«Мрії людей стали іншими»

Люди переконують, що саме зараз відбувається оновлення рядів українців, які вірять у свою країну. А показник оптимізму не менш важливий для держави, ніж зростання ВВП або успіхи на міжнародній арені. Та якщо Україна не підхопить, не заохотить «народження» нових людей, які вміють «бачити зорі у калюжах», тотальна зневіра повернеться.

«НАМ НЕ ВИСТАЧАЄ СПІЛКУВАННЯ — СКРІЗЬ»

Олексій АЛЬОШКIН, член Національної спілки художників України, скульптор (село Букатинка Чернівецького району):

— На початку серпня цього року мене запросили на пленер художників до Крижополя. Десять днів я мав нагоду спілкуватися з молодими і талановитими митцями, які приїхали з різних куточків України, щоб почаклувати над каменем та деревом і прикрасити міський парк. Живе спілкування з молодими людьми розбудило в мені віру, що духовна Україна можлива, але для цього нам треба провести роботу з серцем, очиститися від матеріального, яке руйнує душу, і навчитися чути одне одного...

На пленері я створив дві роботи. Перша — скульптура «Птаха щастя», пролізши крізь яку можна загадати бажання. Інша робота — «Золота рибка», яка нагадує, що хоч скільки б бажань вона виконувала, людина ніколи не насититься. А нам треба переставати вимагати і самим ставати виконавцями власних бажань. І, на щастя, зараз такі люди з’являються. Вони розуміють, що живемо ми не для власного збагачення, а для духовного насичення. Через це і мрії людей стали іншими, не про матеріальне. Вони бажають, щоб закінчилася війна, щоб настав мир, щоб хлопці повернулися додому живими і здоровими, щоб онуки народжувалися, щоб діти жили у дружбі.

Та залишаються люди, які бачать щастя лише у грошах. Хочуть більше й більше, і та «золота рибка» живе серед нас і до цього часу... А ще гнітить те, що влада відсторонюється, «ховається», перестає розмовляти з людьми, сама ухвалює рішення — і це не лише на центральному, а й на місцевому рівнях. Ніби й звітують, скільки куди грошей пішло, що зробили. Але чи радилися ви з людьми, чи потрібні пластикові вікна у школі, куди діти не хочуть ходити? Нам не вистачає спілкування — скрізь. Від цього українці «хворіють». Тому держава має перестати міряти все матеріальним. Проводячи реформи, вона мусить перенести акцент на людину, любов, повагу, щирість до неї. Бо почуття — це не гроші, викрасти їх неможливо.

«РОЗЧАРУВАННЯ МОЖЕ НАДОВГО ЗАКОНСЕРВУВАТИ СУСПІЛЬСТВО»

Григорій ПОГОНЧИК, директор Бершадської загальноосвітньої школи №1 (місто Бершадь):

— Останні роки дали поштовх по-новому подивитися на наше державотворення, історію. З’явилися нові підходи, зумовлені подіями, що сталися у державі. Це, зокрема, помаранчева революція, Революція Гідності й події на сході. Хоч це і негативні, болючі сторінки сучасності, але вони позитивно вплинули на людей, які почали об’єднуватися в монолітне суспільство, готове підтримувати українську армію. Такі тенденції спонукали людей до нових помислів та ідей, надихнули на творчість.

Ось і я за останні кілька років написав чимало книжок про історію рідного краю. Одну з них — «Кровоточащая рана» про події Голокосту в Трансністрії — презентували у США. Нещодавно вийшла книжка «На передньому плані», присвячена сучасній війні в Україні. В ній я спробував визначити причини, які її зумовили, описав роль волонтерів та героїчні подвиги бійців із Бершадчини, з котрими я особисто спілкувався на бойових позиціях у зоні АТО. Більшість із них уже повернулися додому, за їхніми історіями (та й власними спостереженнями) складається враження, що сучасна війна перетворилася на політичну гру. Причому ця гра ведеться на всіх «фронтах» державної політики. Люди не бачать конкретних кроків від влади. Вони лише чують обіцянки. Держава втрачає авторитет! І про це треба кричати, бо оновлення українців губиться. Розчарування може надовго законсервувати суспільство, і розблокувати його більше не вдасться...

Процвітання корупції і зрадництва паралельно з безвізом і бажанням вступити до Євросоюзу виглядає принизливо. Рівень життя простого населення залишається складним, є й зовсім бідні родини, які ледь перебиваються харчами, вирощеними на власному городі. Різке скорочення населення у селах, монополія на землю, відсутність робочих місць, закриття навчальних закладів, молодь, яка втікає за кордон, — це далеко не повний перелік питань, якими б мала зайнятися розрекламована влада.

«НАШЕ СЬОГОДЕННЯ СПОВНЕНЕ ВІДТІНКІВ СІРОГО»

Володимир МАЛIЦЬКИЙ, волонтер, співробітник підприємства «Барські електромережі» (місто Бар):

— Як казав Довженко, коли двоє дивляться в калюжу, один бачить болото, а інший — зорі. Я за зорі, бо звик жити і працювати на позитиві. В мене гарна дружина, разом виховуємо шестеро дітей, живемо дружньо і допомагаємо усім, кому можемо. Так вчили мене батьки, і так я вчу своїх дітей. Власне, через них я не пішов воювати у 2014 році. Не взяли, бо на той час мав чотирьох дітей до шести років. Хлопці дзвонили з передової, і мене тягло туди з неймовірною силою. Скільки разів, скільки тонн продуктів завіз — не пам’ятаю. За ці роки налагодили зв’язок не лише з бійцями, але й із тамтешніми батюшками, підприємцями, пенсіонерами. І там також живуть порядні люди, які вірять в Україну.

Я не шукаю негативу, бо жити — це вже щастя. Спитайте у хлопців, які прийшли з війни, що найцінніше? Вони в один голос скажуть, що це — життя, родина, Україна! Буває, що нервують недалекі люди, які стають «експертами». І все вони знають: чого на війні танків немає, хто «вбив» дороги, закрив школу — скрізь суцільна зрада! Та найгірше те, що ці «експерти» вводять в оману інших людей, які також починають нарікати «на всіх і вся». Ми нарешті повинні зрозуміти, що наше сьогодення — це не лише чорне і біле, воно сповнене відтінків сірого. І не обов’язково кожному з нас гори вернути — просто треба робити те, що вмієш. Творити добро не важко, а приємно.

«МИ САМІ СОБІ ГОСПОДАРІ — СПЛАНУВАЛИ РОБОТУ І ВИКОНАЛИ»

Василь РОМАНЮК, голова Якушинецької сільської ради (село Якушинці Вінницького району):

— 30 квітня цього року в нашій об’єднаній територіальній громаді відбулися перші вибори. На той час сільській раді були підпорядковані три села — Зарванці, Якушинці та Березина. Потім долучилися Ксаверівка, Лисогора, Майдан, Слобода-Дашковецька. Зараз наша громада велика й активна. Ми перші в Україні створили власну муніципальну поліцію, яка патрулює в усіх населених пунктах, відкрили «Прозорий офіс», де можна отримати повний спектр адміністративних послуг. Влітку почали прибирати амброзію, пилок якої викликає алергію. За кілограм шкідливого бур’яну платимо по три гривні. Найближчим часом плануємо відкрити ще один центр адміністративних послуг та дитячий садочок у Зарванцях. У планах — школа на 350 школярів.

Радує те, що ми самі собі господарі — спланували роботу і виконали. Хоча, якщо відверто, є процеси, на які потрібна згода «зверху». Ми, наприклад, зараз не можемо профінансувати роботу у сільських радах, які приєдналися до нас після виборів, — такі рамки поставила центральна влада. І хоча маємо кошти, елементарно провести ремонт у дитсадку чи «підлатати» дорогу в слабших громадах не зможемо до кінця фінансового року. Виходить, що приєдналися вони до нас із надією, але по факту ми нічого не можемо для них зробити, руки зв’язані. Мене як господаря це розчаровує.

«ЛЮДИ ВІДЧУВАЮТЬ ПОТРЕБУ В СПІЛКУВАННІ З БОГОМ»

Отець Бенедикт СВIДЕРСЬКИЙ, настоятель парафії святого Флоріана (місто Шаргород):

— 26 травня цього року відбулася особливо радісна подія — Шаргород відвідав посол Ватикану Клаудіо Ґуджеротті, який проголосив наш храм та Хресну Дорогу, що будується на його околицях, санктуарієм Страстей Господніх, місцем особливої молитви. Будівництво трикілометрової Хресної Дороги з 15-ма каплицями та фігурами в натуральну величину було розпочато місцевими католицькими та православними родинами кілька років тому. І хоча до завершення ще далеко, паломництва вже здійснюються: чотири рази на рік тут відбувається дієцезіальна Хресна Дорога, а ще частіше — парафіяльні.

Люди відчувають потребу у спілкуванні з Богом, особливо зараз, коли Україна — у вирі випробовувань. Жити не стало гірше, але й покращення не відчувається. Люди починають менше вірити державі, бо щодня їхня надія розбивається об побутові негаразди. Та найгірше те, що через відсутність робочих місць вони змушені їхати на заробітки. Це розбиває молоді сім’ї й робить дітей соціальними сиротами, позбавляє їх батьківської підтримки...

Ми також нещодавно втратили свого батька — 2 липня помер отець Альберт Боровський, який понад 20 років служив у Шаргороді. Саме він почав будувати Хресну Дорогу. Не вистачить слів, щоб описати всього добра, що він зробив для віруючих українців. Оцінити його труди і винагородити вічним життям зможе його лише Господь.