«На межі двох світів»

Завен БАБЛОЯН, перекладач, видавництво «Око»:

— Я не бачу відчутних змін останнім часом. Можливо, щось змінюватиметься після нинішніх виборів... Із цікавих для мене подій порадувала жива реакція на переклад «Ворошиловграда» Жадана в Росії, поява якого коштувала неабияких зусиль. При цьому загальна тенденція у книговиданні засмучує — наразі настав такий період, коли масові форми вмирають, а нішеві ще не розвинені. Щоправда, в літературному і читацькому середовищі я бачу позитивний рух до консолідації, що радує. Це виразно спостерігалось і на Літній школі з літератури «Маруся», і на Міжнародному конгресі перекладачів у Москві, і на чудовому «Книжковому Арсеналі» в Києві. Якщо говорити про своє життя, то мене порадувала дочка, студентка художньої Академії. У неї була реставраційна практика в монастирі, вона отримала дивовижний досвід. А ось розпад і деградація системи освіти, що триває, навпаки, надзвичайно засмучує. Боюсь, це всього лише частина загального процесу розвалу в суспільстві, протиставити якому ми можемо, як і у випадку з літературою, тільки одне — небайдужість і консолідацію.

Ірина ВОЙНАЯ, практикуючий психотерапевт:

— Мене хвилює духовний розвиток суспільства. Останнім часом я помітила, що в публічну мову проник тюремний сленг. За підлітками й дітьми видно падіння культурного рівня, відбулася зміна моральних авторитетів. Правляча партія диктує поведінкові стереотипи, грубість і безкарність владних структур перейшла у всі верстви суспільства. Не можуть не засмучувати негативні тенденції — безробіття, падіння рівня життя, урізування зарплат. У мене подруга, завідувачка відділення в лікарні, говорить, що на її зарплату лікаря зараз неможливо вижити. Знищується малий бізнес і виробництво. Багато фірм просто закрились через величезні податки. Але при цьому, немов бенкет під час чуми, в центрі Харкова побудовано розважальний комплекс. Жахливо, що для цього «Дісней Ленду» вирубано парк Горького. Люди, які гуляли з дитячими візочками, велосипедами, годували пташок, білочок, тепер не можуть зайти в парк. Замість живого контакту з природою дітям пропонують штучні розваги... Хоча є багато радісного. Радує об’єднання людей у творчі колективи, танці на площі. Радує сім’я, спілкування з друзями, робота. Я дуже щаслива, коли мені вдається допомогти людям, моїм пацієнтам, вирішити їхні проблеми.

Едуард БЕЗРОДНИЙ, провідний актор Харківського державного академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка:

— Я зараз багато граю в театрі, знімаюсь у великій ролі у фільмі Леся Саніна. Останні два місяці тривають зйомки, це чудова подія. Ми знімаємо по всій Україні, але основна дія відбувається в Харкові в 1920-ті роки, коли він був столицею. Сценарій було написано спільно з американцями. За сюжетом НКВС переслідує дитину, яка зберігає секретні документи. До речі, в одній із ролей також знявся Сергій Жадан. Зйомки мають завершитись до кінця грудня. Важливі зміни відбулись у репертуарі. На сьогодні виключили всі вистави Андрія Жолдака. Можна сказати, що вони «померли» природною смертю — режисер жодного разу не приїхав на постановки, публіка перестала приходити, і ми з почестями «поховали» вистави. Зате ось уже два роки ми граємо п’єсу «Примадонни» і постійно збираємо повний зал. Лише за минулий сезон вистава зібрала мільйон гривень. Це справжній прорив. А, мало не забув! Тиждень тому мені присвоїли звання заслуженого артиста України! Так відзначили мої 20 років на сцені. Привезли на нагородження просто зі зйомок.

Костянтин Куц, адвокат, засновник кафе «У старого Хема»:

— Що порадувало останнім часом? Звісно, поява нашого кафе — паба, якому вже виповнилося два місяці. Це була довгоочікувана і радісна подія не лише для нас, але й для міста. У Харкові дуже багато закладів громадського харчування, але вони мало відрізняються один від одного. А наша ідея була такою, щоб люди могли не лише поїсти, випити, але й поспілкуватися. Ми обрали своїм символом Хемінгуея, який знав толк у житті і любив його. Ми мріяли про такий заклад «з душею», тож це матеріальне втілення наших надій, реалізація бажань. Тепер тут проходять творчі зустрічі, презентації, концерти.

Із суспільних подій порадували вибори. Я бачу, що дедалі більше людей розчаровуються в нинішній владі, і це також хороша тенденція, привід для позитивних змін. Засмучує те, що погані люди вміють переступати через морально-етичні принципи і на цій підставі об’єднуються й наполегливо рухаються до своїх цілей. Тобто хоча поганих людей у соціумі менше, але вони краще організовані, і їхня ница система цінностей переважає. Втім, це стосується не лише України, але й усього світу.

Олена Остапченко, редактор:

— Найгірше, що сталося зі мною за останній час — це знищення мейлом.ру без оголошення моєї поштової скриньки з усім її вмістом. Там я зберігала листи близької людини, тепер їх не відновити. З хороших подій — відкрила для себе письменника Трумена Капоте. А ще взяла участь у зйомках фільму «Дао» Іллі Хржановського, завдяки чому познайомилася з безліччю цікавих і неординарних людей. Нині почався новий етап фільму. Оголосили про запуск проекту: «Місто на висоті» — на дахах будівлі Держпрому й Університету буде створено реконструкцію Москви минулого століття...

У соціумі засмучує знищення професії, професіоналізму — це стосується всіх галузей. Я спостерігаю такий собі «відбір гірших», відбувається щось на кшталт негативної селекції. На мій погляд, характерною негативною рисою стала необов’язковість прагнення до ідеалу. Взагалі необов’язковість і безвідповідальність у діяльності великої кількості людей. Через це в суспільстві процвітає сірість. Я не говорю про те, що немає окремих талановитих особистостей. Молоді люди, що відбулися, дуже радують, але це трапляється, швидше, «всупереч» загальній спрямованості.

Сергій КАНЦЕДАЛ, куратор галереї «Єрмілов Центр»:

— Я два місяці тому повернувся з Італії, де провів доволі тривалий час — майже все літо. Тому осінь у Харкові для мене проходить на контрасті між Італією й Україною. У Римі і Фоліньо я організовував дві персональні виставки харківського художника Романа Мініна. Події викликали великий інтерес італійської публіки. З одного боку, для них це все екзотика — українське мистецтво, шахтарі. Але з іншого боку, наше мистецтво вписується в їхні тенденції і концепції. Натомість повернення до України викликало у мене і у Мініна шок від безлічі «лексусів» в аеропорту «Бориспіль» — ми, напевно, відвикли. Засмутили велика кількість політичної реклами та інші чинники, які тут поки що непереборні. Проте Україна, Харків — це місце, де творчі люди почуваються комфортніше. І як би художник не хотів переїхати до іншої країни світу, до Європи, він запитаний саме тут. Наприклад, Роман Мінін потрібний в Україні таким, який він є. Його мистецтво тут несе певну інформацію і приносить користь. Це його країна, його контекст, його мистецтво. Що стосується Європи, то вона теж наразі переживає певну кризу — соціальну і психологічну. Невідомо, чи варто нам прагнути до Європи. Я сам намагаюсь жити на стику двох світів. Щоліта виїжджаю за кордон, набираюсь там енергії, до осені повертаюся, провожу тут рік, працюю. Нині і художникам, і кураторам, і мистецтвознавцям дуже важливо багато подорожувати, вивчати мови, дивитися, що відбувається у світі, інтернету для цього не вистачає. Останнім часом тут з’являється попит на сучасне мистецтво — і це дуже велике позитивне зрушення, у мистецтвознавців з’являються можливості реалізувати свій потенціал, організувати виставки, придумати фестивалі, цикл лекцій. Рано чи пізно ми прийдемо до розуміння, що сучасне мистецтво потрібне для розвитку суспільства.