Києво-Михайлівському Золотоверхому — 900

900 років минуло від часу завершення будівництва та освячення кам’яного храму Свято-Михайлівської Золотоверхої обителі (1113—2013). Чимало лиха та наруги зазнала свята обитель упродовж своєї історії, та закрили її лише у 30-х роках XX сторіччя, саме тоді, коли комуністичний режим розпочав планомірне плюндрування святині українського народу. Відтоді аж до проголошення Україною державної незалежності святе місце стояло пусткою, ніби нагадувало видіння пророком Даниїлом мерзоти запустіння у святому місці, яке сталося через гріхи людські (Дан. 9:27).

Утім, як історія руйнації, так і відбудови Свято-Михайлівської Золотоверхої обителі є наочним прикладом слів псалмоспівця, який говорить: «Коли не Господь будує дім, даремно трудиться будівничий» (Пс. 126:1). Святе місце, на якому височів Золотоверхий храм, дивом залишилося не тільки незабудованим, а й Промислом Божим, також стараннями великої кількості небайдужих людей відродилося з небуття. 2000-го — року ювілею Різдва Христового — ніби в дарунок від Києва й України, знову підніс до неба свої увінчані хрестами золоті куполи Свято-Михайлівський собор.

Відродження Свято-Михайлівської Золотоверхої обителі як духовного, чернечого, культурного, просвітницького, наукового центру Українського Православ’я було ознаменовано поверненням під її склепіння величної святині та неоціненного скарбу — часточки мощів св. великомучениці Варвари, які були надійним покровом монастиря в часи лихоліть і важких періодів його історії. Зрештою, уже понад двадцять років тут отримують знання та практичний досвід майбутні пастирі Церкви Христової, навчаючись у Київській духовній академії та семінарії, а з 2006 р. — у Київській православній богословській академії під захистом і покровом архістратига Божого Михаїла, святих великомучениць Варвари та Катерини, а також святого апостола і євангеліста Іоана Богослова — улюбленого учня Господа нашого Ісуса Христа, апостола любові.

Але відновлення споруд монастиря — лише перший крок до відродження святині, яка потребує осягнення прадавнього історичного минулого, того 900-річного духовного потенціалу, який переріс у вітчизняну традицію і до формування якої долучилися сотні ченців, а поготів ієромонахи та настоятелі обителі.

Зараз потребують нагального висвітлення багато питань із минулого Золотоверхого монастиря, особливо ті, що стосуються періоду руйнації та закриття обителі, а також чергового відродження її в 1940-х роках та пов’язані з наступним закриттям за радянської доби.

В історії Свято-Михайлівської Золотоверхої обителі були видатні настоятелі-будівничі, які дбали не лише про матеріальний благоустрій монастиря, а й, насамперед, про духовне зростання та вдосконалення братії. З-поміж найвидатніших — святитель Іов (Борецький) (1618—1631), митрополит Ісая (Копинський) (1631—1632), ігумен Феодосій (Софонович) (1655—1677), митрополит Варлаам (Ясинський) (1677—1685), єпископ Захарія (Корнилович) (1697—1701), ігумен Іоаникій (Сенютович) (1713—1715), митрополит Тимофій (Щербацький) (1739—1740), єпископ Феофан (Шиянов) (1799—1807), єпископ Іриней (Фальковський) (1807—1811, 1813—1823 — з титулом коад’ютора), святитель Інокентій (Борисов) (1836—1841), єпископ Аполінарій (Вигилянський) (1845—1858), єпископ Антоній (Амфітеатров) (1858—1859), єпископ Порфирій (Успенський) (1865—1878), єпископ Іоан (Жданов) (1878—1883), єпископ Ієроним (Екземплярський) (1885—1890) та ін.

Зважаючи на п’ять основних історичних етапів життєдіяльності обителі, доведено, що спочатку, під проводом ігуменів, життя монастиря регулювали особливими монастирськими нормами та правилами, які були досить демократичними (братія монастиря могла обирати, а в разі необхідності переобирати як ігуменів, так і старшу братію, тоді як за ігуменом застерігалися виняткові права лише у справах духовно-морального керівництва); в період врядування архімандритів Золотоверхий монастир підлягав безпосередньо Св. Синоду і змушений був виконувати всі розпорядження його; з настанням часу, коли Золотоверха обитель стає місцем перебування вікаріїв митрополита Київського та єпископів Чигиринських, статус обителі помітно зростає; з відновленням монастиря під керівництвом архімандритів, що припадає на період німецької окупації, як і за радянської влади, його діяльність була обмежена богослужбовою сферою і фактично зведена до номінальної; в новітню добу під керівництвом священноархімандрита обителі Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета (Денисенка) та намісників, що водночас є вікарними єпископами Київської єпархії, Михайлівський Золотоверхий монастир не тільки відродив свою діяльність, а й переживає період свого духовного піднесення.

Іноді Михайлівський Золотоверхий монастир був не лише місцем духовного подвигу його насельників, але й слугував кафедрою Київських митрополитів (зокрема святителя Іова (Борецького) та Ісаї (Копинського), а у 1669—1677 рр. ігумен Михайлівського монастиря фактично виконував функції митрополита Київського, що й дає підстави вважати його духовним центром православної України).

Володіючи значними земельними угіддями та іншою власністю, Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, як і кожна велика обитель, щедро використовував кошти на благодійну діяльність (допомагав бідним, сиротам, безпритульним тощо) та освітньо-культурні заходи (займався видавничою та просвітницькою діяльністю). Позбавлення монастирів земельних угідь (1786 р.) підірвало їхню матеріально-фінансову спроможність і, як наслідок, унеможливило розгортання духовно-просвітницької і благодійницької діяльності, однак не вплинуло згубно на інституційне життя чернецтва.

Під час німецької окупації Києва (1941—1943) діяльність монастиря було відновлено (листопад 1941 р.), однак у післяокупаційний та повоєнний періоди (1943—1949) з боку радянської влади знову було вжито заходів, спрямованих на його закриття, а відкриту при монастирі Київську духовну семінарію (1947—1949) переведено в стилобат Андріївської церкви.

Сьогодні ми потребуємо ясного й чіткого осмислення того великого надбання, яке внесло православне чернецтво в історію, науку, культуру і соціальне життя. Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет у своїй доповіді на Ювілейному Помісному Соборі (2008 р.), присвяченому 900-річчю цієї визначної святині, сказав: «Історія Михайлівського монастиря віддзеркалює історію українського народу та Української Церкви. Монастир виник у час піднесення Київської держави; його фундаторами і будівничими були великі київські князі... Особливу роль Золотоверхий монастир відіграв у роки боротьби Київської митрополії з Римом проти нав’язування унії. Незважаючи на тиск, монастир не тільки залишився вірним православ’ю, а й став одним із осередків відродження православної ієрархії».

Незважаючи на видання Указу Президента України від 21 березня 2002 р. «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій», в п. 4 якого наказують органам місцевого самоврядування вжити всіх заходів із відновлення порушених прав церков і релігійних організацій зокрема щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна, у т. ч. приміщень, що перебувають у державній власності і використовуються не за призначенням, монастирський будинок для прочан (готель) все ж використовують ще різні державні організації. Однак монастир має історичне, юридичне, етичне, моральне право, в тому числі й на підставі згаданого указу Президента та інших подібних указів влади вимагати його повернення Церкві та зокрема обителі.

Сучасним ченцям Золотоверхої обителі, парафіянам і усім, хто хоча б раз побував на цій святій Київській землі, варто знати та говорити не тільки про чудову архітектуру, мистецькі розписи, цілісність та досконалість зовнішніх форм храму й обителі, а насамперед звертати свої погляди на внутрішній бік монастирського життя. Оскільки життя іноків вимагає не тимчасових поривів душі і не короткочасного пробудження релігійного почуття, а постійного, неухильного шестя шляхом самопосвяти та самозаглиблення.

З часу відкриття 1991 року відроджена Михайлівська обитель стала візитною карткою давнього Києва: сюди линуть душею та серцем тисячі богомольців, а також паломників, яких зачаровує краса обителі та її духовна атмосфера, в тому числі архітектурні оздоби ансамблю монастиря, прекрасні внутрішні інтер’єри собору, величні богослужіння, мелодійні співи, прославлення дивовижного святими своїми Триєдиного Бога.