Місце для дачі,

На тлі неординарних суспільно-політичних подій, що відбуваються нині, факт, до якого я хочу привернути увагу, декому може здатися дріб’язковим і не вартим громадської турботи. Але думаю, що все ж таки вартий. Бо саме із дріб’язкових малих фактів, повз які ми часто проходимо й намагаємося не помічати, здебільшого і виникають великі проблеми. І не тільки економічні, а й моральні та духовні, через які створюється певний дискомфорт у душі, залишаючи в ній на тривалий час не просто гіркий осад, а й тривогу та біль. А буває, що й рану. Це вже які в кого душа та серце, наскільки вони чутливі не лише до чужої біди, а взагалі до співчуття і милосердя.

Психологи стверджують, що такий чинник, як співпереживання, характерний сьогодні лише трьом-чотирьом із десяти. У решти душа покрита іржею байдужості та черствості. Погодьтеся, факт тривожний. Особливо для нас, українців, які завжди відзначалися своєю добротою, щирістю, гостинністю, приязністю. Адже це категорії нематеріальні, до економічних, а тим більше політичних криз не мають жодного стосунку. Чому ми втрачаємо ці гуманні риси? І це при тому, що, за твердженнями соціологів, 91% українців християнського віросповідання. Чому вислів «моя хата скраю» із психологічної площини перейшов у моральну і духовну? Набув ознак прагматичності, меркантильності й навіть цинізму? Дії, вчинки оцінюються лише грошовими знаками. Причому тими, що мають найвищий курс. Тому на думку щоразу приходить інший мудрий вислів: про душу, продану дияволу.

Багато хто спеціально виробляє в собі імунітет до співчуття, нібито заради збереження власного здоров’я. Але ж здоров’я тіла і душі — зовсім різні речі. Втім, взаємопов’язані. У Григорія Сковороди є такі слова: «Якщо ти здоровий — радію, якщо ти ще й веселий — радію ще більше, бо веселість — це здоров’я гармонійної душі». На жаль, про гармонію й говоримо менше, і, тим більше, дбаємо. Усе більше про ситість тіла турбуємося.

Особливо прикро і тривожно, коли подібні віруси вражають молоду душу, в якій лише формуються моральні засади, набуваючи ознак основних людських цінностей. Ці засади настільки крихкі, що зламати їх у незрілому віці нескладно, набагато важче виплекати, відновити, якщо взагалі це можливо.

Приводом до таких роздумів і висновків стала одна торішня історія, яка завершилася всього кілька тижнів тому. Завершилася сумно і боляче. Та й починалася не дуже весело. Починалася з того, що одному досить-таки заможному представнику бізнеса приглянулося місце для дачі. Поруч лісок, величеньке озерце, луг. Все, як у казці. Тим більше до Києва рукою подати. Одне лише стояло на заваді — старенька хатина, в якій самотньо жила трохи старша за неї бабуся Мотря. Перед самою війною хату збудував її батько, якому не судилося довго пожити у власній оселі. У 1945-му поклав голову в одній із європейських країн. У похоронці зазначено, що «пропав безвісти». Тож усе, що залишилося на пам’ять про батька, — це хатина і його теслярський рубанок. Але це так, до слова. Бо суть не в цьому, а в принциповому характері бабусі, який вона успадкувала, за її словами, саме від батька. Об цей характер і спіткнувся багатенький покупець. Яких тільки слів не підбирав і яких тільки винагород не обіцяв, але бабуся стояла на своєму: «Це моє батьківське гніздо. І поки я живу — не віддам його». На щастя, до інших методів упливу справа не дійшла.

Десь близько року велися переговори з бабусею Мотрею. І раптом умовляння різко припинилися. Старенька зраділа, що її врешті залишили в спокої. Втім, пройшло місяців зо три — і знайомий покупець знову з’явився на порозі. Але цього разу не сам, а в супроводі бабусиних онуків, які, до речі, не так часто гостювали у неї, оскільки жили в сусідній країні. Тому «рідним кровинкам», як завжди називала внуків бабуся, вона дуже зраділа. Чого не скажеш про настирливого покупця. Виявляється, увесь цей час він розшукував онуків, які вже мали свої сім’ї й жили окремо від батьків. Словом, знав, на яких душевних бабусиних струнах і яку мелодію зіграти. На своєму транспорті й привіз їх до родинного гнізда.

Не знаю деталей тієї розмови, але переговори за участю внуків закінчилися для настирливого покупця успішно. Бабусині «кровинки», спокусившись на велику суму в європейській валюті, умовили її продати хату. Потім до цієї оборудки долучилися її діти, яким до цього не щастило в переговорах з матір’ю. Десь через тиждень стареньку забрали з собою, повантаживши нехитрі бабусині пожитки в причеп. Про рубанок у метушні забули. Такі-сякі меблі віддала вона таким, як сама, сусідкам, з якими прожила не одне десятиліття в мирі та злагоді.

Через місяць бабуся із родичами навідалася в село, щоб зібрати рештки врожаю і забрати батьків рубанок. Під’їхали до обійстя, а хати вже немає. Знесли її. Будівельники, які готували місце для нової будівлі, пояснили бабусі, що до зими тут уже буде стояти «коробка». А влітку наступного року хазяїн планує справити новосілля. На бабусине запитання про рубанок посміхнулися. Порадили шукати на звалищі. З цими словами, а ще й зі сльозами на очах, поїхала бабуся назад. Перезимувала зиму у дітей, погостювала трохи в онуків, пораділа першим правнукам і на початку березня сама, маршруткою, повернулася в рідне село. Від хати уже давно й сліду не залишилося, а з-за високого кам’яного паркану виднілися вікна сучасного триповерхового котеджу з колонами під червоною металевою черепицею.

Говорила усім, що приїхала в гості до своєї, ще з дитинства, подруги, що жила напроти сама. Рідні в неї немає, тож приїзду зраділа. Все таки удвох веселіше. Але як розповіла потім подруга, бабуся Катря: «Мотря потайки втекла від туги». І не збиралася більше повертатися в місто.

Щоранку вона виходила за ворота й сідала на лавчину. Мовчки дивилася на високу ялину, що одна ще вціліла на її колишній садибі, витираючи сльози кінчиком хустини. На початку липня серце старенької зупинилося. То був перший і останній інфаркт. Поховали бабусю Мотрю на сільському цвинтарі поруч із мамою. Таким було її прохання. Дуже боялася вмерти на «чужині». Про це тільки й говорила останні місяці. І хвалила Бога, що вдалося вирватися з пекла. А «кровинкам» простила їхню гріховну «спокусу». Ніхто з онуків на похорон не приїхав. Не прийшов на них і заможний сусід. Розповідали, що він дуже сердився на стареньку, мовляв, через її впертість згаяв аж три роки.