Мій світ догори ногами!

Особисті міркування для зацікавлених про мої важливі та дрібні справи.

Можна було багато чого сподіватися, а то й передбачувати, включно з вторгненням москалів на українські землі, — бо це ж було тільки питання часу. З хвилиною проголошення незалежності України навіть «демократичний», в уявленні Заходу, президент Єльцин висловив зазіхання на українські землі, тобто: «Про кордони треба ще поговорити», — сказав він вже у понеділок, за два дні після суботнього проголошення. Мабуть, кожен українець, хоч трохи обізнаний з історією свого народу, міг сподіватися, що війна з москалями неминуча та правдоподібно вічна.

Після Майдану, під час останніх президентських виборів, коли президентом було обрано Петра Порошенка, також можна було передбачати, що він — хто у своєму житті був всюди, тобто в кожному політичному середовищі, використає фактично свою владу в першу чергу для власного збагачення, а український народ і його потреби для нього дуже далекі. Порошенко виріс до п’ятого місця найбагатших осіб в Україні за цей час, а Україна сьогодні вважається найбіднішою країною в Європі. В останньому році її ріст був заледве два відсотки. Але Порошенко збирається на переобрання. Гаслом його кампанії буде, що у час війни небезпечно вибирати нову владу. Яка болюча, але одночасно вигідна та війна!

Під час обрання президентом США Дональда Трампа — мало громадян США сподівалося, але вже після його присяги більшість у США передбачали, що він не буде корисним для американців бідних чи пересічних, але зуміє напрацювати найкращі привілеї та пільги для себе, своєї родини і друзів.

От такі були сподівання і всі вони, на жаль, здійснились.

В останні роки, одначе, трапились такі політичні події, котрі я не передбачував і тому сьогодні почуваюся дещо приголомшеним, не знаючи, як реагувати, а тим більше, як протидіяти. Деякі з них не такі дуже важливі, але наведу їх також, для доказу, що великими та малими справами ми як люди можемо майже рівно перейматися.

Щонайменше я ніколи не сподівався, що українські науковці, деякі компетентні у цій ділянці, а деякі — дилетанти, які цим питанням ніколи не займалися, розширять акцію переконувати не тільки українців, але науковий і політичний світ, що у Голодоморі 1932—1933 рр. згинуло не 7 мільйонів українців, як про це говорилось і писалось включно з іноземними науковцями, а далеко менше, тобто трохи більше половини того. Також ніколи не сподівався, що Інститут національної пам’яті України, який, здавалося, в руках молодих патріотичних науковців, а не старих комуністів, не захищатиме кількості жертв, а просто піде найлегшим і опортуністичним шляхом, приймаючи обидві цифри і навіть пропонуючи просто казати «мільйони жертв»...

Ніколи не передбачував, що навіть сьогоднішня польська влада з партією «Право та Справедливість» і президентом Дудою дозволять собі оприлюднити перед цілим світом зухвале ставлення до історії, знищити відносини з Україною, з Ізраїлем, з США впровадженням антидемократичного і кримінального закону про заборону обвинувачення поляків за події під час Другої Світової Війни...

Ну і, мабуть, найменш важливе — ніколи не сподівався, що українські марксисти-комуністи, а ще такі є навіть у діаспорі, запропонують у 100-річчя модерної української державності і визвольної революції у зв’язку з цим передрукувати, фактично, непогані книжки, але книжки українських комуністів Василя Шахрая і Сергія Мазлаха «До хвилі» з 1919 року. Чи немає кращого відзначення?

Є ще й інші несподіванки, фактично більше, ніж можна було сподіватися, але, мабуть, вже досить.

Хіба треба пристосуватися? Забути про якісь там принципи? Та Франкові слова нагадують мені: «Лиш боротись — значить жить». Тобто треба працювати, щоб світ змінився, але ти не міняйся.  Донкіхотство? Здається, світ перевернеться ˜— і відчуєш твердий ґрунт під ногами. Ми, українці, колись також станемо нормальними людьми, тобто такими, які керуватимуться передусім добром власного народу і не ставитимуть колоди на шляху власного змагання до порозуміння та визнання нас як народу, який, мабуть, перейшов один із найважчих історичних шляхів в історії людства. Все міняється. Завжди є надія. Вона остання гине. До речі, колись до непередбачених подій належало і проголошення незалежності України.

Аскольд С. ЛОЗИНСЬКИЙ, США