«На нашій землі багато сонця»

Початок весни — завжди радісна пора. Річки ще скуті кригою, під ногами шурхотить сніг. У морозному вранішньому небі — молодий місяць, але опівдні яскраво світить сонце і світловий день дедалі довшає. Навіть у помешканні на підвіконнях пробуджуються квіти і пускають свіжі пагони. Весна приходить усупереч усьому. Саме в такі хвилини розумієш, що справжнє щастя — в близькості до природи, а все решта — скороминуще і не таке вже й важливе. Щоправда, відчувати себе щасливим, на жаль, удається не всім і не завжди.

Раїса ЮРЧЕНКО, дизайнер:

— Для нашої родини стало несподіванкою, що мою 80-річну матір запросили на урочисті збори з нагоди 80-річчя Дніпропетровської області. Як виявилося, влада вирішила преміювати «ровесників» області, яку було утворено 27 лютого 1932 року. На зборах, які відбувалися в сусідній школі, прозвучало, що таких людей сьогодні небагато — лише близько 300 осіб. Воно й не дивно, оскільки 1932-й був роком Голодомору. У моєї мами тоді померли братик і сестричка. Їхня родина жила в сільській місцевості й ледь зводила кінці з кінцями. Звичайно, мама про Голодомор початку тридцятих років нічого не пам’ятає, адже була зовсім маленькою. Але повоєнний голод вона запам’ятала добре. Тоді теж хатами ходили активісти й забирали запаси. Перебиватися доводилося лободою та різним корінням. Паспорт мама отримала вже в дорослому віці, коли перебралася до міста. Тепер вона отримує мінімальну пенсію — близько 900 гривень. Тому 500 гривень, які їй подарували на ювілей області, видалися їй значною сумою. Представник влади на зборах багато розповідав про турботу про пенсіонерів, про політику Партії регіонів та Президента Януковича. Люди слухали, але здебільшого мовчали.

Микола ЧАБАН, письменник і краєзнавець:

— Усі обговорюють перемогу Володимира Кличка над Мермеком. Усі були в захваті, що він «уклав» француза в четвертому раунді. Я не люблю таких видовищ і фінал сутички побачив лише в ранкових телевізійних новинах. Але моя мама й тітка — справжні «фанати» братів Кличків. Тітка, ніжна й інтелігентна людина, захопилася першою. Вона дивиться бокс навіть якщо трансляція йде пізно вночі. Тепер вони з моєю мамою, дві пенсіонерки, обговорюють по телефону всі перипетії матчу. Але особисто я радію не з цього, а тому, що настала весна. Світловий день зростає, яскраво світить сонце, й від цього стає радіснішим життя. Україна мені подобається тому, що на нашій землі багато сонця. Коли я буваю в Санкт-Петербурзі у справах, мені на холодних берегах Неви і Фонтанки якось незатишно. На небі важкі хмари, часто йде дощ. І я постійно згадую українські пісні: «Де сонечко сяє, козак гуляє...». Просто ми в себе, в Україні, не помічаємо, яка тепла й сонячна у нас країна. Тепер з нетерпінням очікую, коли остаточно потеплішає та прокинеться земля, зацвітуть дерева. До землі мене тягне, як, мабуть, усіх українців. Тиждень тому мені зателефонував приятель та умовив прогулятися на дачу. У полях ще лежить сніг, і коли йдеш, то сліди заповнюються талою водою. Ноги незабаром промокли, але світило сонце, дув вільний вітер — свіжий і чистий, як буває, коли лежить сніг. Обрізувати дерева ще рано, але ми прибрали сухе гілля й оглянули, чи все добре на дачі. Виявилося, що все гаразд. Словом, добре прогулялися й подихали весняним повітрям.

Олег КЛИМОВ, журналіст:

— У вихідні, аби відвести душу, відпочити від щоденної роботи і трохи відволіктися, варю український борщ. Він ніколи не виходить однаковий, бо це завжди експромт. Кажуть, що є півсотні рецептів борщу, але, на мою думку, їх безліч. Головне, борщ треба варити з любов’ю. Зазвичай я готую його на свинині, але не завжди. У Великий піст я віддаю перевагу борщу з карасями. Карасі мають бути маленькими, розміром менші, аніж долоня. Після того, як їх випатраєш, необхідно злегка обсмажити на сковородці, аби вони не розпадалися при варці. Обсмажених карасів додають у пісний борщ за п’ять хвилин до кінця приготування. Потім борщ має настоятися. Їсти його можна як теплим, так і холодним. Після посту можна випити і п’ятдесят грамів горілки, але не більше — лише для апетиту. Ловлять карасиків як у річках, так і ставках. Причому й у Дніпрі вони ще не перевелися. Сам я люблю їх ловити влітку в Придніпровську, де у воді росте латаття, а на березі — густі дерева. Карасі полюбляють тінь та чисті місця. Вони, як і раки, зариваються в ґрунт, а тому добре відчувають стан довкілля. Якщо обстановка неблагополучна, то вся живність відпливає — риба мігрує Дніпром чи заходить у його притоки. Зараз багато хто ловить рибу під кригою, хоч це буває й небезпечно. Але зварити борщ або просто юшку з рибки, яку сам зловив, — удвічі смачніше.

Дмитро КРАВЧЕНКО, фотограф:

— Уже три роки я займаюся зимовим плаванням. Щонеділі рано-вранці їду на Монастирський острів та впірнаю у воду за будь-якої погоди. Потім роблю пробіжку — і до парної. Після цього тут же, на острові, відвідую церкву. Захоплююся зимовим плаванням «без фанатизму», але в інших клубах люди навіть проводять змагання. Прорубують у льоду 25-метрові доріжки і плавають на стометрову дистанцію — чотири рази туди й назад. Є в місті й ветеранський клуб зимового плавання на Воронцовці, де багатьом далеко за сімдесят. Ці люди займаються моржуванням уже декілька десятиліть. По собі можу сказати, що справа ця корисна. Простудні захворювання просто зникли, хоч раніше міг хворіти декілька разів за зиму. Багатьом купання в холодній воді здається якоюсь екзотичною крайністю. Але насправді це доступний спорт, який не потребує жодних особливих витрат. Адже вода і водоймища є скрізь. Після купання відчуваєш прилив сил і хороший настрій. Мої колеги по захопленню — здорові й доброзичливі люди. Збираємося разом, п’ємо чай. В усіх рум’янець на щоках. Є ентузіасти, які всім колективом їздять до інших міст на змагання, варять юшку. Словом, це навіть не захоплення, а спосіб життя. Багато хто ходить купатися в ополонці тричі на тиждень. В одному з клубів зимового плавання проводять вінчання в ополонці. Цього року, якраз у люті морози, ще одна пара обмінялася обручками. Люди, які займаються зимовим плаванням, начебто народжуються заново. Головне — здолати свою лінь.