Кому можна довірити зброю?

У «Дні» №13 було опубліковано опитування на тему: «Чи варто зробити зброю доступною для всіх?». На мій погляд, це все одно, що «питати у хворого здоров’я». Не дивно, що більшість «проти». Олександр Губенко, головний редактор журналу «Практична психологія та соціальна робота», відповідає «Дню»: «Запитання, дозволити чи не дозволити нашим людям вільно носити зброю, непросте й вимагає соцкультурного аналізу. У Швейцарії, наприклад, ця проблема взагалі не ставиться. Скажімо, військовослужбовець може абсолютно спокійно тримати зброю та уніформу вдома, й це не викликає жодних побоювань».

Але, по-перше, майже чверть опитаних (23,6%) вважають, що громадяни України повинні мати право на купівлю, зберігання й носіння короткоствольної вогнепальної нарізної зброї. А що було б, якби така думка була в більшості?

По-друге, навіть у США, де на руках у населення двісті мільйонів одиниць вогнепальної зброї, вона доступна не всім. І чи є підстави прирівнювати всіх «наших» до військовослужбовців Швейцарії?

Кому можна, в принципі, довірити зброю? Напевно, якщо людину можна призначити присяжним засідателем, отже, їй можна довірити й зброю. Але це «загалом». А «зокрема»? Кому я можу довірити зброю? Тому, хто перебуває зі мною поруч? Пригадайте: «Чи молилася ти на ніч, Дездемоно»? І таких прикладів можна навести безліч.

Перебуваючи у себе вдома, ви повинні знати, що «не є перевищенням меж необхідної оборони й не спричиняє кримінальної відповідальності застосування зброї чи якихось ішних засобів або предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для запобігання протиправному вторгненню в житло або інше приміщення, незалежно від розміру заподіяної шкоди» (КК України, стаття 36 «Необхідна оборона», частина 5).

Боюся, що вогнепальна зброя може стати «нав’язливою ідеєю», домінантою в мисленні людей.