Курс на НАТО: для українців — об’їзд!
Ні для кого не буде шоком визнання того, що довіра народу до державної влади на сьогодні, м’яко кажучи, похитнулася. У той час, як на референдумі з проголошення незалежності України, який передбачав її розвиток в євроатлантичному напрямку, ця довіра до лідерів нації була максимальною. Усі президенти — Кравчук, Кучма, Ющенко — та їхні уряди крокували цим курсом з різною ефективністю. Парадоксально, що сьогодні проявилися ті, які вагаються в правильності курсу. Цим можна пояснити ганебне феодосійське «чаювання», коли прибулих здалеку гостей із подарунками не те що не пригостили чаєм, але навіть на поріг не пустили. Подібна «гостинність» не властива менталітету українців. А НАТО не припало до душі, тому що радянська пропаганда незмінно зображала його агресивним монстром.
Таке півстолітнє спотворення істинного реноме Альянсу не могло негативно не відбитися на свідомості цілого покоління людей. І все ж таки в наш час віра в агресивність НАТО тріщить по всіх швах. Багато-хто став задаватися питанням: якщо НАТО — агресивний блок, то як можна пояснити те, що після розпаду СРСР сателіти колишньої імперії, які розбіглися, поспішали сховатися під його «парасолькою»? Утворилася навіть черга з кандидатів, які бажають вступити на конкурсній основі під його надійне укриття.
Пояснення цьому напрошується саме собою: НАТО — це передовий блокпост проти зовнішньої військової загрози слабозахищеним демократіям. Це розуміють і Ющенко з Януковичем, оголошуючи курс на інтеграцію в євроатлантичні структури. Які аргументи говорять про невідкладну необхідність цього? Україна поспіхом позбавилася свого головного стримуючого чинника — ядерної стратегічної й тактичної зброї. Якщо втрату першої ще можна якось з натяжкою зрозуміти, то втрату другої — ніяк. Тепер ми намітили значне скорочення своєї армії, в той час як сусід збільшує свій військовий потенціал. Це могло б і не непокоїти нас, якби на тлі вияву нашої миролюбності дисонансом не лунали з Думи імперські заклики депутатів високого рангу повернути Севастополь з Кримом в обійми Кремля. Захоплення маяків — лише перший крок у цьому напрямку. Російський Чорноморський флот — головна ставка в грі з кримською картою. Присутність його в Криму нагадує ведмедя на пасіці з дармовим медом. Лукавлять не червоніючи «натофоби», говорячи про позаблоковий статус України. І соромливо замовчують про те, що військово-морська база Росії в Криму якраз і «динамить» цей статус. Схоже, кримське «Гуантанамо» й не має наміру втрачати «прописку». Тому, щоб не допустити критичного крену українського корабля, він повинен мати адекватні противаги. Це ключовий підхід до ролі НАТО для України. Чомусь ніхто не підігріває ажіотажу з приводу військових спільних із НАТО навчань у Росії. Значить, Росія може бути дружнім партнером НАТО, а Україна — ні!? У чому тут загадка? А в тому, що після вступу України в НАТО комусь буде не по зубах кримський горішок. На сьогодні політичні реалії такі, що ми не маємо альтернативи членству в НАТО. Але це не означає, що потрібно йти напролом, викручуючи руки інакомислячим. Потрібна широка відкрита дискусія «атлантистів» зі своїми опонентами. І ця майже цілинна нива ще чекає своїх «медіаорачів». Очевидно, вони запізнюються. Сьогодні лише короткозорий може не помітити апетиту, що розігрався в імперського двоголового орла. Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Білорусь — уже замовлені на «трапезу» орла. Раніше таке називалося «аншлюсом», тепер це називається «референдумом». Тираспільський «референдум» — це міна з дистанційним керуванням з Кремля, й її мішенню може опинитися й Крим у відповідний момент. Але не все так безнадійно. Життя показує, що в Росії, як правило, більш шанобливі й паритетні відносини саме з членами Альянсу. З Росією ми можемо й не бути взаємно-любимими, але толерантними бути зобов’язані. Україна пройшла тернистий історичний шлях. Не завжди більшість народу відразу приймають нові віяння в житті країни. Завжди вони зі «скрипом» відмовляються від старих міфічних догм. Історія знає, як обдурена фарисеями більшість народу могла розіп’ясти й святого. Хіба перевелися в нас сьогодні фарисеї? Хіба не під їхнім впливом більшість побоюється вступу в НАТО? Хіба не вони провокують скоріше провести референдум, поки більшість не прозріла? Говорячи мовою космонавтики, поки деміфологізація не спрацює для суспільства як «перша сходинка ракети», «друга сходинка» — референдум — не може розпочати роботу. Інакше можуть виникнути непоправні наслідки. Перший виступ Януковича в Брюсселі швидше показує його намір уникнути такої небезпеки, а не намір ревізії Універсала. Тут рефері не фіксував удар нижче поясу. А ажіотаж викликаний розігрітим сплеском емоцій політиків. У кінцевому підсумку, «коаліціада» завершиться демонстрацією біцепсів партнерів під час перетягування «каната».
P.S. Зараз Україну захлеснула процентоманія. Ведеться підрахунок, який відсоток народу «за» НАТО, а який — «проти». У зв’язку з цим пригадалися слова Мао Цзедуна: «Народ — це білий аркуш паперу. На ньому можна зобразити будь-які ієрогліфи» (особливо, якщо народ перебивається з хліба на воду). Перекладаючи з китайської мови, можна сказати, що «атлантисти» — це результат роботи вільної преси, а «натофоби» — це результат роботи комунокремлівських «перегліфів». Більше нічого сказати. Нелегка інформація для роздуму. Україна може зітхнути з полегшенням лише тоді, коли вільна преса ліквідує свою велику заборгованість перед нею. Ось де вона може й повинна виявити себе як четверта влада по максимуму. Серед читацької братії ваша газета славиться тим, що в ній сповідаються як «магнати», так і «трудоголіки» — тобто ті, які перебиваються з хліба на воду не зі своєї вини.
