«Кравчучки», «тітушки»... і все?

Відгук на статтю Тамари СТРИЖАК «Про деякі винаходи та їхніх винахідників» («День» № 209-210 від 15-16 листопада 2013 р.)

У своїй статті Тамара Стрижак поставила питання: чому серед корисних усім людям великих і малих винаходів, названих іменами їхніх авторів, немає таких, які мали б російське чи українське ім’я?

Почав я згадувати винаходи й відкриття, назви яких походять від прізвищ наших (тобто російських чи українських) авторів. Поступово пригадались такі, можна сказати, фразеологічні словосполучення, як: таблиця Менделєєва, хвороба Боткіна, система Станіславського, автомат Калашнікова, який упевнено поповнив компанію максима, нагана і кольта. Отже, дещо є! А в Інтернеті знайшов цілий феєрверк важливих винаходів наших учених: крекінг нафти (В. Г. Шухов), зварювання під флюсом (Є. О. Патон), лампа розжарювання (О. М. Лодигін), телебачення (Б. Л. Розінг), супорт (тримач різця) в токарному верстаті (А. К. Нартов) тощо. Люди, близькі до науки, багато чого можуть сказати про їхні ключові результати в фундаментальних науках, де вони стали основоположниками багатьох нових напрямків у науці. Чому ж все-таки так мало результатів названі іменами наших винахідників та вчених?

У царській Росії серед учених були прийняті певні етичні норми. Назвати свій винахід власним іменем виглядало неетичним, оцінку своєї роботи вони залишали нащадкам. Як би виглядав Д. І. Менделєєв в очах колег, якби назвав винайдену ним 40-градусну горілку «менделєєвка»? А от для західноєвропейського чи американського винахідника його досягнення — це бізнес, можливість здобути славу і великі гроші, і з такого погляду присвоєння власного імені своєму винаходу — природний і необхідний крок. Інший прояв того ж російського менталітету — не досить уважне ставлення до патентування винаходів, а звідси втрата пріоритету автора і країни. Як наслідок, від царської Росії нам залишилися тільки такі узагальнені стійкі поняття, як: потьомкінські села (еталон бутафорії та облуди на державному рівні); пугачовщина (масштабний селянський бунт, «бессмысленный и беспощадный», епітет із пушкінського твору); толстовство (утопічні соціальні та релігійні ідеї Льва Толстого); хмельниччина (героїчна, але невдала спроба здобути незалежність України).

У Радянському Союзі появі іменних назв винаходів перешкоджали інші причини. Перша з них — патологічна секретність, яка тоді існувала в країні й поширювалася на всі розробки й усіх розробників. Друга причина — патентне право чи радше безправ’я. Автор важливого для країни винаходу або відкриття міг стати дійсним членом академії, одержати державну премію, звання Героя, але не мав патенту у своїй власності, отже, й доходу з нього. Третя причина — псевдоколективізм. Вважалося, що кожен винахід, зроблений в НДІ чи КБ, є результатом не індивідуальної, а колективної творчості. Як наслідок, справжній автор винаходу чи відкриття губився в кінці списку, після авторитетніших «співавторів», починаючи з безпосереднього керівника й до директора НДІ. І нарешті, соціалістична планова економіка не мала стимулів до впровадження у виробництво нових винаходів, якісно вищої продукції. Навіщо ж тоді винахіднику ламати голову, творити, якщо все це нікому не потрібно?

Разом з тим пропагандистська машина СРСР безупинно плодила поняття, названі іменами як своїх вождів та героїв, так і іменами своїх ворогів. Ось добірка іменних назв із «Толкового словаря языка совдепии» (автори В. М. Мокієнко, Т. Г. Нікітіна, вид-во «Фолио-пресс», СПб., 1998) у науці: марксизм-ленінізм, троцкізм, мічурінська наука, вчення академіка Лисенка. У Громадянській війні з одного боку — вірні ленінці: будьонівці, дзержинці, корчагінці, чапаєвці, котовці, щорсівці. Їм протистояли колчаківці, корніловці, врангелівці, денікінці, антоновщина, махновщина, петлюрівці, бандерівці та ін. Потім були сталінські п’ятирічки, єжовщина, беріївщина. Піонери ставали гайдарівцями, нахімовцями, суворовцями, ворошиловськими стрілками. Народ вітав челюскінців, папанінців, стахановців. У Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр. проти гітлерівців здійснили подвиги герої-панфіловці (зупинили німецькі танки під Москвою), матросівці (повторили подвиг Олександра Матросова), були і зрадники власівці. Як бачимо, реальні здобутки науки і техніки тримали в таємниці, а прославляли імена авторів псевдонаук, надуманих героїв, паплюжили імена «ворогів народу». А сам народ іронічно називав іменами вождів речі широкого вжитку: хрущовка, андроповка (дешева горілка).

А що в незалежній Україні? Уже понад 20 років у центрі уваги суспільства — політичні та соціальні проблеми, які ми намагаємося вирішити шляхом майданів, блокувань трибуни та інших «революційних» акцій. Як наслідок, країна живе у стані перманентного конфлікту в усіх вимірах — міждержавному, міжнаціональному, економічному, між владою і народом, між партіями, між лідерами в партіях. Про яку наукову, технічну, будь-яку іншу конструктивну діяльність можна говорити, коли головною турботою більшості людей є просто виживання. Хоча один корисний винахід таки пригадався — кравчучка. Та ще останнім часом з’явилося й розповсюдилося в пресі слово тітушки.

Держава — це жива система, яка складається з керівної частини (державний апарат) та виконавчої частини (народ). Сьогодні у нас керівна частина керує, як уміє, а керована, як це бувало в усі віки й в усіх народів у подібному становищі, намагається вижити, в тому числі шляхом зовнішньої чи внутрішньої еміграції. Чи можливо тут створити такі умови, щоб і люди, і капітали захотіли повернутися в Україну і зробили це, щоб кожна людина тут могла реалізувати свій потенціал? Без сумніву, таке перетворення буде колись. Але для цього потрібна значна еволюція колективної свідомості нації, а саме перенос центру уваги суспільства із епіцентру соціально-політичної колотнечі у сфери моралі, закону, науки та виробництва. Здійснити таку переорієнтацію свідомості нації — велика місія влади, школи, церкви, науки, всіх ЗМІ. Тоді й можна буде очікувати відкриттів і винаходів, названих іменами видатних українців. Адже українська нація за своєю природою така працелюбна і справді багата талантами.

P. S. Після подій на Майдані в ніч на 30 листопада до теми творчого потенціалу народу варто зауважити таке. Здатність творити нові знання на базі вже відомого — це вища можливість людського мислення, Божа іскра, яка дається далеко не кожному. Так-от, якщо таку талановиту людину вдарити тупим предметом по голові й проломити їй череп, то пошкоджується кора головного мозку і людина втрачає здатність творити. Для примітивної роботи така людина цілком придатна, вона може виконувати її. Крім того, жорстоке побиття болісно вражає і психіку людини, особливо якщо це зробили саме ті, хто повинен захищати. У такому разі з людиною відбуваються тяжкі зміни, в її свідомості й душі вселяються гірка образа, ненависть і презирство до влади та її правоохоронних структур, бажання боротися до кінця або ж виїзду будь-куди, подалі від «неньки України». Яка вже там творчість, де там ті злети таланту і геніальності...

Повертаючись до згаданої вище статті доктора фізико-математичних наук, професора Тамари Григорівни Стрижак, хочу додати, що вона — одна зі 170 випускників 1959 року механіко-математичного факультету Київського університету, дивовижного курсу, з якого вийшли: п’ять дійсних членів НАНУ, два члени-кореспонденти НАНУ, один академік АПНУ, дванадцять докторів і понад 40 кандидатів фізико-математичних наук, професорів вишів Києва, Донецька, Москви; багато заслужених вчителів України, навіть один заслужений конструктор РФ. Мабуть, цих студентів не били кийками по голові...