Лист надії

До «Дня» із надією знайти своїх далеких родичів на Донбасі звернувся Алан Різ, нащадок валлійського інженера, який у ХІХ столітті починав розбудовувати Донецьк, тоді — Юзівку. У листі Алан пише про свою сім’ю, Юзівку та відносини між Заходом і Сходом. Алан Різ сподівається на те, що газета «День» допоможе знайти українські гілки сімейного дерева.

Історію Донецька пов’язують здебільшого з одним англійцем, Джоном Г’юзом, який 1869 року дістав право на будівництво металургійного заводу. Сім’я Різ (Герберт Різ, батько з дружиною Терезою та дітьми Лідією, Естер, Філіппом, Альбертом, Вільямом та Давидом) прибула до Юзівки 1887 року. Прадід Алана Різа, Герберт, був експертом із встановлення керамічних цеглин в печах Бессемера. Він робив так, щоб піч не розплавлювалась під час виробництва сталі. Його переїзд співпав із переходом процесу виготовлення сталі на Юзівському заводі з технології Сіменса-Мартена на технологію Бессемера. Вона була більш витратною, проте давала кращий результат. На цей час розбудова в Юзівці була у розпалі. 1889 року на південь від Юзівки постали машинобудівний та чавуноливарний заводи, а також було організовано майстерню з ремонту гірничого обладнання. Можливо, саме тому дід Алана Альберт Різ пішов батьківською стежкою.

«Мій прадід Герберт та мій дід Альберт приїхали до Юзівки 1887 року випробувати долю. Герберта найняв на роботу безпосередньо Артур Г’юз (син Джона Г’юза, який на той час був директором Юзівського заводу). Гонорар Герберта свідчив, що він був дуже поважною людиною на заводі. Мій дід Альберт був майстерним каменярем і продовжив родинну справу. Вони були заможними, мали акції у Новій Російській Компанії, які сьогодні, на жаль, втрачено. Я зберігаю старі паперові рублі, які наразі нічого не варті, але в ті часи коштували цілий статок», — пише у своєму листі Алан Різ.

«Мій дід одружився з учителькою Барбарою Свенські. Бабуся казала, що це прізвище було на той час розповсюдженим, як «Сміти» в Англії. Проте, коли я приїздив до Краєзнавчого музею у Донецьк, зрозумів, що це не так. Я був дуже здивований з цього факту.

Насправді в нас є дуже мало відомостей про російське минуле моєї бабусі. Про їхню історію кохання я тільки знаю, що багатий валлієць одружився з російською вчителькою. Я лише можу припустити, що вона була людиною щедрого серцем. Нам відомо, що вона навчалась у школі до 16 років. Потім залишилася там працювати вчителем. Ми припускаємо, що дідусь та бабуся зустрілися саме у школі. Мій дід був молодший за бабусю на три роки. Коли вони одружилися, нам достеменно невідомо. Є припущення, що це сталося десь між закінченням школи у 1910 році та народженням їхньої першої дитини, моєї тітки Вікторії, яка з’явилась на світ у вересні 1912 року».

Революційний 1917 рік змусив Різів задуматися над тим, щоб покинути Донбас і повернутися до Великобританії. На цей час молода сім’я мала вже двох дітей. У них народився син, Альберт-молодший (батько Алана Різа), названий так на честь батька. Різи зробили декілька спроб виїхати з країни. Спершу «моя бабуся з двома дітьми: моєю тіткою Вікторією та батьком Альбертом, якому на той час минуло шість місяців, намагалися виїхати з Росії через Одесу 1917 року, проте не змогли. Згодом вони вирушили на трійці коней до Москви. Але і там не змогли затриматись. Оскільки вони стали «мішенями революції», 1 червня 1918 року були змушені тікати через Петроград. Звідти через Швецію вони вирушили до Норвегії, в місто Берген. Їхня поїздка в Норвегію тривала місяць. Після неї бабуся із дітьми потрапила до лікарні — настільки важкою була для них ця подорож. Досить довго Барбара Різ із дітьми відновлювали своє здоров’я. А потім знову вирушили в дорогу: на рибальському човні вони дісталися Шотландії, в місто Абердин, куди прибули 30 січня 1918 року. Згодом повернулися в Південний Уельс, місто Суонсі. Саме звідти походили Різи. Але і це місто не стало кінцевою зупинкою моєї бабусі та її дітей. Невдовзі вони поїхали до Манчестера в Англію, де нарешті оселилися. Там моя бабуся познайомилася з білою російською громадою і православною церквою».

Паспорт Альберта-старшого свідчить про те, що певний час він перебував у Росії. Лише 20 квітня 1918 року дістався Англії з Москви. Чим він у той період займався в Росії, достеменно нікому не відомо. У паспорті зазначено, що 25 травня 1918 року він був у Мурманську. Алан пише: «Ми думаємо, що дід був перекладачем у союзній експедиції, яка прибула до Росії на підтримку білої російської армії. Ця експедиція не мала успіхів у справі. Протягом 60 років ці відомості були військовою таємницею, саме тому багато про що я не знаю».

«Я пам’ятаю, що кожного року протягом 1950—1960-х рр. моя бабуся підписувала різдвяні листівки та подарунки й надсилала своїм родичам у Донецьк. Але жодного разу вона не отримала відповіді. На початку 60-х рр., коли холодна війна між Сходом та Заходом трохи послабшала, до нас дійшла листівка. У ній родичі дякували бабусі за листівки та подарунки, сподіваючись, що вона також отримувала вітання і від них. Проте вона нічого не отримувала аж до цього моменту! Я пам’ятаю, яка вона була щаслива, коли тримала в руках папірець із маркою з Радянського Союзу. Потім переписка ще деякий час тривала. Я пам’ятаю, як десь у 1963—1964 роках бачив когось із родичів, проте не уявляю, хто це був. Родичі спілкувалися з бабусею російською, якої я не знав, тому мені було важко зрозуміти, про що вони говорили. Це були мати та донька. Їм дозволили відвідати Манчестер 1963 року. Наступного року Манчестер відвідали батько з донькою, але ніколи вони не приїздили всі разом. Моя бабуся хотіла поїхати до Радянського Союзу. Пам’ятаю, як її вдома опитувала поліція, було дуже страшно. Але бабуся була надто хвора, щоб їхати до Росії. На жаль, вона так ніколи й не повернулася додому. І коли вона померла, всі наші контакти з Донецьком було втрачено.

У 1996—1999 рр. я часто бував у Росії, брав участь у створенні Kimberly-Clark Corporation. До Києва приїздив лише два рази. Протягом п’яти років відвідую Центральну і Східну Європу. Я вже звик до атмосфери цього регіону. Мене завжди зустрічали дружньо та тепло. Це змусило мене пригадати мою бабусю і подумати про те, що варто знайти своє коріння.

Я неодноразово замислювався: хто були ті люди, яких я бачив? Ким була родина моєї бабусі? Деякі родичі ще мають бути у Донецьку. Коли я там був і прогулювався вуличками, думав, а може, саме зараз повз мене пройшли мої далекі родичі. Так завжди відбувається, коли свого часу не встигаєш розпитати про все.

У Донецьку я був радий бачити червоні цегляні будинки, старий готель «Великобританія», який ще й досі існує. Був радий, що до всіх цих будиночків, вуличок — і цього міста загалом, мав причетність рідний мені валлієць. Коли я читаю історію Донецька та дивлюсь на це місто «згори», стороннім оком, я бачу, наскільки прекрасні речі допоміг створити мій пращур у Донбаському басейні: прекрасну історію, фантастичний обмін культурами та навичками бізнесу. Створення речей, а не руйнування їх. Якби тільки ми могли продовжувати робити це сьогодні, настільки б хорошим місцем був би наш світ».

Прізвище бабусі Алана Різа може свідчити про українське походження. У її паспорті написано Свенські, що українською — Свенська. Це прізвище походить від ріки Свень, лівої притоки Десни. Цей топонім вказує на те, що їхні предки жили біля цієї місцевості. Суфікс -ськ- свідчить про дворянське походження цієї родини. Ім’я Барбара має польське коріння. Проте у паспорті могли зробити помилку і написати «Барбара» замість «Варвара». Враховуючи те, що вона прожила в Англії, проблему із транслітерацією можна пояснити.

Прізвище Свенські у Донецьку не є поширеним. Проте, зважаючи на те, що відтоді минуло багато років і покоління змінювалися, росли діти та онуки, можна припустити, що сьогодні українська родина Барбари (Варвари) Свенської має інше прізвище. Алан Різ сподівається, що якось, відкривши газету чи сайт в Інтернеті, хтось вигукне: «Дивись! Це ж наші родичі, зв’язок з якими було втрачено».