«Кожен з нас здатен змінювати і змінюватися»

Андрій ФЕДИК, засновник соціально-економічного проєкту «З міста у село»:
    — Насправді, якщо ти налаштований на хороше, то хороше з тобою і траплятиметься. Якщо взяти проєкт «З міста в село», то ми рухаємося вперед і докладаємо максимум зусиль, щоб розвивати наше село — Велику Кісницю — у напрямку туризму. На сьогодні вже напрацьована концепція з розвитку села, і хоча фінансова складова в основномуу лягає на мої плечі, все ж певні ідеї вже вдалося реалізувати: ми встановили пам’ятник «Помідору», оскільки ці кісницькі овочі відомі на всю Україну, напрацювали велосипедні маршрути, розводимо коней для прогулянок, розробили основне меню «Кісницьких страв». Але до кінця базові інфраструктурні речі ще не зроблені, тому проводимо роботу з облаштування мініготелю і разом з тим хочемо на прикладі однієї локації показати поступовість дій, щоб створити туристичний кооператив.

Що він передбачає? До прикладу, ви маєте батьківський (чи свій) будинок у селі Велика Кісниця, але мешкаєте в іншому місті. Продати його за тисячу-дві доларів не сильно хочеться, а не продаси — він завалиться. Тобто це програма, яка так і називається: «Не продавай батьківську хату, а краще віднови та зароби на ній». Умови участі прості: виконати вимоги щодо білизни, посуду, гастрономії та мінімальних сантехнічних зручностей — плюс оригінальна назва. Тобто завдання яке? Ви здаєте свій будинок кооперативу, сплачуєте членський внесок, що дозволить працевлаштувати людей, які адмініструватимуть власний сайт (по типу Booking). Кооператив забезпечуватиме комплекс послуг: поселення, харчування, розваги, організацію дозвілля, кінні прогулянки, веломаршрути тощо. Це хороша можливість для пасивного доходу і розвитку зеленого туризму в громаді.

З поганого — вражає байдужість людей. Я, як підприємець, багатодітний батько, присвячую цьому проєкту багато часу, бо мені болить доля моєї малої Батьківщини, багато інвестую особистих коштів і часу. Та є люди, які навіть не хочуть зрозуміти можливостей та відмовляються підтримувати саму ідею. Якби кожен житель села витрачав на розвиток Великої Кісниці хоча б краплю свого особистого часу та зусиль, то це був би прорив. Рухатися вперед було б значно легше і швидше.

Олег КЛИМБОВСЬКИЙ, директор Вінницького освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих, учасник бойових дій:

— За останній рік ми відкрили наш центр — це спільний проєкт громадської спілки і міської ради. Ми надаємо різні види послуг: індивідуальні і загальні. До перших належать консультації психолога (ця послуга, до речі, досить затребувана), юриста, реабілітолога, кінезіолога тощо. Усі послуги в центрі безкоштовні як для бійців-ветеранів, так і для членів їхніх сімей. До загальних можна зарахувати інформаційні та адвокаційні кампанії з приводу захисту прав ветеранів. До прикладу, ми зуміли налагодити співпрацю з перевізниками, і наш досвід готові переймати інші міста. Ми не використовуємося пікети, тиск, скандали, а намагаємося шукати діалог і компромісні рішення. З останніх важливих проєктів загального характеру — це навчання ветеранів на шляху до започаткування власної справи. Це спільний проєкт з БФ «Подільська громада» і тематичним фондом «Арсенал підтримки», які на конкурсній основі відібрали кращі ветеранські бізнес-проєкти і надавали гранти ветеранам на відкриття власного бізнесу.

Якщо говорити про погане, то у мене часом складається враження, що люди забули про війну. Вона не завершилася, і щодня наші хлопці продовжують тримати оборону під кулями. Уперше у мене такий дисонанс виник, коли я повертався колоною з Донбасу. Їхали вночі, всі були на сторожі, а назустріч автобус «Одеса — Донецьк» з музикою і ледь не танцями у салоні... Коли хлопці повертаються з гарячих точок, де ще вчора він був під кулями, а сьогодні помічає гуляння під російську попсу, то мимоволі виникає роздратування або навпаки — замкнутість. Такого не повинно бути — люди не повинні забувати про війну. Це здається, що вона далеко, а реально вона дуже близько.

Юлія ВАСЮК, співачка, фольклористка, членкиня громадської організації «Етномайстерня «Коло»:

— Для мене цей рік був дуже важким. Про таке не прийнято писати чи говорити у ФБ — попри все картинка має бути гарною, адже людям не цікаві твої проблеми, вони хочуть проєктувати на всіх свої. Ти живеш, працюєш, ходиш в одні і ті ж місця, оточена одними і тими ж людьми, робиш одну і ту ж роботу — і так все по колу з року в рік... А ще бачиш, як недолугі політики щодня руйнують твою державу і ту культурно-мистецьку спадщину, яку небайдужі митці з усієї України по крупинках збирають і відроджують для наступних поколінь, і запитуєш себе: навіщо тоді це все робити — це як носити воду у решеті?

Знову активізувалися російські «зірки», — то тут, то там читаємо про приїзд якоїсь «сєлєбріті», на екранах «свати», а в головах «усталіатвайни». Це все наслідки напрямку роботи вищого ешелону держави і постійні намагання знову нав’язати нам думку про «братні народи». Ми не можемо заплющувати очі і казати, що все добре. У країні, в культурі, в суспільстві. Не добре. І коли ми свідомо відвертаємося від цих проблем, вони нікуди не зникають, і ми лише до часу обманюємо себе. Врешті-решт нам доведеться вкотре виборювати своє місце в українському (як парадоксально це звучить!) і світовому мистецькому просторі, або просто знову здати свої позиції на культурному фронті, який такий же важливий, як і інформаційний та територіальний. Мені це болить.

Я довго думала, що ж хорошого? А з хорошого для мене найважливіше, мабуть, те, що людина здатна змінюватися. Фізично, ментально, духовно. Зростати, розвиватися, змінювати світ навколо себе — ми ще до кінця не усвідомлюємо силу можливостей цього процесу. Ми звикли до нав’язаної нам з дитинства думки, що люди і світ навколо — такі, як є, не варто навіть намагатися змінити щось чи когось. Але за щоденними дрібними турботами і звичним ритмом життя ми забуваємо, що кожен з нас здатен змінювати і змінюватися. Іноді зовсім трішки. Іноді — кардинально! Просто прокидаєшся зранку — і робиш щось не так, як завжди: п’єш каву, а не чай, ідеш на роботу з посмішкою, а не з думкою «що робити далі?», відвідуєш інше місце, знайомишся з новими людьми, робиш сміливі вчинки, твориш добро там, де це здається неможливим — і раптом бачиш, що здатна на щось нове і важливе. Сьогодні ти змінюєш себе і своє життя, а завтра з такими ж людьми змінюєш щось у своєму місті, країні. Мабуть, найбільш хороше, що може статися з кожною людиною — це зміни на краще.