесійного татуювання за останні роки значно збільшилася. І, передусім, це стосується молоді віком від 20 до 30 років. Це — з одного боку. А з другого — невідомо, яким чином «спосіб травмування шкіряного покрову із внесенням у підшкіряну клітчатку кольорового пігмента», а саме так пояснює процес татуювання «Словник медицини», вплине на інші органи, провокуючи інші хвороби. Тим більше, що медичними дослідженнями щодо цього ніхто серйозно не займається. І необов’язково, що хвороба дасть про себе знати зараз. Невідомо, що чекає носіїв «прикрас» у майбутньому. Тому робити вигляд, що нічого особливого не відбувається і татуювання, як і так званий пірсинг, не несуть ніякої шкоди здоров’ю — недопустимо. Тим більше, що сьогодні це вже набрало масштабів соціального лиха. А в нинішніх умовах, коли хвороби і так «молодшають», це вельми небезпечно.
