Музей доглядача

Музей часто цінний своїм доглядачем. Без нього всі експонати бездушні — він вдихає у них життя. А якщо життя залишило доглядача? Чи залишиться живим музей?

10 років тому я дивився на карту — шукав село Стеблів, де був, як мені сказали, музей Нечуя-Левицького, тоді мені це здалося так далеко від Києва й взагалі від «цивілізації». Випадково вдалося поїхати, побачив Рось, музей і зрозумів, що головною пам’яткою музею є сам доглядач. Для мене саме зі знайомства із Сергієм Левковичем Хаврусем почалося «відкриття України». Не України моїх радянських підручників, не України Верховної Ради усіх скликань, а України Нечуя-Левицького, Шевченка, Франка. Потім я зрозумів, що Україна не там, у Стеблеві, вона ближча, вона тут...

Вперше своїми очима побачив ті цінності, якими жили й живуть мої співвітчизники. В Україні наділяється цінністю все, що туди потрапляє, навіть... «москалі». Все, що тут знаходиться, тут все — наше.

Тепер у мене є будинок в селі Стеблів. Я збираюся виховувати громадян України — своїх дітей, а не сусідньої країни. І для мене не важливі чиїсь політичні проекти, мене цікавить людяність національної ідеї. Навіть горезвісне «моя хата скраю» — це відсутність служіння «великій ідеї». Цінність людини — найголовніша українська ідея. Кріпацтво для українців величезна трагедія — адже скільки людей були рабами?! А для інших — нічого — бо пан буває добрим та щедрим, інколи...

Важливіше не те, про що людина говорить, а важливо те, що людина показує. Сергій Левкович показав усю красу української культури. Він все життя любив одного письменника — Івана Нечуя-Левицького. Нечуй — це український хлопець, який цінує найголовніше в житті, в будь-якій ідеї, нехай вона буде чия-завгодно, і навіть у побуті — тільки прихильність до правди. Це є у всіх його героїв. Нечуй-Левицький показав мені українську християнську культуру.

Що я їздив дивитися? Я побачив живого праведника. Ніколи в наших бесідах він не моралізував, не бідкався на те, що хтось «продав неньку», завжди у нього було покірливе прийняття всього, що відбувалося в рідній країні, й віра. Віра в Україну, віра в народ.

Після нього залишилося 20 книг. І це не лише дослідження про Нечуя-Левицького, це ще книги з історії рідного краю різних часів — зокрема часів війни, незалежно від того, яка в нас була тоді державна мова.

Якби після кожного нашого діяча культури залишалося стільки монографій, після тих, які увесь час нарікають «нема кому бути українцем!». Якби кожен сам знайшов хоча б дещицю своєї рідної і знехтуваної культури, яка лежить під спудом. Яку вважають «не вартою уваги», такою, що «не зробила світових досягнень». Якби кожен хоч на трохи відкрив глибину сенсів й прозрінь української культури, на прикладі того самого правдолюбного хлопця Нечуя, тоді б, дивись, ніхто й не взявся б за зброю, захищаючи чужий нам «русский мир»...

Сергій Левкович ніколи не сердився, навіть на тих, хто відверто ненавидів все українське. Він розумів, що якщо Іван Семенович Левицький жив у жорстокіших умовах державної українофобії і зміг зробити такий величезний внесок у відродження України, то нам й поготів можна лише повчитися у цих людей — у письменника та його «доглядача».

Кажуть, що наші ідеї впливають на наше життя. Знаючи долю Сергія Левковича, можна сказати, що він багато в чому повторив долю Івана Семеновича. Те, що залишили обидва, — ніколи не помре, постійно житиме. І не в музеї справа, людина може померти, музей можна зруйнувати, але що не можна ніколи зруйнувати — то це внутрішнє бажання бути українцем.

Якби не ця людина, я б ніколи так і не дізнався, що моя батьківщина — Україна.