Люблін, Люблінська унія, Майданек
Люблін займає в історії України далеко не останнє місце. Місто було колись на польсько-українському етнічному пограниччі. Поряд із ним є місто Холм (правда, в нас часто його іменують по-польськи Хелм), яке було засноване галицьким князем Данилом Романовичем. Холм певний час виступав як один із головних політичних осередків Галицько-Волинської держави і як центр православної єпархії. До речі, саме в Холмі народився наш видатний історик Михайло Грушевський.
На відміну від Холма, Люблін завжди і в політичному, і в етнічному плані залишався містом польським. Але тут існували українські осередки. Були православні храми. Українські іконописці в період Середньовіччя розписували деякі католицькі храми Любліна. Існувало на початку ХVІІ ст. в місті православне братство. Деякий час членом цього братства був Касіян Сакович, відомий український інтелектуал того часу, письменник-полеміст, автор хрестоматійних «Віршів на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».
Люблін відомий як місто, в якому 1569 р. відбулася важлива політична подія: було укладено державну унію між королівством Польським та Великим князівством Литовським. У музеї на території Люблінського замку зараз можна побачити величне полотно Яна Матейка «Люблінська унія». Вважається, що це одна з найкращих картин видатного художника, який своїм мистецтвом у ХІХ ст. прислужився для підйому польської національної свідомості. Картина «Люблінська унія», яка навіть сучасну людину вражає величчю й монументальністю, подавала політичний союз Польщі й Литви як непересічну подію. Такою Люблінську унію сприймає й більшість сучасних поляків. Адже завдяки цій унії утворилася велетенська держава Річ Посполита, що простяглася від моря Балтійського до моря Чорного. Зараз у Польщі з’явилися сучасні інтерпретації Люблінської унії. Дехто намагається в ній побачити праобраз унії Європейської, тобто Євросоюзу. Звичайно, це виглядає як натяжка. Але чому б не потішити своє національне самолюбство? Деякі народи тішать себе й не такими міфами.
На згаданій картині Яна Матейка зображено не лише видатних персонажів польської історії, але й діячів історії української. Там ми бачимо князя Василя-Костянтина Острозького, його сина Януша, князів Романа Сангушка та Михайла Вишневецького. Написана в 1869 р., якраз до двохсотліття Люблінської унії, ця картина тривалий час перебувала на українських землях. До Другої світової війни вона була в музеї Любомирських у Львові. Так що ця картина, як бачимо, мала відношення до України.
Якщо для поляків Люблінська унія є подією зі знаком плюс, то наші українські історики трактують її здебільшого як подію негативну. Адже в результаті Люблінської унії значна частина українських земель, передусім Волинь та Київщина, відійшли до Корони Польської. Враховуючи сильні антипольські настрої, які існували в українському суспільстві в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., не дивно, що чимало видатних українських істориків, у т.ч. і М. Грушевський, сприймали Люблінську унію в негативному плані. Щодо радянської історіографії, то вона трактувала Люблінську унію вже вкрай негативно. Зокрема, говорилося, що завдяки цій унії почалася польська експансія та експансія католицької церкви на українські землі, а особливо акцентувалася увага на те, що в той час в Україні різко посилилось соціальне пригнічення. Якщо проаналізувати підручники з історії України, які зараз виходять у нашій державі, то вони переважно повторюють ці самі штампи й стереотипи. Є й винятки. Але вони частіше губляться.
Звісно, Люблінська унія — непросте явище, непросто вона укладалася. Політичною елітою тогочасної України-Русі унія сприймалася радше негативно, ніж позитивно. І все ж, незважаючи на всі «за» і «проти», Люблінська унія мала велике значення для України. Вона фактично врятувала Велике князівство Литовське від експансії Московського царства. Якби в кінці ХVІ ст. землі цього князівства, а це були переважно землі білоруські та українські, увійшли до складу Московії, вони б, цілком імовірно, перетворилися приблизно на те саме, чим на сьогоднішній день є Смоленщина (яка, до речі, свого часу була частиною етнічної Білорусі). Замислимось і над таким фактом. Незважаючи на католицьку експансію, про яку в нас часто говорять історики і яку, власне, немає сенсу заперечувати, чомусь саме після Люблінської унії в Україні спостерігалося культурне піднесення. М.Грушевський іменував його першим українським національним відродженням. Саме тоді з’являються Острозька Біблія, Острозька академія, братські школи, зрештою — Києво-Могилянська академія, друкарні, які випускали різноманітну літературу, та й, власне, з’явилася оригінальна полемічна література. Чомусь саме в той час починається освоєння нинішніх центральноукраїнських земель, які зазнавали постійних набігів татар і лежали пусткою. До речі, Батурин, про який зараз в Україні так багато говорять, було засновано невдовзі після Люблінської унії польським королем Стефаном Баторієм як форпост на східних землях Речі Посполитої. Звідси й така його назва — Батурин, тобто місто Баторія. Чомусь також інтенсивний розвиток запорізького козацтва, яким ми так пишаємося, відбувся саме після Люблінської унії. Розумію, не можна перелічені явища української історії кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. безпосередньо пов’язувати з унією. Але над цим варто замислитися. Можливо, нашим історикам (і не тільки їм) варто припинити повторювати старі штампи, а проаналізувати, що реально дала нам Люблінська унія.
Саме про Люблінську унію мені, а також деяким колегам з України й Білорусі довелося вести мову з польськими колегами в Люблінському інституті Центрально-Східної Європи. Цей інститут видає чимало цікавої літератури, яка стосується Польщі, України й Білорусі, проводить конференції. Для своєї наукової роботи він має належну матеріальну базу. На жаль, подібної інституції в нас, в Україні, немає. Хоча нам такі інститути не менше потрібні, ніж полякам.
У цьому інституті мова велася не лише про Люблінську унію, а й про так звану Волинську трагедію й акцію «Вісла», трагічні сторінки в польсько-українських відносинах, на які останнім часом звернуто велику увагу. Стосунки поляків та українців протягом ХІХ і ХХ ст. не були простими. І зараз у поляків та українців один до одного існує чимало негативних стереотипів. Цей негативізм, який, до речі, розпалювали, а потім уміло використовували треті сили, передусім російська політична еліта, мав і для поляків, і для українців негативні наслідки. На жаль, інтелігенція і з польської сторони, і з української мало зробила (та й робить) для того, щоб зняти ці стереотипи. Збірник статей «Війни і мир», який свого часу випустила газета «День», радше, є добрим винятком. Більшість українців виховується й далі на художній літературі явно антипольського характеру, як і поляки — на антиукраїнській літературі.
Правда, зараз відносини між Польщею і Україною як ніколи є добрими. Проте це добросусідство залишається переважно на рівні політичних еліт. Коли спустимося трохи нижче, то бачимо, що наша співпраця з поляками і в плані економічному, а особливо — в плані культурному залишає бажати кращого. Не чіпатиму питань економіки, хай тут краще скажуть своє слово економісти. Проте лише один недореалізований проект нафтогону Одеса—Броди багато про що свідчить.
Візьмімо співпрацю в сфері культури. Чи багато ми знаємо про сучасну культуру Польщі? Як, до речі, й поляки про культуру України. Чи багато наша телевізія, мас-медіа показують Польщу, говорять про неї? Чи багато ми перекладаємо польських авторів і видаємо в себе? В принципі, в Польщі ситуація з Україною приблизно та сама. З тією хіба різницею, що польські мас-медіа час від часу звертають увагу на Україну (а як на нас не звертати увагу, коли в нас такі чудеса в політиці творяться!). А ще трохи в Польщі знають наших письменників-постмодерністів. Але знову ж таки, це не завдяки мудрій державній політиці, а завдяки цим письменникам, які там часто виступають, працюють над тим, щоб їхні твори видавалися польською.
Або візьмімо таку цікаву інституцію, як Європейський колегіум польських та українських університетів, який, до речі, розташований саме в Любліні. Ця інституція могла б стати добрим осередком для польсько-української співпраці в галузі вищої освіти. На жаль, цього не відбулося. І при цьому основна провина лягає на українську сторону. Суть діяльності колегіуму зараз зводиться до наступного: випускники українських університетів, вступивши до даного колегіуму, мають змогу працювати над докторською дисертацією і захистити її в одному з польських університетів. Переважно ці дисертації захищаються в Любліні — в університеті ім. М. Кюрі-Склодовської, Люблінському католицькому університеті та інших вищих навчальних закладах. (Люблін, до речі, місто університетське, значну частину населення міста становлять саме студенти.) Докторанти колегіуму отримують непогану стипендію, їм створюються нормальні умови для праці, їх забезпечують науковим керівником. Фінансування колегіуму здійснюється повністю польською стороною. Україна в цьому участі не бере — ніби ми такі бідні, що навіть на навчання своїх же громадян не можемо виділити якусь дещицю. Та найприкріше інше. Виявляється, випускники цього колегіуму Україні не потрібні, а їхні докторські дипломи в Україні не визнаються. Щоб їх було визнано, необхідно пройти складну й коштовну процедуру нострифікації. Виникає запитання: невже так складно визнавати докторські дипломи даного колегіуму без нострифікації чи, принаймні, максимально спростити цю процедуру? Це був би реальний крок у плані польсько-українського культурного співробітництва.
Взагалі процедура нострифікації дипломів, яка існує в нас, є серйозним бар’єром для євроінтеграції нашої освіти й науки. Завдяки цій «мудрій» процедурі ми відмовляємося від послуг зарубіжних спеціалістів. Наприклад, не маємо права включати їх у склад спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій, не можуть вони виступати й як опоненти при захисті дисертацій. Хоча в об’єднаній Європі, навпаки, вітають залучення іноземних спеціалістів до таких справ. Ніхто там не питає, чи в тебе диплом нострифікований. Принаймні, в тій самій Польщі без проблем визнаються наші дипломи кандидата й доктора наук. Чимало вихідців з України працюють там на викладацькій роботі. Наших спеціалістів запрошують в якості рецензентів на захист дисертацій. Автору самому доводилося виступати в такій ролі.
В Україні нічого подібного немає. Проте ми завзято розповідаємо байки невідомо кому про нашу євроінтеграцію освіти, про те, як ми успішно включаємося в Болонський процес і таке інше. Аж смішно іноді стає!
Але відійдемо від наших освітніх реалій і повернімося до Любліна. Якась частина людей, які відвідують це місто в якості туристів, також їде на його околиці, до меморіального комплексу «Концтабір Майданек». Коли ми приїхали туди, то застали там ізраїльських солдатів і офіцерів. Виявляється, вони спеціально летять до Варшави з Ізраїлю, а вже звідти їдуть до Любліна. Спочатку цим військовим ізраїльський гід прочитав невелику лекцію про Майданек, а потім вони, розгорнувши ізраїльського прапора, пішли на територію колишнього концтабору.
Отакі уроки патріотизму. Ізраїльтяни вважають, що в Майданеку масово гинули євреї. Тому приїздять на це місце і віддають данину пам’яті загиблим.
Якось мені розповідали про одну жінку, яка була наполовину єврейкою (по лінії батька). Таких осіб правовірні юдеї навіть не вважають євреями. Вона народилася в Україні, вийшла заміж за українця, народила двох дітей. Проте в часи економічної скрути з сім’єю виїхала до Ізраїлю. Її старший син, який, до речі, має типово українське ім’я Тарас, зараз служить в ізраїльській армії. І ось ця жінка, яка часом приїздить в Україну, одного разу сказала своїм знайомим: мовляв, їй дивно, що Тарас, який по крові українець, є фанатичним патріотом своєї держави.
Після Майданека я такому не дивуюся, як і не дивуюся високому бойовому духові ізраїльської армії. Якщо ізраїльтяни везуть своїх солдатів за тисячі кілометрів, щоб показати їм місця, які вважають своїми святинями, то який рівень патріотичного виховання є в ізраїльській армії?!
Чи щось подібне ми маємо в армії українській? Певно, питання видається і риторичним, і вкрай наївним.
Та й взагалі, чи відвідують наші громадяни масово ті місця, які пов’язані з важливими сторінками нашого минулого, місця, які стали національними символами? Знову ж таки, наївне запитання...
Але ж Україна — не Ізраїль. І, звичайно, не Польща.
