Колективний психоз замість колективного імунітету?

КІЛЬКА СЛІВ ПОБРАТИМАМ ПО ПЕРУ

Тим, кому не сподобається різкість питання в заголовку, хочу заявити: я теж народ, демократичні вільності поширюються і на мене. Якщо народу, який мітингував суботнього дня наприкінці жовтня на площі перед Ізмаїльською міськрадою, не заборонялося говорити все, що спадало на думку з приводу антиковидної вакцинації, яка проводиться в країні, то чому мені як пересічному громадянину не дозволено висловитися про сам мітинг? Тим більше, що до цього зобов’язують і професійні заняття, і багаторічне членство у Національній спілці журналістів України.

Молоді колеги повчають: журналіст має бути неупередженим, відображати життя, нікому нічого не нав’язуючи. Та вони просто уникають оцінок і неупередженістю замінюють об’єктивність! Це не одне й те саме. Як на мене, журналіст не повинен працювати в жанрі ретранслятора, «добру и злу внимая равнодушно». Комусь сьогодні така «творча» установка вигідна, хоча по суті вона є антидержавною й антинародною. Адже традиції вітчизняної публіцистики завжди вимагали протилежного: авторської позиції, її визначеності та здорового глузду. Неупередженість — не індиферентність і вже тим більше не безпринципність. Добродіям, які пишуть для публіки, це слід пам’ятати.

ОХЛОКРАТІЯ, ЩО ЗАСЛУГОВУЄ НА ОСУД

Мітинг противників вакцинації, що відбувся в Ізмаїлі, — охлократичний, організаційно непродуманий, сумбурний — однозначно заслуговує на осуд.

На думку поліції, мітингувальників було близько 150 осіб. Мені здалося, що прийшло більше двохсот. Справа, звичайно, не в кількості, — мітинг вартий уваги як показник настроїв. Як би там не було, площа перед мерією заповнилася вчасно, і на її флангах утворилися два центри тяжіння. У правому ініціативу й мікрофон узяв у свої руки місцевий протестантський проповідник, лівий центр за поганого звуку слухав виступ якоїсь жінки, яка віялом тримала біля обличчя сторінки з роздрукованими текстами. Пасторська промова, пересипана євангельською фразеологією, швидко втомила слухачів, і вони почали пересуватися від оратора на лівий фланг. Тут же було оголошено про збір підписів під шаблонами петицій (підготовленими явно не в Ізмаїлі) на адресу президента, Верховної Ради, Кабміну, Міністерства охорони здоров’я, офісу омбудсмена, який захищає права людини, а також до якихось міжнародних організацій. Люди різного віку стояли скупчено, переважно без масок і ставили на листках свої підписи, не читаючи. То тут, то там виникали острівці групового спілкування, піднімалися рукописні плакати, основний зміст яких зводився до гасла: «Ні» примусовій вакцинації!» Одна з активісток, яка вела розмову на тлі такого плаката, безапеляційно і з претензіями на компетентність викривала владу всіх рівнів та мастей, включаючи медиків. З’ясувалося, що вона вчителька однієї з міських шкіл, давня випускниця Ізмаїльського педінституту (зараз це гуманітарний університет), працює з молодшими класами. Здається, її апломбу вистачило б статус доктора медичних наук.

ПЛОДИ «ПРОСВІТНИЦТВА» І НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕНТАЛІТЕТ

Легкість, із якою публіка торкалася найскладніших медичних, політичних, правових, управлінських питань, вражає. На жаль, інтернет може бути не лише благом, а й злом. Начитавшись у соцмережах нісенітниць, оманливих думок, фантазій-страшилок, псевдонаукових розмірковувань різного роду «блогерів», спираючись на коментарі собі подібних, не здатні відрізнити маніпулятивні тексти від професійного аналізу плину пандемії, якості вакцин тощо, люди без особливих вагань і роздумів впали в протестний раж. Дезорієнтація обернулася рішенням не вакцинуватися, «аби не було гірше». Аргументи наводилися найфантастичніші: з вакциною нібито нам введуть якийсь чіп, що зомбує, змінять ДНК, «нагородять» віддаленими та небезпечними для здоров’я наслідками, і все закінчиться «геноцидом українського народу».

Хто ж, на думку цих «експертів», одержимий злочинними, воістину диявольськими намірами, хто намагається стерти українців і все людство з лиця землі? Зрозуміло, хто: «Вони». За цим безликим «вони» кожен бачить, кого хоче: тіньовий «світовий уряд», США, банкірів-мільярдерів, «жидомасонів», Білла Гейтса, фармацевтичні компанії, українських олігархів, «українське керівництво, що зневажає права людини...».

Легковірність співгромадян зашкалює. При цьому вона вибіркова. Повірять будь-кому, приймуть будь-яку ахінею, але офіційну інформацію відкинуть, особливо якщо її джерело — владні структури. Хоча, слід визнати, кризу довіри породила сама влада з її маніпуляцією суспільною свідомістю, практикою говорити напівправду та не помічати брехні. У структурі Кабінету Міністрів донедавна було Міністерство інформаційної політики. Чи багато ми знаємо про його діяльність, а головне — як її відчули на собі? Давно не стало парткомів, як і відділів пропаганди та агітації. Але що натомість? Хто сьогодні працює з людьми, інформує, роз’яснює, орієнтує?

Знаєте, кого не вистачало на тому мітингу антивакцинаторів? Хоча б одного-двох терапевтів або лікарів-інфекціоністів під егідою нині скасованого «Центру здоров’я» ЦРЛ — лікарів, які могли б протиставити мікрофонним страхам і домислам об’єктивну оцінку епідситуації, нехай тезово, але доступно розповісти про хворобу, її лікування, ускладнення, профілактику щеплень та антивакційні ризики. Дозволяючи захід, виконком мав передбачити таку можливість, та й «глас народу» варто було послухати. На жаль, ні лікарі, ні чиновники на мітингу не були присутні. Адже ковід — лише один із приводів для протесту. За участю в таких акціях можуть приховуватися й інші глибинні причини загальнонаціонального невдоволення, що штовхають людей на площу. Становище в країні непросте, роздратування накопичується, потребує виходу, розрядки, і як би не стали ці мітингові настрої сірником для соціальної пожежі.

Те, що в головах багатьох співвітчизників суцільна світоглядна каша, — сумний результат зокрема нашої шкільної та вищої освіти. Філософію матеріалізму всі начебто проходили, суспільні та природничі науки вивчали, а міфи про світову змову і вакцини з чіпами приймаються всерйоз. Невже печерність невиліковна? Не можу забути, як у 90-х країнах сиділа перед телевізорами, «заряджаючи» енергією воду в пластикових пляшках проповідями Алана Чумака. Дивлячись на нас, світ потішався. Ми що ж — не міняємось?

ЗА ВИНЯТКОМ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ПРОТИПОКАЗАНЬ, АЛЬТЕРНАТИВИ ЩЕПЛЕННЯМ НЕМАЄ

Хочеться сказати прямо: ковід не лише у нас, пандемія — це епідемія світового масштабу, страждають усі. Тож не підозрюймо в злих намірах «ангажованих» імунологів, які доволі швидко розробили лінійку вакцин, не ганьбімо підприємців, які оперативно розгорнули виробництво. Краще скажемо вченим та бізнесменам «дякую» і скористаємося плодами їхньої праці. Після Першої світової війни у Старому та Новому Світі лютувала «іспанка» — вірусне легеневе захворювання, схоже на ковід, по суті, його попередник. За підрахунками фахівців, іспанка забрала — вдумайтеся! — від 50 до 100 мільйонів життів, тому що на тому етапі розвитку науки створення подібних вакцин було неможливим. Сьогодні вони є. Так, ефективність препаратів ще перевіряється, на це потрібен час. Але загалом вони працюють, і альтернативи їм немає.

Статистика свідчить, що помирають якраз невакциновані. Одеське телебачення з тривогою повідомляє: місто на межі, кількість ковід-хворих загрозливо зростає, як би не довелося під час госпіталізації їх сортувати. Це не дивно, адже вакцинованих в області лише 20%. Розумникам, які розмовляють про права людини і шкоду щеплень, варто було б поговорити з тими, хто втратив рідних, які захворіли на ковід. Це дуже сумні та повчальні історії. Я був свідком, коли до ізмаїльської лікарні водників увечері госпіталізували 60-річну жінку, а на ранок її не стало: тіло, накрите простирадлом, із сусідньої палати вивезли на каталці санітарки. Лікарі боролися всю ніч, але що можна було зробити за сатурації 30% та легенях, які не працювали?

Добре, що в Україні настали часи, коли можна відкрито протестувати проти тих чи інших сумнівних рішень влади, висловлювати незгоду у зв’язку з ініціативами, які вона впроваджує. За кордоном також мітингують. Щоправда, не з приводу вакцинації, а у зв’язку з посиленням карантинних обмежень, унаслідок чого роботодавці та наймані працівники, бізнес загалом зазнають колосальних втрат.

А в нас — протест спонтанний, стихійний, погано осмислений, що не спирається на всебічну поінформованість. Це справді проблема національної безпеки країни, але поки вона вирішуватиметься, треба, не панікуючи і не вдаючись у другорядні деталі, задіяти особистий фактор та логіку самозбереження. Адже вже зрозуміло: крім випадків індивідуальних протипоказань, альтернативи щепленням немає.